Українська музейна дипломатія: між потребою вижити і вимогою бути цікавим світу

Україна розповідає про себе світові багатьма мовами. Так, вона витісняється з новинних інформаційних потоків, але має шанс закріпитися на глибшому рівні в середовищах професійних спільнот, зокрема і в середовищі музейному.

Найактивніші керівники українських музеїв торують шляхи до світової спільноти, щоб говорити про нашу спадщину, злочини Росії проти неї та процеси деколонізації, що зараз відбуваються в українській культурі. Одна з таких музейниць – співзасновниця Музейного кризового центру та директорка львівського Музею "Територія терору" Ольга Гончар. Спеціально для УП.Життя вона розповідає про свої подорожі та що вони дають українській культурі.

Ця осінь запам'ятається мені трьома тижнями у дорозі за маршрутом Україна-США-Братислава. Приводом для такої інтенсивної мандрівки стало представлення роботи українських музеїв під час війни, знайомство із українськими, американськими, європейськими колегами та звісно, обговорення потенційних партнерств. Як світ та українська діаспора розуміє Україну та чи готові далі її підтримувати – про це мої короткі подорожні нотатки.

Нью-Йорк

Подорож сюди співпала із візитом Президента Зеленського, може тому "Велике Яблуко" було у корках. Моя доповідь в Українському музеї в Нью-Йорку зібрала представників української громади та американських організацій. Із запитань публіки: як там наше ментальне здоров'я після всього. Відповідаю: "Я – норм".

Український музей заснований та побудований ресурсами емігрантів і нащадків ді-пі. "Ді-пі" – це табори Displaced Persons, переміщених осіб. Музей з дебільшого був сфокусований на представленні традиційної української культури. Зараз взяв курс на сучасні її прояви, залучення молоді та представлення голосу України в Америці. Окрім іншого, колеги ініціювали програму SAFE, яка фінансово підтримує музеї в Україні. Проєкт підтриманий здебільшого американськими організаціями. SAFE донатили на Музейний кризовий центр та обіцяли підтримувати далі.

На відміну від установ культури в Україні, зокрема й музеїв, які під час війни стали шелтерами, центрами гуманітарної допомоги, освітніх програм для тимчасово переміщених осіб, "Пунктами незламності", в українських музеях Америки здебільшого відсутні програми підтримки та інтеграції для біженців після 24 лютого 2022. Як на мене, то зараз найкращий час для американських українських музеїв посилити свою діяльність і стати "своїми для своїх та "нових" своїх"", і як то кажуть "м’яч на вашій стороні".

Із інших зустрічей – американські університети, де говорили про усну історію, музейну справу, реставрацію. Співпрацювати готові, читати освітні курси та ділитись досвідом для українських музейників – теж. Для мене війна у професійному полі – це насамперед про нові виклики, знання та нетворкінг, який стане у нагоді при відбудові, тож все це дуже і дуже потрібно.

На зустрічі в Українському музеї, Нью-Йорк

Детройт

Детройщина схожа на Україну – і чорнобривці, і мальви квітнуть край дороги. У Детройті проходила конференція "музейна толока" українських музеїв США та Канади. Колеги не бачились декілька років через COVID.

Новою інформацією стало для мене значне різноманіття українських музеїв, бібліотек, галерей, архівів у Північній Америці, а також тематичне спрямування роботи колег: дослідження еміграції, Голодомору, традиційної української культури, у меншості – сучасна російсько-українська війна та її наслідки.

Відчуваються "білі плями" у зв’язках із теперішньою Україною і культурою. Проблеми в українських музеїв, що в Америці, що вдома, однакові: недостатнє фінансування, брак фахових кадрів та молоді, баталії щодо представлення "класичної" та "сучасної" культури на музейних просторах.

Зустріч в Українському американському архіві та музеї, Детройт

Чикаго

Український музей знаходиться на території української дільниці, чи "українського села", як звуть свій район колеги. Скоро Хеловін, тож на грядках натикані фейкові труни, а мене починає тіпати, бо в наших українських містах такі кладовища – реальність, а не фотозона.

У Чикаго найбільше говоримо про небезпеку на вулицях Америки та людей зі зброєю. Я мало про то хвилювалась, бо я ж з України. Можливо і дарма, але відчуття потенційної небезпеки значно зменшилось у зв’язку із тривалою війною.

