Мій варіант – відповідальне батьківство

Я – батько шестирічного Роми та трирічного Марка. А ще я прихильник ідеї відповідального батьківства.

Ніколи не застосовував фізичного насильства до дітей, та упевнений, що дитину потрібно заохочувати в розвитку її інтересів і мотивувати робити те, що не дуже хочеться.

Упевнений, що буллінг або насильство в сім'ї неможливо перемогти, але їм можна й потрібно протидіяти.

Добре, що цю проблему почали публічно проговорювати, у тому числі Міністерство освіти й науки. Багато про це йшлося цього року на (не)конференції спільноти відповідального вчительства EdCamp Ukraine, де я розповідав про свій батьківський досвід.

Розповім його й тут.

Я – егоїст, як і будь-яка людина. Навіть люди, які борються з егоїзмом у собі, отримують егоїстичне задоволення від цієї боротьби. Різниця лише в тому, що хтось тонше й складніше організований, а хтось – простіше.

Наприклад, дитина на майданчику дуже добре розуміє, що ця іграшка – її. Але тут їй кажуть, що треба ділитися. І каже це інший егоїст, який просто старший, досвідченіший, тож знає: якщо ти будеш помірно ділитися з іншими, то в підсумку можеш досягти кращого результату та отримати більше.

Потрібно ділитися з оточуючими, бо інакше ти не доб'єшся успіху та випадеш з суспільства. Коли ми почали жити групами, громадами, ми ділилися, тому що так вигідніше, безпечніше.

Ти можеш віддати те, що в тебе є, щоб отримати те, чого в тебе немає. Так що егоїзм – в основі будь-якої мотивації.

Мотивувати дітей можна стипендіями. Причому давати їх не якимось супервундеркіндам, а всім взагалі.

А чому ні?

Ти заробляєш вище бал – отримуєш більше грошей, усе просто.

Ми завжди робимо щось для вигоди. Для себе, для близьких. У когось вигодонабувач – улюблений я, у когось – сім'я.

Ми прокидаємося та йдемо на роботу, знаючи, що отримаємо винагороду. При цьому змушуємо дітей іти до школи та добре вчитися, не пояснюючи, навіщо. Або просто говоримо: "Тобі це потім стане в нагоді".

Давайте зробимо так, що дитина принесе хороший середній бал за чверть та отримає свою нагороду.

Звісно, я буду стимулювати своїх дітей фінансово.

Ми намагаємося, або робимо вигляд, що намагаємося, організувати дітям цікаве навчання.

Проте, будемо чесними, сидіти вдома та грати в комп'ютерні ігри для більшості дітей завжди буде цікавішим.

За винятком одиниць, у яких природна допитливість. Більшості дітей не хоче вчитися в школі. Там потрібно напружуватися, не отримуючи ніякого задоволення.

Виходить, є багато факторів проти того, щоб вставати вранці та йти до школи. А аргументи "за" – лише слова батьків та ефемерне "завтра стане в нагоді".

Спілкуватися з дітьми на зустрічах в шкільних актових залах – це несправжнє. Щоби зрозуміти дітей та підлітків, потрібно приходити до них на неформальний "задній двір" за школою.

В Україні є багато вчителів, які хочуть зробити навчання цікавим, прибрати бар'єри, проявляти більше адаптивності, бути уважними до особистості дитини. Кілька сотень таких вчителів я зустрів цього літа на EdCamp Ukraine.

Але що таке школа по-справжньому?

Вона починається, коли звучить дзвінок на перерву. Діти в перервах між уроками вчаться комунікувати, відіграють соціальні ролі, перевіряють себе та інших на резистентність у різних ситуаціях. Так, справжньому реальному життю дитина вчиться в школі, але не на уроці.

Саме на перервах з дітьми відбувається те, що вчителям та батькам важко контролювати – буллінг.

Варто розуміти, що його неможливо перемогти, але можна жорстко реагувати на його прояви.

Проблема в тому, що ти не можеш заборонити людині хотіти домінувати. Просто є такі люди, такі діти, у яких це бажання сильно проявлено. Як тільки збирається група людей, виникають ієрархія, ролі.

