План останньої битви війни – за молодь деокупованих територій

Більшість із нас зустрічали інформацію про ідеологічну обробку дітей та молоді на окупованих росіянами теренах Криму і Донецького кряжу. Багато дітей, які у 2014 році йшли до школи, сьогодні вже завершили базову середню освіту, а решта готується до вступу в університети.

За майже 10 років окупації виросло покоління українських дітей, які ніколи не навчались в школі українською мовою. Які вчились за програмами окупанта. Які в переважній своїй більшості вдома спілкуються російською мовою. Які про історію України дізнаються з російських підручників, масиву окупаційних засобів пропаганди.

До того ж найбільш активних додатково залучають у військово-патріотичні організації типу "юнармія" (осередки якої діють як в Криму, так і в решті окупованих територій України). Частина цих колишніх дітей вже встигла особисто повоювати на боці окупанта проти ЗСУ. У багатьох близькі і далекі родичі воюють проти України, поранені або й загинули.

Путінська пропаганда та система освіти робить все можливе, щоб зробити із цих дітей "русскіх". Українська держава наразі не має плану, як працювати із ними після деокупації. Немає навіть жодної урядової робочої групи щодо цього питання. Поруч з цим громадський сектор вважає, що це дуже важливе питання, яке потребує окремого пропрацювання.

Отож, спробую викласти свої думки – оперті на історичний досвід – щодо того, як знайти стежки до цих дітей. Досвід, який значною мірою базується на дослідженнях історії Пласту – українського скаутингу. Який в квітні цього року відзначає свою 111 річницю. І перше, що потрібно зафіксувати – як би це не було прикро – будуть діти, які публічно визнаватимуть себе росіянами.

Дуже важливо не повторювати чужих помилок. Зокрема історій, коли за намальований тризуб на зошиті Бандеру вдарив польський вчитель. Сума багатьох подібних обставин, а головне – незаконне панування поляків (на думку українців, яку поляки не розділяли), призвели до формування молодіжних таємних гуртків і груп, які зрештою стали кадровою основою ОУН.

Цей український досвід самоорганізації під владою ворожої держави є дуже цінним і для деокупованого Криму та Донбасу. Важливо насамперед уникати помилок, які заганятимуть молодь, що позиціонуватиме себе росіянами-"русскіми" (через тривале засилля путінської пропаганди), в таємні, а пізніше й легальні чи напівлегальні прокремлівські організації.

Наведу два показові приклади. Коли стрийську гімназію повним складом виводили окремою колоною на святкування чергового польського свята, то пластун і підпільник Бандера відзначився тим, що організовував спротив таким заходам. Кілька кинутих "невідомо ким" в колоні "димовух-смердючок" давали гарну підставу іншим, загалом дисциплінованим учням, розбігтись навсібіч.

Водночас покоління Бандери дуже поважало польських націоналістів-вчителів (не плутати із шовіністами), які давали українцям-школярам найкращі уроки патріотизму. Наприклад, коли українські діти в масовому порядку йшли до церкви чи на інший українських масовий захід, то тих, хто залишався на уроках – такі професори присоромлювали. Мовляв, чому вони не зі своїми.

У наших реаліях український вчитель чи активіст, який домагатиметься обов’язкової участі учнів в деокупованих школах для щоденного ранкового співу "Ще не вмерла Україна" такими своїми діями творитиме нових "Бандер". Але для кремлівської агентури. Це стосується також "обов’язкових" показових короваїв, китиць червоної калини, вишиванок і шароварів.

Українську громадянську і національну ідентичність ці імітаційно-показові "інструменти" минулого століття скоріше вбиватимуть, а не творитимуть. І не лише в Криму, але і у Львові теж. Українська ідентичність має бути без агресії (безпечною), такою, що поважає людську гідність і надає значні можливості саморозвитку. Ідентичність майбутнього. Лагідна українізація – одним словом.

Польське суспільство міжвоєнного періоду у переважній своїй більшості не змогло подолати своїх упереджень. Ставлення до українців як до "бидла" і "гайдамакуф" призвела до жорстокого та кривавого міжетнічного протистояння під час Другої світової війни. Після деокупації Україна цілком може стикнутися із подібними явищами в Криму і на Донбасі.

Додам тут ще важливий штрих – роль правих, націоналістичних організацій в процесі деколонізації деокупованих територій. Багато польських офіцерів, заохочені Варшавою, селились колоністами і посилювали польську присутність в Галичині та на Волині. У своїй більшості вони ненавиділи ОУН і надалі ставали першими її жертвами.

Натомість в середовищі ОУН поважали ветеранів парамілітарної й бойової Польської військової організації (ПОВ), які у 1932 році виступили з інціативою скасувати смертний вирок через повішення для українських націоналістів Біласа та Данилишина. Складний наратив, але дуже важливий для розуміння суті національної гідності.

Тому перший основний висновок для роботи із дітьми та молоддю на декокупованих територіях – діти не винні, де, коли і в чиїх сім’ях вони народжуються. А про тих, які спеціально залишаться, щоб вибудовувати свою агентурну роботу серед молоді – мають відпрацьовувати спеціальні служби. Кожен крок української влади буде під пильною увагою та із відповідною реакцією.

