Чого не відчуваєш

У моєї бабусі більше немає хати. Ще один шматок мого дитинства злетів у повітря. У неї тепер є стіни без вікон та даху. І добре, що хата була там, а бабуся тут — була, є і буде.

Моя ба плаче, бо хата — це щось більше, ніж просто будівля. Вона каже сусідці в слухавку, щоб забрала закрутки, що стоять у підвалі цієї руїни, а та відповідає:

- Нє-нє, я не можу.

А я, дурна, сумую і радію водночас.

Мене питають:

- Що ти відчуваєш, коли війна там, а ти тут? Що ти відчуваєш?

Інколи я відчуваю, що я пошматована. Це — біль за тим, що в мене відібрали частину життя та ставлять над нею нелюдські експерименти. Коли думаю: що з ногою тьоті Наді, вона після поранення ходить? А собаки? Як забрати двох наших дворових собак? І куди їх забрати?

Але все частіше я ловлю себе на думці, що я відчуваю "нічого". Що я – це ставок, на поверхні якого можливо і видно подуви вітру, від яких розбігаються кольорові розводи, але під водою немає життя.

У нас там, на Луганщині, є такі "марсіанські" ставки. У них зливають воду з реагентами, що збирається після вуглепереробного процесу.

Але і це відчуття змінюється, та емоції в усіх своїх напівтонах повертаються назад у мене, якимись хвилями: то по всьому тілу, то лише в грудях та животі. Ви знаєте, як це буває, коли любов, вдячність, тривога, смуток. Утім, ця пустка, чорна діра, цей мертвий ставок десь там зяє та за якийсь час розширюється в мені знову.

І ніхто не спитає:

- А чого ти не відчуваєш? Що це таке, чого ти не можеш відчути?

Ну ж, спитайте мене! Бо не відчуваю я того, що мала би — ненависті.

Це мала би бути ненависть до всіх тих, хто несе смерть? Чи, може до тих, хто перший почав? До кого мала би бути ця ненависть? До обох чи до когось одного? А може, до когось конкретного?

Ненависть до того, на чиїй розтяжці підірвалася тьотя Надя? Чи до того, хто поцілив в хату моєї бабусі? Що дає ця ненависть — я не знаю. Утім, знаю, що вона забирає. Навіть якщо ця ненависть не твоя.