У експозиції музею традиційна українська культура та гетьмани, але є і про сучасну війну. Доповідь була в неділю та по часу конкурувала з фільмом про Маріуполь, проте люди були. Загальний вайб – ми самі живемо на донати, тож ви самі щось робіть, наприклад, пишіть проєкти, але проєкти мають бути цікавими Америці.

Тим часом, у Твіттері Ілон Маск дражнить Президента Зеленського "злидарем-прохачем". Я не проти писати проєкти, адже ілюзій щодо зменшення підтримки України в мене немає, будь це підтримка армії, чи музеїв.

Братислава

Із США лечу в Європу – у Словаччину, Братиславу. Там якраз вирують вибори, перемагає проросійськи налаштована команда, а пані Президент Чапутова заявляє "Жодного патрону Україні". Незважаючи на це в Словацькому національному музеї відкривається виставка "Війна в Україні. Обличчя ворога" від Музею війни, а над самим музеєм – український прапор.

Мета мого візиту: участь у церемонії нагородження міжнародної музейної премії "Жива", де цього року я запрошена працювати у журі. Премія існує з 2014 року, організатор Форум слов'янських культур, проте це вперше, коли в журі Україна. Від російських музеїв цього року заявки не приймали, не було їх і в журі.

Виступ Ольги Гончар у Братиславі на Форумі слов'янський культур, жовтень, 2023

Премію "Жива" вручають найкращому музею, об’єкту культурної й природної спадщини зі слов’янських країн. При цьому особлива увага приділяється особливостям і специфічним цінностям слов’янського світу з його історією, традиціями, спадщиною, корінням (найчастіше спільним, а часом й дуже суперечливим) та проблематикою.

Журі номінувало 24 музеї із 10 країн. Із України подалось 7 кандидатів: Музей Яворницького у Дніпрі, Художній музей Одеси, Історичний музей Сумцова в Харкові, Музей-скансен Шептицького зі Львова, Музей Франка зі Львова, Хмельницький арт-музей, Кмитівський арт-музей Буханчука з Житомирщини.

Серед переможців – музеї Сербії, Хорватії, Чехії, Словенії, Боснії та Герцеговини. Колеги мають чималі бюджети, підтримку, та ресурси у порівнянні із нашими: для розвитку, інфраструктурних проєктів, роботи з аудиторію, тож виглядають масштабно і конкурентно. Вони приймають чимало відвідувачів.

Наші музеї розповідали про екстрену роботу під час війни: захист колекцій, евакуацію, солідарність і взаємопідтримку колег, втрати серед артефактів і людей, підготовку до зими (буржуйки, генератори, дрова), роботу в умовах постійних обстрілів російськими ракетами, програми для відвідувачів та гуманітарну роботу. Презентації неможливо було представити без сліз, як зі сцени, так і з залу.

Зрозуміло, що українські музеї неможливо наразі поставити в один ряд із європейськими колегами, адже у нас страшна війна, тож журі вирішило присудити нову номінацію "Герої культури слов’янської спадщини".

"Ці українські музеї вирізняються своєю рішучістю та прагненням захистити українську культурну спадщину, національну ідентичність та громадян – у лихоліття часів і нинішньої руйнації нинішньої війни", – сказано у прес-релізі журі.

Міністерка культури Сербії Сільвія Гронцова потиснула руку колегам і подякувала, Амбасадор України у Словаччині Мирослав Кастран зазначив, що це найбільша презентація українських музеїв в Словаччині, зал аплодував стоячи. Звісно, до такого ми не звикли.

Одним із результатів "Жива" 2023 став каталог, який буде розповсюджено серед культурних спільнот 13 країн, а також резиденція для українських музейників, що стартує у Словенії в кінці 2023 року. Завжди будуть ті, хто "втомився від України", як ті, хто готовий працювати далі. На цьому і стоїмо.

Таким запам'ятався мені музейний вояж із Європи та США. Підтримки меншає, але і відкривається новий етап довгострокових проєктів, що вимагає значного ресурсу та цілеспрямованості від нас. З нас – бути достатньо "норм", аби це усе стягувати на належному рівні. Вимагає від нас бути партнерами, а не прохачами.