Американці запитували: "Для чого нам вам допомагати?". Записки із США

Журналіст Юрій Луканов у квітні майже три тижні подорожував навчальними закладами Сполучених Штатів, презентуючи там англійський переклад своєї воєнної прози "Репортер Волковський". Він поділився своїми враженнями від поїздок з читачами "УП. Життя"

Селище Гілсборо у штаті Вірджінія зустріло нас вирізаним з дерева і пофарбованим в українські кольори словом "HOPE", тобто "НАДІЯ". А далі дорогою ще й чимало українських прапорів при дорозі. Цей населений пункт розташований приблизно за годину їзди машиною від Вашингтона.

Що це? Чому це? Може, тут українці живуть і таким чином демонструють солідарність з батьківщиною своїх предків? Чи якісь інші мотиви?

Ми з моїм добрим знайомим Юрієм Янковським були дуже приємно здивовані, але могли лише гадати, що це таке. Вирішили з'ясувати на зворотному шляху. Їдучи назад, зупинилися пообідати в місцевому магазинчику-ресторанчику "Food market". Там продавалися страви, спеції, вина, консерви тощо просто від фермерів. Заклад мав старовинний колорит. Такий самий старовинний і колоритний чоловік на касі розповів нам, що суботами вони не працюють, дотримуючись єврейських звичаїв. Чим мене дуже здивував, бо я, темний, вважав, що подібне існує лише в Ізраїлі серед хасидів.

Але щодо українських кольорів він нічого не сказав і порадив звернутися до мерії, яка виявилася через дорогу. Поївши, ми підійшли туди. На сходах стояв високий, сивий стрункий чоловік. Виявилося, що це сам мер Роджер Венс (Roger L. Vance).

Я запитав його, чому тут українські кольори, може тут живуть українці чи наявна якась інша дотичність до України?

Ні. Просто після того, як росіяни почали ширшу агресію, розповів містер Венс, мешканці містечка вирішили виявити солідарність і допомогти Україні – з чисто людської доброти. Вони організовували різноманітні заходи зі збору коштів. Зокрема, шоу на підтримку нашої країни в боротьбі за незалежність. За його словами, зібрали 30 тисяч доларів.

Він додав також, що повз їхнє селище щодня проїздять тисячі машин, і українські прапори нагадування їм про те, що коїться зараз в Україні.

Коли я почув про те, що люди, які раніше невідомо чи чули про нашу країну, раптом виявляють з нею таку солідарність, мене це зворушило ледь не до сліз. У Юрія Янковського в машині було кілька примірників моєї книги в англійському перекладі "Reporter Volkovsky", для презентації якої я, власне, і приїхав до США. Я подарував свою книжку меру і всім мешканцям містечка. Мені здається, що наша вдячність має бути просто безмежна. Адже це не політики ініціювали, які можуть мати якийсь розрахунок, а прості громадяни. Вони могли б цього не робити.

Мер Роджер Венс фарбує слово HOPE в українські кольори

Мер мені подарував листівку з карикатурою на кремлінів, які почали цю криваву бойню. Ця листівка була випущена спеціально до заходу на підтримку України. Містечко або село, яким він керує, згідно з англомовною вікіпедією, налічує 196 осіб мешканців, 28 сімей і 39 домогосподарств.

Ми обмінялися візитками з мером і він мені потім прислав фотографії, де він особисто фарбує слово "HOPE" у наші національні кольори.

Під час поїздки до США я не носив чогось такого, що зразу видавало б у мені українця. Тому натовпів охочих зі мною побалакати на тему України не спостерігав. Але все ж таки настрої американців мені вдалося відчути.

На ознаки підтримки України можна наткнутися всюди і часто у несподіваних місцях. То біля якогось органу влади майорить український прапор. То у посольському кварталі Вашингтона я раптом побачив статую Свободу загорнуту в український прапор. Звісно, статуя маленька. Вона стоїть перед французьким посольством. Вона служить нагадуванням про те, що саме Франція подарувала колись велику статую США.

Я не забуваю, що французький президент Макрон далеко не завжди займав проукраїнську позицію, навіть намагався вирішити питання за рахунок України, але сам факт такої підтримки з боку посольства його країни все ж таки викликає приємні емоції.

В нью-йоркському районі Брайтон Біч, де живуть вихідці з колишнього СРСР, я бачив то загорожу, пофарбовану у наші кольори, то наші прапори на балконах.

В готелі міста Анн-Арбор штату Мічиган під час сніданку чоловік, певне, почувши мій акцент, спитав звідки я. І почав мене розпитувати, чи я не втратив будинок. Я пояснив, що живу у столиці України, яка більш-менш безпечна нині, розповів мету своєї поїздки до США. Він сказав, що дуже радо почув би думку людини з місця подій. Я трохи розповів йому. Він слухав співчутливо і явно з прихильністю до мене.