Свого часу знищення могил УСС на Лисоні дало добрий урок патріотизму для пластуна та майбутнього лідера ОУН Ярослава Старуха. В життєписі якого також є факт побиття польським поліцейським – за пластовий однострій. Це той самий Старух-"Стяг", який на основі Пластового Закону укладе 12 прикмет характеру українського націоналіста. І стане головним організатором підпільної української республіки на Закерзонні.

Старух, для кращого розуміння – був сином депутата австро-угорського парлементу, який на І-му військовому з'їзді в Києві у 1917 році першим публічно виступав за самостійність України. Пластовий осередок Старуха в Бережанах опікувався могилою на Лисоні. При цьому той факт, що поляки дозволили на Янівському кладовищі у Львові збудувати пантеон УГА, яка боролась збройно із поляками, нівелювався подіями на Лисоні. Знищена могила завжди буде знищеною могилою. І мобілізуватиме на протест.

Звісно, що "русскій мір" – це не українських рух за самостійність. Вважаю серйозним перебільшенням судження по багатьох фото чи відео, що "уся" молодь окупованого Криму та Донбасу є вже 100% оброблена путінською пропагандою. Мій досвід роботи в молодіжній політиці підказує, що ефективної добровільної мережі самодостатніх молодіжних структур "юнармії" та подібним побудувати не вдалось.

І не вдасться. Це потрібно добре розуміти, оцінюючи загрози пропагандистського впливу окупантів на молодь. Найгірше, що може зробити українська влада – це переоцінити той вплив та намагатись замістити його аналогічною роботою показово у вишиванках. Річ у тім, що безкоштовно виданий однострій, можливість поїздити безкоштовно ("на халяву") по різних заходах чи таборах абсолютно ні про що не говорить.

Московській пропаганді, до речі, багато не треба – їм цілком достатньо гарних фото та відеокадрів, де дитина своїми словами відтворить почуті гасла. Натомість усі реальні молодіжні рухи будуються зовсім на інших підходах. Наприклад сила Пласту полягає у 8-ми елементах пластового методу. Який за 111 років витворив середовище із десятків тисяч проактивних людей.

Дуже важливими є принципи корпоративної культури середовища, в якому виростають діти та молодь. І саме на таких принципах потрібно починати молодіжну роботу з перших днів деокупації Криму та Донбасу. Ось два найважливіших:

• Ціннісний підхід

Коли я бачу чергову порцію світлин із Криму чи десь із Москви з презентацією чергового молодіжного руху – серце кипить, а розум радіє. Все, що там будується в молодіжній сфері, зрештою, відтворює пізню форму піонерської організації. Будується на позірній декларації, яка у колосальному розриві із реальним життям молоді та дітей.

Річ у тім, що цінностей не можна навчити. Їх можна пережити, перебуваючи тривалий час у відповідному середовищі, якому довіряєш. І яке показує свою ефективність. Наприклад, сила цінностей Пласту – Національної скаутської організації України не в тому, що десь в презентації чи в статуті описані три головні обов’язки. А в носіях цінностей. У яких реальні дії, зокрема непублічні, відповідають задекларованим цінностям.

• Демократичне врядування

Московська пропаганда може скільки завгодно писати, показувати і розповідати про "русскій мір", імперію і тому подібне. Однак дитина, особливо в підлітковому віці, максималізує цінності. І регулярно ставить їх під сумнів, аналізуючи різні події – як побутові, так і загальні.

Окупанти будують в Україні свою модель авторитарної системи управління. Де все вирішує "камандір", а ініціатива "наказуєма". В українських і, навіть, окупаційних реаліях (де був свого часу інший досвід) такий концепт будувати дуже складно. Почасти його тяжко будувати, навіть, у вільній частині України.

Бо в українському середовищі – з часів магдебурзького права, якого взагалі не було в московщині – є традиція демократичного врядування. Де ти можеш висловити власну думку, проявити ініціативу і взяти відповідальність. Де ти сплачуєш внески чи залучаєш ресурси і хочеш, бо маєш право, знати куди вони йдуть.

Саме тому з перших днів деокупації потрібно одразу правильно вибудовувати демократичне молодіжне громадське середовище. Вже сьогодні потрібно формувати групи добровольців, які створюватимуть молодіжні простори / центри. Які є носіями українських цінностей і творитимуть відповідну атмосферу навколо.

Допоки запуститься оновлена система освіти, в усіх більших населених пунктах деокупованих територій мають запрацювати відкриті і безпечні молодіжні простори / центри, які залучатимуть активну молодь (вона є всюди і завжди). Які гуртуватимуть ціннісні українські середовища, зокрема (а може й передусім?) на засадах Пласту, та якнайшвидше надаватимуть можливість реалізувати власні суспільні ініціативи.

Гроші будуть потрібні. Але не на військову форму і макети автоматів, а на підтримку ініціатив молоді.

