Мати повинна: які вимоги ставлять до жінок у час війни

Війна – явище архаїчне, вона навертає жінок та чоловіків до традиційних суспільних ролей: берегиня та воїн.

У сучасному українському суспільстві вже відбулися певні зміни, ми частіше стали говорити про те, що жінка має право здобути будь-яку професію і ствердитися в ній, а чоловік може більш уважно ставитися до родини та розвитку дитини і навіть іти в декрет.

Але навіть записатися до лав територіальної оборони для жінок, що мають прекрасну підготовку, було тим іще квестом. Звісно, є чимало випадків, коли жінки воюють, є і офіцерки, і військові медикині, почалися процеси військового обліку жіноцтва – однак система та суспільство більш схильні відводити жінкам ролі тієї, що рятується й рятує, облаштовує побут, є соціально відповідальною, підтримує та забезпечує провіантом.

Трапляється, що чоловіки навіть на полі бою намагаються уберегти жінку від небезпеки, відсторонюють від активних бойових дій; цей доброзичливий сексизм цілком можна зрозуміти, все це відбувається через відчуття того, що справжнім воїном є він, а вона – ситуативне рішення, може не впоратися, краще її вберегти. Усе це, безумовно, змінюється, але обом доводиться докладатися до таких змін.

Читайте також: "Бронік на нормальних грудях – це важко". Історії про будні жінок у війську від Лесі Литвинової та Анастасії Леонової

У частинах, наразі віддалених від фронту, бійчинь можуть примушувати до сексу, запрошувати до готелів і наполягати на сексуальному обслуговуванні керівництва. Фронт багато чого змінює, але ця ганебна поведінка живе і через те, що в умовах ворожої агресії жінки не можуть дозволити собі звинувачувальні процеси – часто це заяви, котрі не будуть написані, але такі обставини будуть пережиті. Бо все це "не на часі".

На часі натомість до жінки-матері висувати суспільну вимогу: вберегти генофонд нації, дітей. Це цікавий феномен: з одного боку, суспільство ніби виявляє клопіт та тривогу, а з іншого – безпардонно втручається в приватний простір людини, котра сама має вирішувати, що робити зі своїм життям, що буде краще для ЇЇ дитини, без огляду на суспільний запит бути ідеальною матір’ю.

Ми всі вболіваємо за наших дітей – але українські діти мають мам і татів, які, вочевидь, мають значно більше право турбуватися про них – звісно, за винятком обставин, коли держава і громада мають беззаперечне право втручатися в батьківство: якщо є насильство стосовно до дитини, або ж дитина перебуває під постійною чи тимчасовою опікою держави.

Державна політика під час війни також сприяє цим суспільним очікуванням, коли є дозвіл жінкам виїжджати за кордон, натомість чоловіки такої змоги не мають, крім окремих дозволених законом випадків.

Тому ідеальна мати повинна терміново схопити все своє і дитяче життя, вкласти у валізу і негайно виїхати з території небезпеки. Бажано при цьому, щоб вона не забувала про чоловіка і спробувала забезпечити його побут, якщо він не на службі; а якщо на війні – збирала кошти і знаходила необхідне обладнання, медикаменти тощо. Не забувала і про літніх родичів, котрих також бажано вивезти. І про хатніх улюбленців, яких слід узяти з собою або прилаштувати.

Вона повинна облаштувати дитині гарне і звичне життя в умовах різких змін.

Складається враження, що особливих запитів до татів суспільство не має. Навіть вимога йти воювати – обговорюються, хоча, відверто кажучи, роздратування щодо чоловіків не на фронті є. Не всі повинні і не всі можуть воювати, хтось має працювати та підтримувати економіку, але це більше стосується чоловіків без прив’язки до батьківства.

Тато хіба ж лише повинен відправити родину в безпечне місце, бажано за кордон. "Відправити" – це не доручити все перевізнику, адже не запакуєш дитину та дружину в коробку Нової пошти. Можна сприяти грошима, порадою або ж наполегливим втручанням, але далі жінка з дитиною опиняється віч-на-віч з усіма складнощами зміненого життя, насильницького розірвання родини та позбавлення звичного середовища, дому, часто й роботи.

Приблизно таке ж ставлення демонструється до Президента країни, де формула "бо не втік" дорівнює бездоганній поведінці і є визначальною. Натомість до дружини Президента висуваються суперечливі вимоги: де вона була увесь цей час, чому ми її не бачили, де вона відсиджувалася, а що вона зараз робить тут, занадто весела, постаріла, де їхні діти, як вона сидить, що вона вдягає – і далі за списком ідеальної жіночої моделі з домішками суспільно-політичного сприйняття.

Коли жінка з дитиною опиняється за кордоном, вона щоразу має ухвалювати складні рішення.

Немовляті достатньо відчувати мамине тіло, тепло. І мамі треба тримати в собі це тепло, піклуватися про себе, а не ледь стримувати сльози, поринаючи в новинний потік. Добре, якщо є поряд хтось, хто може підтримати і допомогти, але часто мами залишаються наодинці зі своєю дитиною, болем і станом постійної напруги.

Діти дошкільного віку не можуть миттю приймати зміни, це щоденні питання: чому ми не дома, де тато, де бабуся, де мій ведмедик, хочу додому, коли ми додому, чому ми тут, я ні з ким не хочу бавитися. Це може тривати довго, треба зберігати спокій і пояснювати дитині раз за разом те, що відбувається, й паралельно шукати роботу, допомогу, вивчати інфраструктурне, соціальне, житлове, податкове, освітнє середовище країни тимчасового прихистку.

