Як і для чого розмовляти з дітьми про Голодомори та історичну пам’ять

Як і для чого розмовляти з дітьми про Голодомори та історичну пам’ять

Історія, історична пам'ять, знання про страждання, пережиті попередніми поколіннями. Я давно розмірковую про це в контексті виховання моїх дітей і дитячого виховання в цілому.

От є Іспанія і її період правління ФрАнком. З усіма жахіттями авторитарної системи. З репресіями, в яких часто одна сім'я, сусіди, односельці ставали одні жертвами, одні катами, або тими хто доносив і це ставало причиною позбавлення життя.

Так от Іспанія на 25 років, до нульових, обрала собі шлях "не згадувати". Лише в поодиноких сім'ях відчайдухи роками, десятиліттями розшукували своїх закатованих родичів, по краплинах збирали і відновлювали історію доносу, зникнення, розстрілу. А потім пошуку братської могили, первинної ідентифікації, ексгумації, юридичної фіксації того, що сталося.

Я знаю від свого вчителя іспанської, що за родинним столом досі воліють не згадувати події від початку громадянської війни і до 1975.

Країна обрала "забути", "не травмуватися спогадами, бо вони задіватимуть всіх і кожного".

Щоправда, зараз все змінюється: мільярди євро йдуть на відновлення історичної справедливості. Запускається (і призупиняється – залежно від позиції правлячої більшості) програма "кожній жертві кривавих політичних подій по могилі з іменем".

ВІДЕО ДНЯ

Читайте також: Уроки Голодомору: як нам зберігати пам’ять про геноцид, не травмуючи себе знову

Інший підхід до подій історичних, війн зокрема, їхніх причин і наслідків – у Франції. У кожному селі, містечку, місті є меморіал загиблим у Другій і Першій світових війнах із поіменним списком загиблих цивільних і військових вихідців з цього населенного пункта. Якщо про ІІ Світову мій мозок ще може прийняти, то 1914-1918 для мене дуже далекий час, свідків же немає! Жодної емоції не збережено.

Вчора в Нансі вшановували загиблих у I і ІІ Світових. Великою честю для мене було запрошення моїх хлопців на церемонію на території військової частини. Хлопці поклали вінок із жовто-блакитних квітів до меморіалу пам'яті.

Французи вшановують загиблих на війні Росії зі знищення України разом зі своїми полеглими воїнами. Після урочистостей до мене підходили журналісти і військові. Всі не стільки щоб спитати про мене, скільки висловити свою позицію про те, що відбувається на моїй землі.

Думка перша: це нечуваний і абсолютно безглуздий розвиток подій у 21 столітті на території Європи. Думка друга: захоплення українським народом. Вони кажуть – українці, ви неймовірні у своїй мужності і діях. І третя (абсолютно не очікувала почути її з вуст французів): ви воюєте за нас, за усіх нас, європейців.

Тепер про Україну і нашу історичну пам'ять. Ми всі "згвалтовані" радянським режимом. 70 років спокійніше і безпечніше було не знати історію свого роду, або передавати спогади своїх предків своїм нащадкам "на вушко". Дехто так захопився цією грою, що зараз і про батьків своїх не може зв'язною розповіддю поділитися.

Читайте також: Ставлення змінюється: скільки українців вважають Голодомор геноцидом

Про свого репресованого за розстрільною статтею, а потім звільненого діда я взнала після сюжету своєї колеги Алли Хоцянівської – про розсекречені архіви. Знайшла діда, відновила юридичні факти, розповіла прямим дідовим нащадкам. Про Голоди знаю з обережних розповідей тата, він розповідав через свої дитячі спогади, винних не називав, просто розповідав, чим сім'я з п'ятьма малими дітьми харчувалася. А я уявляла.

До цього сім'ю тричі! розкуркулювали. З розкуркуленням і прийняттям того факту, що ще живі свідки тих подій і є діти тих, хто все відбирав, які "ліплять" свою версію подій, а мої тітки цьому не упираються, я дуже довго противилася.

Чому дід смиренно все віддавав? Як же так? А потім в один момент до мене дійшло: щоб я була. І я є.

Бо двоє його рідних братів були іншої думки, а відтак і іншої долі. Я знайшла багатьох з прізвищем Трохови в Сибіру. І це точно не збіг.

В нашій країні поки на державному рівні немає однієї-єдиної думки, як і в якому обсязі треба у ті події занурювати дітей в школі. Можна просто погортати кілька шкільних підручників і переконатись.

У Франції про свою важку історію більше і докладніше розповідають-знають. У нас все так і лишається на рівні рішення кожної конкретної родини.

От у мене, наприклад, муки вибору: про Голодомори як і в якому обсязі розповідати дітям 11-ти, 7-ми і 6-ти? Фотографії 1933-го показувати чи надто травматично для дитячої психіки. Спогади читати чи достатньо адаптованих переказів?

Найголовніше – я хочу, щоб діти завжди пам'ятали, як, коли і хто хотів нас знищити і чому не вийшло і не вийде.

Проте, чи щоб просто знали, як сторінку з підручника історії, розуміли причини і наслідки? Чи щоб мали мужність упиратися у разі чого? Чи щоб виростали з непереборним бажання не забути і не пробачити? Чи правильно ненависть, яка пів мого життя випалює мене зсередини, передавати малим?

Рішення на сьогодні – ми їдемо з дітьми в Мец. Там синхронно з усім світовим українством запалимо свічку, мовчатимемо, молитимемося за перемогу, за мир і можливість для моєї сім'ї повернутися додому.

Запаліть свічку пам'яті і Ви...

Читайте також: Запаліть свічку пам'яті. 26 листопада Україна вшановує пам'ять жертв Голодомору

Реклама:

Головне сьогодні