“Намалюй мені літак”: вистава в Театрі на лівому березі про прощення через 60 років після війни

Чи варто говорити в театрі про війну у війну? І якщо варто – то як не нашкодити, не травмувати? Чи може вистава бути терапією? Ключові питання українських сцен, які буквально витають у повітрі з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Столичний Театр на лівому березі один із тих театрів, які ризикнули про війну у війну говорити. Після прем’єри "Віддайте тіло" Анатолія Крима, яка розкриває тему в лоб і досить баналізовано, – тут показали "Намалюй мені літак" режисера Михайла Урицького. Її, на відміну від першої спроби на актуальну тему, варто назвати вдалою – тонкою й дієвою терапією.

Прем'єра відбулась 6 і 7 травня.

Робота не оповідає ані про сучасну війну, ані про Україну – вона базується на творі Еріка Емманюеля Шмітта з циклу "Помста і прощення" і розповідає про Німеччину початку 2000-х, але аналогії зчитуються дуже чітко.

В центрі сюжету – 93-річний Вернер (його втілив Олег Стефан), який у Другу світову був льотчиком і щиро вважає свою совість незаплямованою, адже "ніколи не літав на бомбардувальнику і не вбивав цивільних".

Олег Стефан втілив колишнього військового льотчика. Фото: Анастасія Мантач

Вернер 30 років тому поховав дружину, син героя (втілив Дмитро Олійник, інший склад – Максим Самчик) давно вже живе своїм життям і має нібито безумовну довіру до батька, але навряд чи по-справжньому намагається його зрозуміти – а єдиною віддушиною старого льотчика стають сад із квітами і спогади про дні, коли він "міг літати".

Читайте також: Як пишуть про війну у війну і чому ворога (не) варто зображувати примітивним: розповідають театральні митці

З таким набором нудних, на перший погляд, рис – літній Вернер стає об’єктом спостереження і навіть захоплення 8-річної Дафни (Юлія Шаповал грає разом із копією-лялькою, інший склад – Катерина Качан), що мешкає по сусідству. Вона точно знає, що саме досі тримає за життя Вернера – адже давно підмітила, як фанатично він вглядається в небо щоразу, як чує гул літаків. Одного дня дівчинка "порушує кордони" літнього льотчика і вривається у його зважений світ із проханням-вимогою: "Намалюй мені літачок". У проханні легко зчитується цитата Маленького принца Антуана де Сент-Екзюпері, який просив наратора зобразити баранця.

Юлія Шаповал і Олег Стефан зіграли у виставі "Намалюй мені літак". Фото: Анастасія Мантач

І аналогія тут не випадкова – адже повість Антуана де Сент-Екзюпері стає історією в історії. Коли юна Дафна вмовляє свого нового "агресивно добутого" друга почитати "Маленького принца" – вони обоє стають героями вже нової постмодерної оповіді, де кожен занурюється в казку, щоби вгадати в ній себе. Звісно, перше, на чому акцентує історія – Сент-Екзюпері теж був льотчиком. І теж воював у Другу світову – щоправда, на іншому боці.

Саме цей факт біографії, яку талановито інтегрують у виставу, провівши цілу – супер ненудну – лекцію харизматичного науковця (втілив той самий Дмитро Олійник), стає ключовим для "іспиту совісті" 93-річного Вернера. Адже "ніколи не вбиваючи військових" і маючи "чисту совість" – він навряд чи замислювався, що в одній із його цілей міг бути автор психологічної повісті-казки, яку досі захоплено цитують мільйони читачів.

Дмитро Олійник втілив сина головного героя. Фото: Анастасія Мантач

Кульмінація й розв’язка буквально не лишають глядачеві шансів не розділити драму героя – неймовірна гра Олега Стефана змушує боліти, плакати і зрештою співпроживати кожен крок Вернера, який, маючи "адвокатом" лише маленьку Дафну, що в силу свого "магічного" віку вірить у вселенське прощення й казковий геппі-енд – прагне до сатисфакції, що бодай якось допоможе пробачити самого себе.

Читайте також: Важливі прем'єри 2022: як українські театри творили дива під обстрілами

З прохання Дафни "Намалюй мені літак!" до фанатичного романтика, людини, що 60 років чекала на іспит совісті, починається історія – слова зачіпають єдині живі струни старечого, понівеченого серця. Таким самим проханням Вернера до дівчинки – запускається кульмінація – і тут "романтизований" літак вже стає символом жертви й відплати – прощення себе можливе лише через вчинок – і Вернер на нього здатен.

Юлія Шаповал втілила 8-річну Дафну, граючи із лялькою. Фото: Анастасія Мантач

І саме прохання "намалювати літак", проговорене дитячим голосом, ще довго-довго залишається як післясмак від перегляду, нашаровуючи актуальність. Чи буде соромно колись за нашу війну "тим", хто йшов на "спецоперацію", "не знав, не розумів і лишень виконував наказ" – коли умовно сусідська дитина прийде і попросить щось, що зачепить за живе?

Чи є, лишилось, буде в кожного з нас бодай щось настільки романтизоване, потужне, здатне змінити все сприйняття власного життя – як бажання літати у старого Вернера? І зрештою, чи готовий "дорослий" повірити дитині (або дорослому), що досі "літає уві сні", і чи прийме таку допомогу любові, що здатна зцілити себе від ран, які не гояться роками?

Афішу до вистави створив художник Нікіта Тітов. Фото: Анастасія Мантач

До слова, буквально намалював літак – тобто створив афішу до вистави – неймовірний Нікіта Тітов. На ній – за аеропланом – шлейф із сердечками. І це абсолютно передає основний вайб і післясмак вистави – вона про літнього романтика, який болісно втратив себе і водночас зміг підхопити "нового себе" на льоту вже в іншій, більш потужній якості. І звісно, вона про безумовну дитячу любов, яка безбар'єрна й чиста настільки, що надихає не лише на звершення, але й на важке й болюче самопрощення.

У вестибюлі театру триває виставка робіт Нікіти Тітова – малюнки присвячені непрофесійним військовим, які з початком повномасштабної війни пішли захищати Україну.