У що вона була вбрана? У незалежність

"Україна якось спровокувала, раз Росія напала", "просто так нічого не буває", "не все так однозначно", – з початком повномасштабної війни росії проти України, разом з хвилею солідарності, піднялась також і хвиля звинувачення жертви. І справа не лише в російській пропаганді – вона радше паразитувала на явищі, яке має глибші корені.

Звинувачення жертви надто добре знайоме жінкам. Замість осуду гвалтівників, обговорюють їх: у що була одягнена, чому пішла тією вулицею, чому із кимось говорила, була знайома… Все, що б не зробила жертва, оголошується неправильним – адже її поведінка "призвела", "спровокувала" насилля.

Звинувачення жертви виникає не з відсутності емпатії – звісно, на словах всі засуджують агресорів і співчувають постраждалим. У нього є прагматична ціль – втихомирити власні страхи і дати можливість відсторонитись від потенційно загрозливої ситуації.

Звинувачення жертви гендерного насилля, і звинувачення країни, проти якої ведеться загарбницька війна, мають спільну логіку.

Якщо жертва постраждала, тому що вела себе "неправильно" – отже, можна себе поводити "правильно", і будеш в безпеці. Це хибна думка, яка допомагає швидко заспокоїтись – ні, зі мною нічого не станеться, адже я завжди "правильно" себе веду.

Така психологічна ілюзія дієва, але дуже шкідлива. Вона шкодить постраждалим – адже знімає фокус, а, відтак, і відповідальність з нападників. І вона шкодить тим, хто вдається до звинувачень, адже перебріхує картину світу, заважає побачити реальність, краще її організувати.

Дизайн Олена Іванків

Звинувачення жертви визнає, що в світі є жорстокі люди, здатні на насилля. Але передбачає, що вони реагують лише на певні подразники, тож, уникаючи цих подразників, чужу агресію можна контролювати. Наприклад, можна купувати в росії багато газу і перешкоджати вступу України в НАТО, сподіваючись, що це вдовольнить її апетити – саме це і робила колишня канцлерка Німеччини Ангела Меркель, яка досі впевнена в своїй правоті.

Такі уявлення хибні. Будь-що може стати приводом для агресії, або такого приводу може взагалі не бути. Адже причиною зла є свідомий намір нападника його вчинити, його бажання практикувати владу і примус – а не чиясь довжина спідниці.

У що була вбрана Україна? У незалежність?

Друга частина функціоналу звинувачення жертви – можливість самоусунутись. Різниця між нападником і жертвою в тому, що жертва слабша, раз їй змогли завдати кривди. Отже, агресор – сильний, і зв’язуватись з ним може бути небезпечно. Чи невигідно.

Звинувачення жертви дозволяє цього не робити. Якщо в конфлікті між Україною і росією "не все так однозначно", Україна теж наче "щось не те робила" – то можна і не реагувати. Або реагувати номінально, як робили світові уряди після 2014 року, продовжуючи вести "бізнес як зазвичай".

Навіть зараз звучать голоси, які спонукають Україну "домовлятися будь якою ціною". Замирення без справедливості – швидкий шлях уникнути небезпеки від сильного супротивника, продовжувати отримувати від нього дешеві ресурси і прибуткові ринки. Звісно ж, коштом жертви. Але ж "вона сама винна".

На цій стадії конфлікту Україна "винна" вже не лише в тому, що "спровокувала" напад, але й в загрозі світового голоду, зростанні цін на товари і комунальні послуги, та іншому дискомфорті для мешканців мирних країн. Захищати жертву – коштовно і клопітно, особливо якщо перед тим упевнити агресора в безкарності, проігнорувавши його численні попередні злочини.

Вигоди від звинувачення жертви – швидкі і помітні, але вони тактичні. Стратегічно усі програють.

Внаслідок таких настанов створюється суспільство (локальна спільнота, чи світове співтовариство) де не захищений ніхто. Де домінантна сила може чинити який завгодно примус, а в минулому жертви завжди знайдеться підстава, щоб його легітимізувати. Де запобіжники і правозахисні системи перестають працювати, а звинувачення жертви дозволяє це не помічати.

Саме в такому світі ми зараз живемо. ООН та інші міжнародні організації стали поламаним запобіжником, мирне співжиття на планеті опинилось під загрозою. Перемога росії в її загарбницькій війні проти України може стати катастрофою планетарного масштабу – вона означатиме, що будь-яка ресурсніша країна може перетворитись на хижачку, ласу до чужих територій.

Саме тому Україна воює не лише за себе, але й за увесь світ, і має перемогти. А світова спільнота має відновити цінності правосуддя і справедливості, створити нові механізми, які їх забезпечать. Для всіх.

Ми маємо голосно заявляти феміністичну максиму: в агресії винен лише агресор.

У що була вбрана росія? В колоніалізм? В які рожеві окуляри були вбрані інші країни, що так довго цього не помічали?

Справедливість складається з однозначного засудження агресії, підтримки жертви, зупинки і покарання кривдника.

Правосуддя має бути не лише справедливим, але і відновним – повністю зцілити стан і репутацію жертви, зняти з неї усі символічні стигми, зобов’язати кривдника компенсувати завдану шкоду і створити умови, які запобігатимуть рецидиву насилля.

Останнє – найважливіше.

Нашим суспільствам потрібні структурні зміни, які зроблять звинувачення жертви дивним звичаєм минулого – як щодо жінок, постраждалих від гендерного насилля, так і щодо великих соціальних груп чи країн.

Створити міжнародну спільноту та планетарні організації, чутливі до найменших проявів насилля, суворі до кривдників і співчутливі до жертв, стійкі до "не все так однозначно" пропаганди і підкупу економічною вигодою, позбавлені колоніальної сліпоти і зверхності – завдання на після перемоги.

Тамара Злобіна, блогерка, керівниця експертного ресурсу "Гендер в деталях", спеціально для УП.Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.