Аналогічне щось сталося у поїзді Філадельфія — Вашингтон, коли я повертався з презентації книги у Менор коледжі до столиці США. Провідниця взялася допомогти мені приєднатися до вільної мережі вайфаю, побачила, що у мене на телефоні кирилиця, з’ясувала, що я українець. Співчутливо розпитала мене, запитала, чи не потрібна мені якась допомога і побажала успіхів у цій війні. Це було дуже зворушливо.

В офісі фонду United Help Ukraine, який організували вихідці з України і який підтримав маю презентаційну поїздку, я побачив ящики з гуманітарною допомогою, яка надійшла з різних кінців США.

Автор під час презентації книги "Репортер Волковський" в техаському університеті A&M разом з власником видавництва Defiance Press Дейвом Робертсом

Коли я прийшов до Білого Дому, то перед його брамою побачив ланцюжок людей, частина з яких були вбрані у вишиванки, і всі мали або прапори України в руках, або вбрання в синьо-жовтих кольорах. Само собою, там були активісти етнічні українці. Колишня дніпрянка Надія Шапоринська розповіла мені, що це громадська організація US-Ukrainian activists проводить безперервну акцію.

Але найзворушливіше, що в акціях беруть участь американці, які жодного відношення до України не мають. Наприклад, Роберт Гарвей стояв з своєрідним міксом українського і американського прапорів. Розповів, що його мама походить зі Східної Німеччини і він з перших вуст знає про жахи комуністичного режиму, який встановив там СРСР, чиїм спадкоємцем є сучасна Росія. Тому він приєднався до акції, ще в квітні минулого року, бо вважає діяння росіян в Україні геноцидом українського народу. І він там не один американець.

Мою книгу опублікувало техаське видавництво Defiance Press. А тепер тримайтеся за стілець. Його власник Дейв Робертс та інші співробітники, як виявилося, є палкими прихильниками Трампа.

Можливо, ви зразу перенесли на них змальований у ЗМІ образ Трампа, який любить Росію, Путіна та бажає здати Україну під їхній контроль. Але якось видання моєї відверто антиросійської, антишовіністичної книги аж ніяк не в’яжеться з подібним образом. Чи не так? Тим більше, що вони мусили не просто видати книгу, а ще й заплатити за переклад. Тобто вона обійшлася видавництву дорожче, ніж якби воно видало англомовного автора.

Я би сказав, що життя не лише інакше, ніж змальовують його ЗМІ, але і значно складніше. Прихильність до Трампа не означає автоматично прихильність до Росії. Американці, хоча і пам’ятають про російсько-українську війну, але живуть своїми власними проблемами. Менеджерка проєктів видавництва Касандра Спенсер дуже співчутливо говорила про Україну і бажала нам успіхів, але в той же час казала, що фінансування України обходиться американцям надто дорого. Тому вона виступає за те, щоб якомога швидше припинити війну.

Її бос Дейв Робертс запитував мене, чи Трамп, прийшовши до влади, зміг би зупинити війну. Певне, це був відгук на явно передвиборчі обіцянки зупинити війну за 24 години, посадивши за стіл переговорів Зеленського і Путіна. В Дейва явно прочитувався той самий контекст: американці надто багато витрачаються на цю війну.

В університеті Ілон Північної Кароліни я давав інтерв'ю для студентського телебачення. Юна журналістка Маргарет Фауст, здається, забула поставити наперед обговорене запитання і її керівник (чи то декан, чи то просто професор) спеціально в кінці запитав: для чого нам вам допомагати? Можливо, воно інакше було сформульоване, але суть була саме така. Потім під час презентації професори і студенти університету мене запитували приблизно те саме.

Учасники постійної акції біля Білого Дому співають український гімн

Думаю, що питання доцільності допомоги хвилює багатьох у США. Багатьом хочеться зупинити цю бойню, щоб не гинули люди і щоб Сполученим Штатам не треба було витрачати кошти платників податків на військові потреби за океаном.

Я всім їм буквально на пальцях пояснював, чому припинення війни без перемоги України не відповідає інтересам США. Якщо у двох словах і спрощено, то мої аргументи зводилися до наступного.

Зупинка війни без звільнення від окупантів українських територій надихне диктаторські режими всюди на планеті. Потім буде Тайвань від Китаю, активізуються Іран і Північна Корея, деякі режими в Африці теж будуть щасливі. І тоді по світі спалахне стільки конфліктів, що вони не зможуть не впливати на США. І Вашингтону доведеться втручатися, але тоді це втручання обійдеться їй значно дорожче.

Мої спостереження не претендують на соціологічну точність. Це лише суб’єктивний досвід. Він міг би бути іншим, якби я спілкувався з іншою аудиторією. Але все ж таки якісь настрої американців він передає. Єдине в чому незаперечно переконали мене американці: нам треба шукати будь-яку можливість, щоб озвучувати український порядок денний, доносити до західного світу свою точку зору. Без такої роботи ми ризикуємо знову опинитися об’єктом, а не суб’єктом міжнародної політики.

Юрій Луканов, журналіст, спеціально для УП.Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.