Чому з дітьми в інтернатах краще гратися звичайним папірцем, ніж дарувати іграшки й солодощі до Святого Миколая

Він сидів на подушці з розпростертими по ліжку ногами і розгойдувався всім корпусом, як великий живий метроном. Один – голова догори, два-три – торкається головою своїх ніг. Один, два-три, один, два-три, один, два-три.

Я спостерігала за красивим майже вже підлітком з блакитними очима і римським носом, який нудьгував. Він відчував емоційне та сенсорне перевантаження і заспокоював себе, розважався таким ритмічним розхитуванням. Хлопець був привʼязаний до ліжка червоною мотузкою, щоб нікуди не пішов, поки доглядальниця була зайнята.

У сусідній кімнаті, що мала б слугувати сенсорною, я знайшла два мішки запакованих, жодного разу не використаних іграшок. Купа мʼяких зайців, ведмедів та плюшевих сердечок, як бурʼяни розрослися під батареями на підлозі. А всі розвиваючі іграшки лежали запакованими в коробках чи запаяними по целофанових чохлах.

Знайшла серед них славнозвісний Pop-it (дуже популярна серед дітей сенсорна гумова іграшка) і віднесла хлопцеві. Було очевидно, що тілесний маятник є вимушеною розвагою. Жодних іграшок чи книжок йому не дали, коли привʼязували на години очікування. Я поклала йому pop-it до рук, він завмер від здивування, порозглядав його і… викинув на підлогу.

Він не вмів гратися іграшками

Дитина, з якою ніколи не гралися – не вміє гратися. Це розуміння вмить ошпарило мене. Я підняла Pop-it, вклала в руку своєму візаві. Потім взяла іншу його руку і показала на практиці – ось сюди пальцем натискаєш і з іншого боку вистрибує горбик. Ми разом понатискали й вже через декілька хвилин мій новий друг хвацько обома руками вигинав гумові горбики зовсім не розхитуючись.

Ця маленька історія, всього 15 хвилин з мого життя і життя цього хлопця, привʼязаного до ліжка в одному з українських інтернатів. Але вона красномовно пояснює, чому не потрібно возити подарунки, іграшки та солодощі на свята в заклади інституційного догляду.

Дітям не потрібні іграшки, вони швидше за все не вміють ними гратися. З дітьми не граються в інтернатах і, ймовірно, подаровані вами іграшки будуть лежати запакованими на складі. Або розібрані в родини персоналу. Передані, або навіть вручені особисто іграшки можуть стати ендорфіновим коктейлем з чистої совісті та благодійного сумління для дарувальників. Але аж ніяк не дітей.

Можна гратись навіть папірчиком

Британець Дейв шурхотів зіжмаканим блискучим папером. Один кінець вручив хлопчикові в кріслі колісному, а інший тягнув, вдаючи, що докладає надзусилля, щоб вирвати той папір з рук хлопчини. Папір шелестів і сонячними зайчиками відбивався на стелі. А хлопчик заливався сміхом, як і всі навколо.

Артистизм Дейва і підігрування дитині у цьому імітованому бою за папірчик справді виглядали кумедно. Ми всі були щасливими в цю мить. Діти мали таку потрібну увагу, в них сяяли очі та здавалось, що інтернат і його устрій холодної байдужості розчинилися.

Багато уваги, жага спілкування і всього лиш жмаканий папірчик зробили більше за усі разом зібрані іграшки в зачиненій кімнаті.

Вся трагедія інтернатів полягає не у відсутності сучасного ремонту, хорошого одягу чи набору іграшок. Найбільша шкода інтернатів у відсутності поваги та уваги до особистості кожної дитини.

Байдужість та занедбаність – те до, чого привчені діти в інституційних закладах і те, що справді варто змінити. Не іграшки, не солодощі, а увага і приділений час дорослих. Саме цього ніколи не буде в доглядальниць, що зайняті процедурами догляду за багатьма дітьми одночасно.

Діти, які живуть в сім'ях, зазвичай розвинені та щасливі й у скромних будинках, і без нового одягу, і без дорогих іграшок. Вони мають найважливіше – прив'язаність, важливого дорослого, увагу, соціальну взаємодію.

Що ж робити тим, хто хоче підтримати дітей?

Подаруйте свій час – виділить дві-три години хоча б раз на місяць і проводьте їх з дитиною або декількома дітьми. Зробіть ці зустрічі періодичними, а не тільки присвяченими святам.

Загалом кожен дорослий може стати офіційним наставником дитині з інтернату. Це волонтерська робота до якої потрібно підготуватись, хоч процедура досить довга, але точно вартує того. Тим паче вже є ініціативи, які допомагають кандидатам у наставники пройти цей шлях. І, звісно, це набагато складніше, ніж просто накупити іграшок, але саме такий підхід стане справжньою і дуже важливою допомогою.

До речі, через декілька годин того дня в інтернаті, я заглянула в кімнату до свого друга, з блакитними очима і римським носом. Він більше не розгойдувався і не бився головою об ноги.

Анастасія Степула, радниця з адвокації "Українська мережа за права дитини", спеціально для УП. Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.