Інжирна промова
Ця промова була проголошена на врученні літературної премії "Кримський інжир" Тімоті Снайдером – американським істориком, автором лекцій і книжок про, зокрема, і українську історію: "Криваві землі: Європа між Гітлером та Сталіним", "Перетворення націй: Польща Україна, Литва, Білорусь" та інших. З дозволу організаторів премії, УП. Життя публікує текст цієї промови.
Можливо, я говоритиму про те, що люди в Криму чи з Криму і так знають. Утім, мабудь іншим людям по всьому світу небагато відомо про історію його колонізації, про історію Російської імперії в Криму.
Я думаю про це все, бо думаю про Керченський міст, який для мене є екологічним чудовиськом – немає підстав для його існування там, немає потреби в ньому. Адже, Крим дуже тісно пов'язаний з Україною – водою, електрикою і всім іншим, що йде з України до Криму.
І звичайно, цей міст – імперське чудовисько, адже це демонстрація імперської влади, персональної імперської влади Путіна.
Коли я дивлюсь на цей міст і думаю про вибух на цьому мосту, я не можу перестати думати про дві дуже різні візії майбутнього Криму, які можна почути з українського боку і з російського боку. На російському боці візія імперська: більше тиску на корінне населення, більша військова присутність. З українського боку – про демілітаризацію, національний парк і права корінного народу півострова. Дуже різні моделі.
Я також думаю про Крим ще й тому, що живучі на Заході, в Сполучених Штатах я усвідомив: багато тутешніх людей думають, що війна в 2014 році – це щось інше, ніж війна в 2022 році. І, звичайно, в якомусь сенсі це щось інше. Проте є й визначна подібність: це імперська війна, яка базується на фундаментально помилковій ідеї.
Багато людей на Заході не розуміють, що "референдум" у Криму у 2014 році був таким самим фейком, як і так звані "референдуми" на Південно-Східній Україні 2022 року. Дуже багато людей не розуміють, що ті референдуми були проведені під дулом автомата, що питання, які виносились на референдум, не мають сенсу і що дуже маленький відсоток людей насправді взяв у них участь.
Іншими словами, люди, які визнають, що теперішня війна в Україні – це помилка, не зовсім можуть визнати, що війна в Криму в 2014 році – така сама помилка. Та для мене вибух на Керченському мосту – це нагадування, що все, що пов’язано з російським вторгненням – помилка. Помилкою є все, що пов’язано з російським імперіалізмом у Криму. І цією промовою я також звертаюсь до людей, які не знають так багато про історію цієї імперії.
Отже, є якась магія в тому, як працюють імперіалісти, коли кажуть "Щось було нашим споконвіку". Бо що вони насправді мають на увазі – це "з учора". Москва говорить так про Крим, вона говорить так і про Україну. І це однакові помилки.
Історія Кримського півострова містить в собі історію держави – Кримського Ханату, що існувала шість століть: два з них – в складі імперії Чингізидів, чотири – самостійно. Коли ця держава, яка була спадкоємицею Чингізидів і включала місцевий куман, місцевий тюркомовний народ.
Коли ця держава в кінці XVIII століття була поглинута Російською імперією, Катерина ІІ говорила про неї як про нову Росію (Новоросію). Але що робить ця ідея Новоросії – вона розчиняє, знищує все, що було раніше. Якщо влада утверджує, що є новим, тоді владою є заперечення старого. А потім раптом, коли влада каже "Завжди", вона має на увазі "відтоді, як ми це захопили".
Читайте також: Переможці премії "Кримський інжир" – 2022
Але Кримський Ханат був вагомою державою, його існування тривало довше, ніж на сьогодні триває історія Сполучених Штатів. Він був вагоміший, ніж Москва. Це Москва платила данину Криму до 1699 року, а не навпаки. Кримський Ханат століттями був тісно пов’язаний з іншими європейськими державами – з Польщею, Литвою. Отже, історія Криму глибока та реальна.
Кримський Ханат мав політичні інституції, він мав очільника, який звався хан, він мав представницький орган, що звався Курултай. Ми чимало знаємо про Кримський Ханат, чимало знаємо про цю тяглість.
Та коли Кримський Ханат був зруйнований і Крим захопила Росія, була проведена операція, що стирала все старе. Під заголоком "Новоросія" замінювались старі тюркські назви на нові. Нові міста, які будувались, отримували назви, що в тому контексті не мали сенсу. Науковців спроваджували сюди, щоб вони в цьому краї усе переназвали.
Сама ж земля була віддана росіянам. Коли Кримський ханат наприкінці XVIII століття впав, там взагалі не було росіян. Тож росіян відправляли у Крим і там вони будували палаци в європейських стилях.
Усе було спробою створити щось нове – нову територію, що змогла б бути частиною "Новоросії". Отже, коли імперія каже, що щось є новим, це означає, що вона відкидає, все, що було до цього.
Коли Російська імперія сама зазнала краху у 1917 році, була петиція представників кримськотатарсього народу до Ліги Націй, щоб Ліга Націй вибрала владу, яка б узяла відповідальність за Крим. Щоб вивести його поза всі ті заплутані громадянські війни та революції, що тоді тривали. Але врешті Крим став під владу більшовиків, він став автономною республікою Російської держави у складі Радянського Союзу. І було так тому, що на той час усі, навіть радянські лідери, визанвали, що Крим був чимось особливим.
