Стаціонарна зона, або Чому #пустітьвреанімацію не можна скасувати на карантин
Два слова "стаціонар" і "зона" стали для мене страшними в дитинстві. І злиплися в щось одне й жахливе.
Зона – закрита територія, куди не пускають і не випускають.
Стаціонар – палата лікарні, де ти будеш сама/сам зі своїм болем і страхом.
Де можеш розраховувати на уколи-крапельниці-огляди-ліки-їжу, але не на співчуття. Бодай елементарне.
Де тобі, малій і вразливій, точно скажуть "терпи" і "не плач". А якщо пощастить менше, то й "рота заткни така-перетака" або "будеш ридати – сколю отакенною голкою", "сколю на смерть", "не віддам тебе мамі, ніколи".
Але навіть не натякнуть "ми визнаємо твій біль і страх". Ну бо ти – тільки дитина, який там біль і страждання? Яка пам’ять – хіба як у золотої рибки?
І взагалі, ти маєш бути зручна і тиха, бо ми робимо тобі добре. Бо завдяки нам ти житимеш. З панічним страхом перед лікарнями і лікарями, зі стійкою асоціацією лікарня = в’язниця.
Ні, я не знецінюю лікарську та медсестринську працю. Вона важка, виснажлива, дуже відповідальна і не дуже оплачувана.
Лікувальні процедури бувають неприємними і болючими, ліки мають побічні ефекти, але без них ніяк.
Помилки трапляються, з різних причин, інколи – фатальні. І все ж лікарня не повинна бути місцем зумисної жорстокості, психологічного насильства, приниження і супутніх травм, які доводиться заліковувати роками.
Який може бути стимул видужувати в дитини, котра чує "ніколи не віддам тебе мамі", а мами й справді немає поруч?
Не тому, що вона деінде, а тому, що її не пустили. Сказали: "Вам сюди не можна, мамочка".
Цікаво, скільком "мамочкам" ці слова зараз різонули по серцю і змусили похолонути кінчики пальців на руках і ногах? Пробачте, будь ласка.
Дитині страшно, боляче, довкола чужі, весь її світ розвалився, бо її ніхто не захистить, вона нікому не потрібна, навіть найріднішим, раз вони залишили її тут...
Не важливо, скільки дитині років, світ валиться і в десятирічок, і у немовлят за тим самим принципом: я зовсім сам, мене покинули там, де боляче, мене ніхто не захистить...
І мамі страшно по той бік дверей. Вона теж покинута і безпомічна.
А могла б бути поруч, даючи дитині таке потрібне і для тіла, і для душі відчуття безпеки.
Могла б "розвантажити" лікаря чи медсестру, виконуючи те, що їй до снаги. Батьки швидко вчаться, бо здоров’я дитини – це таки потужна мотивація, зради цього відсунеш і страх, і гидливість, і паніку, вивчиш і опануєш усе, що завгодно.
Могла б стежити за змінами стану дитини, годувати, співати, допомагати розвиватися (о так, діти розвиваються навіть з трубочками по всьому тілу, навіть дуже хворі – потребують стимуляції психічної і фізичної).
Тримала б зв’язок, який каже: "Живи!". Той зв'язок, який не рветься, навіть якщо мама-тато найгірші, найжорстокіші в світі люди. Для малюка, для дитини до певного віку вони все одно найрідніші і незамінні.
Увесь карантин я панічно боялася, що в разі хвороби не зможу бути поруч із котримось з дітей у лікарні, не зможу тримати за руку і казати, плач, не бійся, мама поряд. Гнала від себе це жахливе відчуття лікарня = тюрма.
А коли прочитала історію Лєни та її сина, в мене щось обірвалося всередині, я сплющилася до маленького клубочка злості й безсилля, бо прикриваючись карантином мамі не дали побути біля дитини, яка помирала, не дали потримати за ручку (прив'язану бозна-чим до бозна-чого), не дали попрощатись, відпустити у спокої, з любов'ю.
Ніякий вірус, ніякий карантин не може відібрати такого права в мами/тата й дитини. Зрештою, в жодних близьких людей.
Так не має бути. Тому що лікарня – не катівня, а місце, де надають допомогу.
***
В історії нашого наймолодшого сина було 3 реанімації.
До третьої він потрапив у 8 місяців з трьома не сумісними з життям діагнозами (сепсис, набряковий синдром, асцит). І ми з чоловіком по черзі були з ним по 12 годин поспіль кожне.
Тобто не було тата-мами, були рівноправні і рівновмілі (а ще налякані й заступорені) батьки, які не відступалися від дитини ні на мить і допомагали лікарям, чим могли. Не порушували жодних правил, не кіпішували, не створювали натовпу.
Співали малючку, гладили, годували, читали книжки, навіть контакт шкіра до шкіри влаштовували.
Коли йому полегшало, наші прекрасні, людяні лікарі сказали: те, що він вижив, то і ваша заслуга, 70-80% ваших, ви не відпустили, ви тягли нагору його і нас...
Я поривалася заперечити, які там 70-80%, що ми такого робили. А потім до мене дійшло: стоп, ми БУЛИ ПОРУЧ, шептали (інколи так, ніби кричиш пошепки: не віддам, не відпущу навіть смерті, не віддам, не видереш).
І син тут. Йому без кількох днів три.
Ми рік боролися із постравматичним синдромом, але тепер він спокійно дає себе оглядати і боїться людей у білих халатах значно менше за мене.
Катерина Міхаліцина, мама трьох дітей, письменниця, перекладачка, членкиня Українського ПЕН, волонтерка ГО "Горизонталі", спеціально для УП.Життя
Вас також може зацікавити:
"Пустите в реанимацию!" Как в Украине нарушаются права родителей и их детей
Від звичайних крапель для носа ваша дитина може потрапити до реанімації
Реанімація перша. До такого ніколи не будеш готовий
Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.
А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.