12 кроків, які необхідно почати готувати вже

• Створити громадський чи громадсько-урядовий проект, який зможе знайти ресурси і мобілізувати 300-500 молодих добровольців. Волонтерів, які з перших днів деокупації, фактично разом із ЗСУ, заходитимуть у відповідні населені пункти. Вони повинні мати ресурси на базовий побут, на облаштування молодіжних центрів/просторів, на базове прожиття.
• Важливо подбати, щоб у Крим та на Донбас в цих групах молодіжної роботи прибували насамперед не просто ціннісно-орієнтовані активісти і вчителі. А ті з них, які вимушено стали внутрішньо переміщеними особами. Ті, хто знають місцевість, людей, які мають рідних і увесь час підтримували контакти.
• Дуже добре було би створити окремий підрозділ ЗСУ чи аналог Громадянської служби Франції (це потребує часу), куди перевести з різних бригад молодих людей, які відповідали би вищезазначеним критеріям. Цих людей необхідно завчасно підготувати до роботи в молодіжних центрах та з дітьми, що виростали в умовах російського етноциду.
• До моменту деокупації відповідні волонтери та/чи військовослужбовці докладно вивчають настрої молоді у відповідних населених пунктах. Фіксують злочини колабораціоністів і окупантів щодо молоді, які з’являються у відкритих медіа. Вибудовують зв’язки із студентами українських університетів, що походять із цих територій. Виробляють проєкти перших кроків під кожен окремо взятий район тощо.
• Волонтерські молодіжні групи, прибувши у відповідний район, одразу розгортають молодіжні гуманітарні штаби. Залучають допомогу організацій, місцевих волонтерів, передусім з-поміж молоді.
• Поступово такі штаби трансформуються у типовий молодіжний центр із проектами неформальної освіти та молодіжної роботи для дітей та молоді, батьків і т.д.
• Молодіжні групи і центри на деокупованих територіях ведуть проактивно відкриту молодіжну роботу. Тобто не чекають, коли до них прийде молодь, а самостійно постійно навідуються у різні населені пункти для організації молодіжних проектів. В ідеалі опираються на запити місцевої молоді, проводячи відповідні опитування.
• Активну проукраїнськи налаштовану молодь деокупованих територій необхідно важливо відразу партнерити із активною молоддю інших регіонів України.
• Організовувати молодіжні обміни та спільні молодіжні табори в межах України. Тут важливо розуміти, що не просто партнерити молодь із молоддю, де одні і другі просто напиватимуться вечорами. А везти на освітні візити до тих, хто вже має багаторічний досвід ціннісної роботи посеред української молоді.
• Важливим є й міжнародні зустрічі та обміни. Для того, щоб активна українська молодь з деокупованих територій побачила ,як насправді живуть в ЄС. Пропаганда на окупованих територіях переконує, що найкраще в "русском мірє", а в Європі "панує голод і бідність".
• Оскільки у більшості країн ЄС значна частина молодіжної роботи ведеться на базі релігійних організацій – налагодити взаємодію із управліннями роботи з молоддю всеукраїнських християнських церков. Сприяти розвитку молодіжного життя при відновлених та новостворених парафіях.
• На базі молодіжних центрів і їхніх філій (просторів) в громадах важливо вибудовувати осередки визнаних молодіжних організацій по типу Пласту з досвідом демократичного врядування і чіткими українськими цінностями.

Щоб діти і молодь деокупованих територій потрапляла у відповідні, бажано найкращі, українські молодіжні середовища. А не цементувались в місцевих ініціативах з фактично проросійським "душком" (тоталітарного врядування та цінностей).

Український громадянський досвід реінтеграції територій

Насамкінець зауважу, що українське громадянське суспільство вже двічі успішно реалізовувало подібні проекти. У 1916-1916 роках перші організатори та вихованці Пласту (Дмитро Вітовський, Микола Саєвич та інші), поїхали на відвойовану у росіян Волинь. А опісля потягнули за собою кращих педагогів.

Попри опір місцевих поляків ці активісти, часто – добровольці УСС, створили мережу початкових сільських шкіл, які більше нагадували сучасні молодіжні центри та простори. За менш як 10 років уся Волинь була вкрита сільськими осередками Пласту, який полякам довелось терміново заборонити у 1927 році.

Показово, що саме співтворці згаданої волинської кампанії на початку 1920-х років переїхали до Закарпаття. І одразу взялись за створення пластових осередків в громадах, які сотні років були під угорською окупацією.

Пластуни Андрій Дідик та Остап Вахнянин були тими першими січовими стрільцями, які разом із новоприбулими ветеранами Армії УНР ще за 10 років розгорнули в Закарпатті біля сотні виховних пластових осередків. Куренів юнацтва, що діяли паралельно із чеською системою освіти, яка забороняла дітям навіть називатись українцями.

У сьогоднішньому виклику важливо з перших днів на деокупованих територіях створити умови. Коли буде кому вести – на умовах рівний-рівному – діалог з дітьми та молоддю, що пережили окупацію. Щоб надихати і захоплювати. Команда цих кількох сотень молодих людей-добровольців врешті-решт стане дуже важливою, якщо не ключовою для реального повернення цих регіонів до України.

Юрій Юзич, історик, головний експерт групи РПР "Молодіжна політика", голова Наглядової ради "Пласт – НСОУ"

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.