Звичайно, більшість корінних мешканців Криму мусили виїхати. Приблизно третина втекли, щойно Російська імперія заволоділа Кримом наприкінці XVIII століття. Ще більше корінних мешканців утекли впродовж Кримських воєн усередині ХІХ століття. До початку ХХ століття кримські татари, які раніше складали майже 100% населення півострова, тепер складали лише його половину.
Та попри це, навіть радянські лідери мусили визнати, що Крим – це щось особливе. Тож був наданий цей статус "автономної республіки".
У час ІІ Світової Війни цей статус забрали тому, що Сталін депортував усіх кримських татар, які там залишились, - усіх. Кожного чоловіка, кожну жінку й дитину було депортовано навесні 1944 року в ході операції, яка тривала всього три дні – механізованій, організованій та цілковитій. Весь кримськотатарський народ був депортований переважно до радянського Узбекистану.
В уявленні Сталіна кожен кримський татарин був колаборантом. Ця відома ідея походить з Москви: хтось інший – винний. Хтось інший співпрацював з нацистами, лише не ми. Але, ясна річ, абсурдно застосовувати поняття колективної вини до всього народу. Воно було застосовано навіть до кримськотатарських солдат, які поверталися з фронту, де допомагали звільняти Берлін. Кожен був депортований за ознакою етнічности.
І це означало, що після ІІ Світової Війни не було особливої підстави для автономії Криму. Тож, точились дискусії, що робити з регіоном, корінні мешканці якого були силоміць переселені. Врешті Хрущов постановив у 1954 році, що Крим буде частиною України, а не Росії. У цій дискусії ніхто не запитував кримських татар. Ця дискусі була лише про Росію та Україну.
Радянська Росія мала великі труднощі з Радянською Україною. Радянська Україна жахливо потерпала від Голодомору та репресій у 1930х рр. Українці на Західній Україні протистояли радянським правилам до пізніх 1940-х.
Хрущов знав це дуже добре. Тож, що зробив Хрущов – він ухвалив адміністративне рішення і пояснив його так, наче це державна політика. Адміністративне рішення було таке: ми приєднуємо Крим до України, бо з України ми будемо постачати воду і електрику. На державному ж рівні сказали: дивіться, українці, ось чудовий подарунок для вас, подивіться, що Радянський Союз робить для України.
Але ніхто не запитував кримських татар, і кримські татари не могли повернутись. Вони не могли повернутись аж до самого краху Радянського Союзу. В останні кілька років за періоду Горбачова, і потім після падіння Радянського Союзу на початку 1990-х. Дивовижно, у 90-х та на початку ХХІ століття депортовані кримські татари, їхні діти, онуки повернулись з Узбекистану до Криму. І попри труднощі та спротив великої частини на той час вже місцевого населення, вони змогли тут оселитися.
Чому був спротив місцевого населення? Бо Крим був імперською територією. У ХІХ столітті землю давали там російським дворянам, у ХХ столітті в Радянському Союзі, землю в приємному, теплому Криму давали відставникам радянських збройних сил та іншим вищим радянським чиновникам. Результат був такий, що Крим став щось на кшталт імперської території.
Але навіть так кримські татари знайшли свій шлях додому. Навіть так, Крим був частиною України. Велика частина населення України 1991 року проголосувала за Незалежність. Усе це зрушилось, коли Росія, тепер уже незалежна Росія, у 2014 році вторглась в – тепер уже вперше за весь час – незалежну Україну.
І знову кримські татари змушені були тікати зі свого дому. Цього разу вони тікали на Північ, на материкову Україну. Під Росією, з 2014 року, кримські татари втратили у Криму своє політичне представництво, яке мали за незалежної України. Вони втратили більшість громадянських прав, що були дозволені за незалежної України.
Десятки кримських татар стали політичними в’язнями винятково за те, що вони говорили чи писали в Росії. Дуже велика кількість кримськотатарських політичних бранців отримала великі терміни ув’язнення в Російські Федерації.
Коли Росія вторглася в Україну у 2022 році, ситуація стала ще гіршою. Кримські татари знову змушені тікати, боячись іще гірших речей – і не безпідставно. Російська армія вибірково мобілізує кримськотатарських чоловіків, надіючись, що вони загинуть в Україні. Так само як Росія загалом мобілізує національні меншини, корінні народи по всій території Росії – і це частина цієї імперської війни.
У цій маленькій промові я кажу все те, що кожен у Криму прекрасно розуміє і знає. Але я кажу те, що маю на думці як історик, що працює з цим регіоном і як громадянин західної країни. Бо я вважаю, що дуже важливо розуміти, що ця війна проти України в 2022 році – імперська.
Теза про те, що Україна не існує – жахлива колоніальна ідея. Теза про те, що українці та росіяни завжди були одним народом – жахлива колоніальна ідея. Але ідея про те, що Крим завжди був Росією – так само жахлива колоніальна ідея.
Якщо ми на якомусь рівні приймемо тезу про те, що Крим не має власної історії, наступним кроком буде те. Що Україна не має власної історії. Але Україна і Крим мають свою власну історію. І українці, і кримські татари мають право жити без того, щоб їх трактували колоніями, як про це подекуди йдеться зараз.
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.