"Бути своїми": Навіщо представляти Україну на неміжнародних книжкових ярмарках

Рівно 5 років тому я повернулася зі свого першого Монреальського книжкового Салону, де Україна вперше з'явилася з національним стендом. Повернулася, і повідомила своїм колегам в Українському інституті книги, що навряд нам варто їхати у Канаду ще. Ярмарок не міжнародний, натовпи людей приходять купувати книжки, до того ж бажано французькою, а листопад у Монреалі просто огидний.

І ось, у 2023 році – яка іронія – я сама ж, пишу своїй колишній директорці, Олександрі Коваль, – потрібно представити українські книжки на Салоні!

На диво, цю авантюру підтримав не лише Український інститут книги, але й посольство України в Канаді, і Українська каса Desjardins, і поштова компанія Мeest. І вже вдруге ми з Club Ukrainien de Montréal та за підтримки Читомо представляємо Україну тут, у Монреалі.

Коротко про літературне життя Квебека. Саме ця франкомовна провінція Канади відрізняється своєю надзвичайною кількістю "салонів", тобто книжкових ярмарків, які має чи не кожне місто з населенням від 100 тис. жителів. Люди приходять по автограф до улюбленого автора, поспілкуватися з видавцями, приводять дітей і купують величезні валізи книжок. Читати – чи бодай купувати книжки – тут святе. Серед усіх цих книжкових імпрез Книжковий салон у Монреалі – найбільший і найважливіший: 88 тис. відвідувачів, 650 видавництв і 1900 авторів – не рахуючи бібліотек, дистриб'юторів, літературних журналів, громадських організацій та політичного і культурного бомонда Квебека.

Ірина Батуревич - друга зліва. Фото: Анастасія Берестовська

Початок українського представлення на Салоні заклала українська громада у 2019 році, коли Ростислав Нємцев, один з провідних перекладачів та амбасадорів українсько-квебекської літератури, зініціював появу тут національного стенду. Проте на той момент Україна не могла похизуватися своїми перекладами на французьку, і візит для багатьох видавців став більш ознайомчим, аніж бізнесовим.

Фото: Анастасія Берестовська

Проте з війною такі події оцінюються інакше. І хоч цей ярмарок не міжнародний, а орієнтований на місцеве населення – це не просто скупчення людей. Це місце зустрічі людей, які читають, здатні критично мислити – і які приймають рішення. Певна, що таку ж аудиторію приваблюють книжкові ярмарки, кінофестивалі та інші культурні події в різних країнах світу – принаймні країнах демократичних. І випускати можливість представити Україну на таких подіях видається вкрай недалекоглядним рішенням, особливо зараз. Бо там, де нема України, з'являються представники "мизамір" і "нєтвайнє", "ваші податки спрямовуються на підігрівання війни".

Фото: Анастасія Берестовська

Нас мають цікавити усі культурні події хоча б від 30К відвідувачів, якщо не говорити про фахові заходи. Звісно ж, і менші також, але ресурси наші обмежені. Те саме стосується і медіа, і будь-яких майданчиків, що дозволяють перетворити присутність на вплив.

Отже, бути треба. Для чого?

Відповідати на запитання. Банально, але до вас запитають про те, чи всі українці говорять російською, чи Одеса розташована в росії, і чи жовте зверху, чи блакитне. Певна, що всі українці, де б вони не були, знають, що на це відповісти. Але прийдуть і інші відвідувачі: яку книжку порадите прочитати французькою про Україну? А чи є у вас якийсь добрий роман сучасного автора? Як я можу підтримати Україну?

Фото: Анастасія Берестовська

Представляти сучасну Україну і сучасну українську культуру. Не екзотичну, не калинову, не фольклор, і не тільки трьох класиків української літератури. Бо "екзотична Україна", прикрашена віночками й вишиттям – дуже впізнаваний бренд, від якого на очі навертаються сльози.