У кожному класі це є. Іноді це приховано, латентно, це залежить від етики, норм поведінки у кожній конкретній школі.

У школі в депресивному спальному районі – одна етика, в елітній школі – інша, у духовній семінарії – третя. Але сутність не змінюється. Якщо прибрати норми моралі, відпустити, все приблизно стане однаковим.

Цьогоріч МОН та EdCamp Ukraine запустять програму SEE Learning, сенсорно-емоційної й етичної освіти, яка вчитиме дітей прислухатися до своїх емоцій, і зважати на почуття інших людей, вчитиме навичкам мирного співіснуваня. Це може бути справді корисно.

Протистояти буллінгу можна і треба. Наприклад, наш Рома схильний до емпатії, він людина тонкої організації. Я бачу це, розумію, і саме тому він ходить в секцію карате.

Якщо молодший Марк піде на карате, він може стати чемпіоном. Але якщо він захоче булліти, це буде вже моє завдання — як не дати цьому статися.

Деяким "буллерам", щоби компенсувати це бажання домінувати над оточуючими, потрібно записатися в спортивну секцію, де вони відчують, що на кожну силу є сила ще більша, або пару раз добре "отримати по шапці".

Іншими словами, якщо боятимуться "булліти" – перестануть це робити. Але хотіти не перестануть.

Якщо дитина вважає, що вона сильна, у неї два виходи – довести це справами або приховувати це.

Психологічний буллінг часто більш руйнівний, ніж фізичний. Наприклад, випадки, коли проти однієї дівчинки дружить весь клас. Або коли одного покликали на день народження, а іншого – ні.

Взагалі, складно бути білою вороною. Не факт, що жити в такому оточенні легше, ніж битися після уроків за школою.

Я знаю жахливі історії насильства. Брав участь у десятках телепрограм, де розповідали про такі злочини.

Часто насилля йде від батьків. Вони здійснювали жахливі вчинки: вбивали, калічили дітей, кидали до вигрібних ям, у туалети, били до смерті, ламали шиї та кінцівки, залишали в палаючих будинках. Жахливі речі.

Супутніми чинниками, як правило, у всіх цих історіях були алкоголізм і злидні. Це речі, які декласують людину, прибирають "людське", залишаючи лише тваринне єство з низькими інстинктивними законами та моделями поведінки.

Всі історії насильства над дітьми в таких сім'ях починалися з першого акту. Батьки його здійснювали, але їх ніхто не зупиняв, не карав за це. А дитина не може нічого зробити, вона безсила, і дорослий над нею домінує.

Для багатьох людей у нашому суспільстві, як і раніше, сильним є стереотип, що бити дітей – це нормально.

Насильство – це нормально.

Ну а що? Всі ж так роблять.

"Мене били, мого батька били, мого діда били. Це працює". Люди просто ростуть у цьому. В розумінні, що насильство – це не страшно.

Мене жодного разу не били батьки, так, діставали ремінь, лякали, але ніколи не застосовували. І я також не застосовую насильство до своїх дітей.

Потрібно розуміти, що люди – соціальні істоти з дуже складною організацією психіки. Які процеси протікають всередині нашого мозку, яким чином ми приймаємо рішення, коли ми діємо інстинктивно, а коли це вольове рішення – я наприклад, не завжди розумію.

Можу припустити тільки, що дітей б'ють "поламані" всередині люди. Щось у них зламалося, десь вони повірили, що бити – це нормально.

Потрібні величезні зусилля величезної кількості людей, щоб цей стереотип подолати.

І величезні гроші, щоб працювала система постійного спостереження за неспроможними сім'ями та тотального контролю з установкою камер у місцях їхнього проживання.

Але якщо це хоча б на 50% знизить смертність від рук батьків та підвищить ймовірність того, що насильство над дитиною припиниться – це варто робити.

Адже діти – це ми завтра.

Тарас Тополя, фронтмен гурту "Антитіла", молодіжний посол ЮНІСЕФ, друг Фонду ООН у галузі народонаселення в Україні UNFPA Ukraine та обличчя кампанії "Щастя в чотири руки"

Записав Денис Куклін

Титульне фото smikemikey1/Depositphotos