Підлітки – це окрема тема, вони можуть впасти в стан заперечення. Їхній світ часто тримається на друзях і подругах, і добре, що є ґаджети й соціальні мережі, але всіх війна розкидала по світу, після стадії порівняння своїх різних життів діти можуть впасти в апатію, нічого не хотіти, крім повернення додому, тероризувати маму нападками, чому ми саме тут, чому все так, що далі робити, що вона собі думає. Звісно, що дорослі діти усвідомлюють, через чию агресію, чий напад усе змінилося – але мати ближче, і саме вона має шукати відповіді на безліч проблем і викликів, що перед ними постають.

Жінкам, які в Україні звикли усвідомлено і втішно поєднувати активну громадянську позицію та цікаву професійну реалізацію з материнством, особливо важко.

Коли тобі вдається вийти зі стану заціпеніння, або ж, навпаки з андреналінової активності – я все зможу, я ладна гори звернути, – і плюс-мінус ти налагоджуєш нормальне життя для дитини (а це справді важливо, життєво необхідно для вас обох: садочок чи школа, гуртки, ігри, знайомство з містом, мовна впевненість), – твої очікування віднайти гідну роботу можуть перетворитися на відчай стосовно того, що тобі пропонується.

Читайте також: Перша-ліпша робота. Чи можуть українки реалізуватися за кордоном

Водночас ти починаєш зважати на те, що жінки без дітей, або ж твої подруги чи просто відомі жінки, які перебувають в Україні чи за кордоном, волонтерять, працюють за кількома напрямками для обороноздатності країни, є дуже ефективними менеджерками, пишуть, виступають, ведуть активне соціальне і громадянське життя, впливають на інформаційні, культурні, правозахисні та політичні процеси.

І ти починаєш непокоїтися: а де в цьому всьому я? Я завжди була в цих процесах активною, помітною, це було важливо для мене та інших людей, я створювала громадську організацію, гуртувала громаду, відкривала фірму, виписувала законопроєкти, освітні курси, ініціювала нові платформи, надихала і мотивувала молодь, складала петиції та заяви, протестувала, виборювала, висловлювалася!

І можна відчувати себе в пастці цієї вимушеної втечі від небезпеки, в пастці власного відповідального материнства: є жінки, які продовжують цю невпинну активність, а ти випала, тебе наче немає, ти невідомо ким будеш і сама себе не бачиш.

Волонтерство та зібрання тих, хто підтримує Україну за кордоном, можуть бути не надто помічними, коли ти прагнула більшого і давала тому раду.

Пропозиція роботи прибиральницею, що її можна отримати в соціальному центрі, звучить трохи принизливо, якщо ти викладала, наприклад, біологію в університеті. І треба докласти зусиль, щоб з’ясувати, де і як ти можеш отримати роботу, яка відповідає твоєму професійному профілю; і чому Ганна, Тетяна та Оля вже працюють на телебаченні, менеджерять процеси в міжнародній інституції чи викладають у місцевому університеті, а тобі не надходять доладні пропозиції?

А ще треба вжитися з думкою про те, чим ти можеш допомогти не лише собі, своїй дитині та родині, а й своїй країні – бо для тебе був важливим і цей внесок, і свої відчуття.

При цьому ти маєш відповідати на різні закиди і питання щодо того, що ти добре прилаштувалася за кордоном, чи не турбуєшся ти через те, що за цей час хтось уведе твого чоловіка, чи не варто повертатися додому, бо там же безпечно, і Надія, Лариса, Катерина вже давно повернулися, відправили до шкіл та садочків дітей.

І хоча в Надії, Лариси та Катерини свої виклики й закиди – бодай щодо того, що вони не є відповідальними матерями і притягнули дітей у війну; рідна земля дуже допомагає повернути своє життя навіть під час війни, навіть під виття повітряних тривог. Утім, інші краї можуть стати не лише територією безпеки, а й розвитку, самоусвідомлення, новим шансом, тестовим режимом того, що ти хочеш зберегти, а що змінити, коли повернешся додому.

Ніхто не вимріював собі війну. Жодна з нас. Ми маємо жити в цих обставинах, мінімізувати свій біль, ризик і втрати. Спробувати жити із втраченими і втраченим. Спробувати будувати життя наново або ж реконструювати його. Бути не ідеальною жінкою, не ідеальною мамою, а людиною, яка зважає на свої теперішні можливості, теперішні обставини, але не відрікається від змін, від надії, від любові.

Ніхто не знає, що у нас на серці; серце – не соціальна мережа, де когось вистачає на протестні прояви, хтось обирає агресію як захист, хтось – соціально прийнятну модель поведінки, хтось залишається собою, а ще хтось створює паралельну реальність для інших.

І головне, на мій погляд: дати спокій серцю, або поживу серцю – не для соціальних мереж, не для когось іншого, а для самої себе, щоб помічати й поважати себе, свої здобутки, дослухатися до своїх потреб, і коли є необхідність, говорити про це назагал – говорити, але пробувати не зважати на зауваги тих, хто звик жити ідеалізаціями.

Лариса Денисенко, письменниця, правозахисниця, теле- і радіоведуча, членкиня Українського ПЕН, спеціально для УП.Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.