677 днів життя біженки і громадянки

"Знаю, що одного дня доведеться поставити собі питання: хто я? Зробити вибір, ким я хочу бути. Жертвою чи переможцем? Біженцем чи громадянином?" – разом зі своїми дітьми я слухала слова свого однолітка, Президента України ввечері 31 грудня. На моєму годиннику була майже 22-га година за Гринвічем. В Україні наближалося до опівночі.

Новорічна промова Зеленського залишила гірке відчуття фрустрації, а надто – цей фрагмент. Він відкинув мене з урочистої піднесеної новорічної миті, що має приносити надію, туди, де я вже зробила свій важливий екзистенційний вибір: в ранок 24 лютого 2022 року. Коли я посадила дітей в машину, попрощалась зі своїм чоловіком, своїм бучанським домом, сусідами і рушила в невідомість.

Я тоді відмовилась від усіх своїх ідентичностей, які у мирному житті сучасна людина міняє чи не щомиті: бути феміністкою, гламурною еротоманкою, професіоналкою, прокрастинаторкою, громадянкою і космополіткою одночасно у XXI столітті так само природно, як впродовж дня змінювати сукні на штани, а туфлі на крокси. О 6:30 ранку 24 лютого я… ні, не обрала, а втисла всю себе в одну-єдину роль – роль матері.

Плакат, що описує права жінок-військовослужбовиць у часи ІІ Світової війни. Фото: Імперський музей війни, © IWM Art.IWM PST 14530

І коли наступає чергова криза я повертаюсь до цього вибору як до опори, яка не дає мені можливості розфокусуватись, розсипатись в безкінечних питаннях: "Хто я тепер тут у невідомості, хай навіть ця невідомість називається чудесним словом "Англія"?".

Жертва – це ідентичність, яку я не обираю. І чи після перемоги я зможу забути, відмовитись від цієї ідентичності з набуттям ідентичності "переможець"?

І чи громадянство – це лише ідентичність? Чи перестала я бути громадянкою після втечі від війни? Перестала платити податки, донатити, підтримувати зв'язок з українською мовою і історією у своїх дітей? Президент вважає, що так. Принаймні так мені здалось цієї новорічної ночі...

"Ми в цьому разом". Фото: Імперський музей війни, © IWM Art.IWM PST 10019

Вранці 1 січня ми з дітьми вирішили відвідати Імперський музей війни у Лондоні – він один з небагатьох працював. В метро я дістала телефон, щоб заплатити за проїзд і в цю мить він повідомив про повітряну тривогу в Україні. Свідомо не вимикаю ці сповіщення, бо вони для мене є частиною причетності до своєї країни. Я подумала, чи є це ознакою того, що я залишаюсь громадянкою, а не лише біженкою?...

Музей війни занурює в історію XX століття як століття війни і має вражаючу наративну експозицію про обидві Світові й окремо – про Голокост. В перший день 2024 року він розкрив мені важливі досвіди – моторошні шанці і багнюку позиційної війни І Світової на Західному фронті. І досвіди цивільних з великих британських міст, що пережили II Світову та німецькі бомбардування. Досвіди матерів, які евакуювали своїх дітей до незнайомих людей по селах, а самі повертались до Лондона працювати на оборонку. Досвіди дітей, що пережили цю евакуацію, щасливі і не дуже історії допомоги від незнайомців, поневіряння і експлуатацію дитячої праці. Дитинство в мороку війни.

"Не робіть цього, мамо, – лишіть дітей там, де вони є ". Фото: Імперський музей війни, © IWM Art.IWM PST 3095

А ще інформаційну кампанію британського уряду, яка доводила матерям, що вони роблять правильний вибір, рятуючи дітей. Що вони не стають від цього гіршими матерями чи гіршими громадянками. "Кожен з вас робить посильний вклад в перемогу і порятунок майбутніх поколінь британців" – розповідали їм плакати та листівки.

В цій частині я зупинилась чи не найдовше. "А що говорить мені українська воєнна пропаганда?, – думалось мені. – Нічого".

Мільйонів українських утікачок від війни не існує для влади як адресатів комунікації. Можливо тому, що українські владці за ці два роки так і не дослідили, що краще: повертати українців, щоб рятувати від кризи ринок праці, чи не повертати, щоб не перевантажувати систему соцзахисту, електромережі і водоканали?

"Вни також воюють". Фото: Імперський музей війни у Лондоні.

В комунікаціях влади існує переважно узагальнений об’єкт "біженець", який легко вживати "до слова". Як от щоб відтінити вбогістю пафосне "громадянин".

Це протиставлення цементує великий розкол з низки усіх, що руйнує нашу єдність, як спільноти: хто воює і хто ні; хто пережив окупацію і хто ні; хто зазнав досвіду повітряних атак і хто ні; хто виїхав і хто залишився; хто повернувся в деокуповані міста і хто, як я, не ризикує пережити досвід втечі вдруге. Єдине, чого всі разом потребують ці всі роз'єднані обставинами та досвідом люди, – співчуття від владців, сформульованого в досить простих, чітких меседжах...

Про технологію розколу я міркувала в експозиції про Голокост у Музеї війни. Вона починається, як це не дивно, з російських єврейських погромів. Досвід цих погромів використала нацистська влада Німеччини у 30-х роках, щоб закріпити і поглибити розкол між німцями і євреями, які жили століттями по сусідству. Щоб нівелювати співчуття, емпатію, близькість, щоб утвердити інакшість і переконати в непотрібності й ворожості цієї інакшості.

"Матері, відішліть їх з Лондона. Дайте їм шанс на більшу безпеку і здоров'я". Фото: Імперський музей війни, © IWM Art.IWM PST 0076

Цей розкол створювався словами. Словами, що ділили суспільство на "їх" і на "нас". На громадян, і тих, хто цього громадянства нібито не гідний...

Я не знаю, коли настане той день, щоб вирішити перестати бути біженкою. Але щодня, вже 677 днів поспіль я ставлю собі це питання. Коли розпадеться Росія? Чи коли російську армію відженуть на кордони 91-го року? Чи коли українським школам побудують безпечні укриття, чи коли українським дітям забезпечать рівний доступ до освіти? Чи коли Україні нададуть достатньо "Петріотів", щоб уламки російських ракет валились на голову не українцям, а десь по прикордонних російських селах?

Думаю, що Президент теж не знає відповіді на ці питання. Якби він сказав це чесно – мені б це дало надію, що він хоч трішечки на моєму боці. Хоча я розумію, що йому зараз не до мене. Ми одного з ним покоління. Я колись, як і він, перейшла на українську, я колись, як і він, повірила в українську ідею і обрала українську ідентичність. Тож я його розумію.

Хоча, безперечно, без його чесності я не перестану бути громадянкою України.

Фото обкладинки: Halfpoint Images via Getty Images.

Тетяна Пушнова, редакторка УП.Культура, спеціально для УП.Життя.

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.