Щоб говорити (а ще чути, бачити і перемагати) – українською. Люди приходять підтримати свою українську мову. Поспілкуватися, надихнутися, почитати. На стенд ми запросили кількох місцевих жителів: не українців, але тих, хто вивчив і міг спілкувався з відвідувачами не лише французькою та англійською, але й українською мовою. Це надихає, особливо російськомовних українців, що перейшли на українську недавно.

Фото: Анастасія Берестовська

Щоб говорити французькою / англійською / німецькою або іншою рідною для аудиторії мовою, ставати зрозумілішими, більш "своїми". І зараз це стає дедалі можливішим: кількість українських перекладів зростає. Тільки у межах програми УІК Translate Ukraine можна знайти не один десяток видань. І це ключовий асортимент на стенді, і романи Сергія Жадана, Юрія Андруховича, Оксани Забужко, історичні видання Сергія Плохія, та книжки "Родовода" можуть стати базовими для представлення української літератури, історії та культури.

Щоб українські книжки видавали в інших країнах. Навіть там, де шансів на це нема. "У Квебеці не купують перекладної літератури", – казали мені у 2019 році. І тепер я знаю, що це правда. В основному, 95% – не купують. Але є ще 5%, і ось, "Жовтий метелик" Олександра Шатохіна вже виданий в одному з найкращих дитячих видавництв Канади – Comme des géants. А завдяки зусиллям Ростислава Нємцева, готуються до друку і наступні видання. І я вірю, що це тільки початок.

Фото: Анастасія Берестовська

Щоб у бібліотеках з'явилися українські книжки. Теж, здавалося б – "неможливо", "нема попиту", "українці читають російською". Так казала національна бібліотека провінції Квебек, BANQ, що роками поповнювала колекцію російської літертури, а нині і взагалі скорочує деякі секції "малих мов". Проте саме на Салоні можна було побачити, наскільки очікуваною є українська книга, і який шалений інтерес вона викликає – і це найкращий аргумент для будь-якої бібліотеки, культурного центру чи депутата. Тож сподіваюся, найближчим часом зможу поділитися добрими новинами про нові появи українських книжок у Квебеці.

Щоб з каталогів дистриб'юторів не вибували українські назви. В багатьох країнах рішення щодо асортименту книжок на ринку, широкого представлення видань приймають дистриб'ютори. Створення попиту на українські назви з каталогу – важливе, бо українські назви з легкістю губляться у тисячах назв, які пропонують оптові постачальники. Поява на стенді з прапором України та відсилкою до дистриб'тора створює додатковий інтерес до цих видань, і анонс їхньої доступності на ринку важить багато. Сьогодні ми підтримуємо дуже добрий зв'язок з ключовими вендорами Канади, і будемо продовжувати.

Фото: Анастасія Берестовська

Я пишу цей блог у Національний тиждень читання, гасло якого – "Бути своїми". Знаю, що організатори закладали дещо інше значення, відсилаючи до зв'язку між поколіннями. Проте сьогодні, після цього книжкового Салону, я читаю це гасло інакше. Адже нам справді потрібно "бути своїми" (не асимільованими, а саме "своїми") – і це можливо тільки за нашої присутності, тільки за умови підтримки діалогу, і тільки якщо ми не втомлюємося про себе нагадувати.

Тому – так склалося, – в Національний тиждень читання, я пишу не просто просто щоб поділитися успіхами української книги, а щоб запросити громадські організації, волонтерів і культурні центри мережувати такі зусилля – в інших країнах та містах, з перекладами українських книжок іншими локальними мовами,

Одразу після Салону ми отримали запрошення організувати такі стенди в інших містах провінції Квебек та Онтаріо. Проте культурних заходів надто багато, щоб покрити їх усі – ані одна громадська організація, ані держава на це не здатна. Але здатні ви, амбасадори культури, низові ініціативи та волонтери. Просто зараз ми проводимо серію консультацій з охочими долучитися до організації власних стендів.

У нас усіх нині дуже багато роботи. Зокрема і для того, щоб бути своїми.

Читайте також: Секрети витривалості – у крихкості існування: як Україна утримує увагу на Франкфуртському книжковому ярмарку

Реклама:

Головне сьогодні