Спадщина попелу: невже і затоплений будинок художниці Райко нас нічому не навчить?

Будинок художниці Поліни Райко в Олешках повністю затоплено. Про це повідомив проєктний менеджер Благодійного фонду її імені Семен Храмцов.

Якою була художниця та її мистецтво й чому відповідальність за втрату нашої культурної спадщини лежить, зокрема, і на всіх нас? Про це в своїй колонці спеціально для УП.Життя пише дослідник українського Півдня та науковий співробітник Національного музею історії України у Другій світовій війні Роман Кабачій. 

Один із елементів виставки "Україна. Розп’яття", що експонується нині в Національному музеї історії України у Другій світовій війні – речі, що уціліли після пожежі Іванківського краєзнавчого музею 25 лютого 2022 року. Саме в цьому локальному музеї зберігалися кільканадцять картин Марії Приймаченко, врятовані сторожем Анатолієм Харитончуком та ще двома молодими чоловіками. 

Зранку 24 лютого, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Анатолій, виконуючи доручення начальниці відділу культури Наталії Бірюк, зняв усі картини Приймаченко і склав їх у великому дерев’яному кадовбі в сусідньому залі.

Коли в музей влучив запалювальний снаряд, найімовірніше з російського блокпосту за річкою Тетерев на південь від Іванкова, Анатолій, місцевий спортсмен і блогер Ігор Ніколаєнко та ще один молодик зірвали ґрати музею, залізли через вікно і почали рятувати експонати, а передусім картини.

Читайте також: Які пам'ятки знаходяться в зоні ризику через підрив Каховської ГЕС – карта

Ця історія з умовним гепі-ендом (бо ж музей таки згорів разом з іншими цінними експонатами) свідчить про одне: в потрібний час мають бути люди, готові прийняти потрібне рішення. Взяти відповідальність на себе. В даному випадку це Наталія Бірюк – зняти картини і Анатолій Харитончук – врятувати картини. І цей приклад це радше виняток у широкому полотні війни, яку розв’язала Росія проти нас, не приховуючи того, що це війна передовсім проти нашої культури, історії.

І власне іншим прикладом, як НЕ треба ставитися до спадщини народу, є історія хати Поліни (Пелагеї) Райко у Олешках на лівому березі Херсонщини.

Жінка народилася 1928 року і мала тяжку долю. У віці 69 років, з 1998 року до смерті в січні 2004-го вона розмальовувала емальованими фарбами всі поверхні у домі, на ґанку, на могилах чоловіка і сина. У стилі, який прийнято називати ар брют, або наївне мистецтво, з таким колоритом південного життя над річкою – малювала чайок, човни, риб і лебедів, Бога і Богородицю, себе з сестрами, дітей своїх.

На останній поверхні, що була придатна – зворотній стороні дзеркала, – намалювала власний автопортрет. Сусіди посміювалися з неї, хоч ще за життя до неї почали їздити мистецтвознавці, обласне телебачення зняло невеликий фільм. Проте офіційно ніхто не збирався визнавати мистецьку вартість об’єкту по вулиці Нижня, 74.

Питання руба стало тоді, коли Поліна померла. Внук, котрий був єдиним нащадком, мав намір продати хату сусідам, у яких була потреба в побудові гаражу. Тобто хату би знесли як таку.

Херсонська артменеджерка і кураторка Олена Афанасьєва взяла на себе моральну місію розповідати про хату Поліни світові. Тоді, у 2004 році вона добилася від обласної інспекції по охороні пам'яток історії та культури так званої "охоронної грамоти". Це дало можливість відтермінувати продаж на 9 місяців для дослідження хати Поліни Райко як об’єкта спадщини.

За цей час київський художник Борис Єгіазарян знайшов покупців, які мали би дбати про об’єкт у його первісному стані. Викупило хату 1970-х років канадське подружжя Олена Кошарна та Ендрюс Неміцкас. Ендрюс зробив Олені як українці за походженням незвичний весільний подарунок.

У хаті замешкала подруга Поліни, проте й вона через кілька років померла. Причому вона не використовувала всіх кімнат, тому вже за її господарювання деякі мальовидла почали псуватися. Коли ж в домі запанувала пустка, ситуація почала нагадувати катастрофічну. Падали пропозиції перенести хату до Києва, або повністю, або частково, законсервувавши за італійською технологію мальовану поверхню облямівки.. А хата поволі вмирала.

Попри те, що деякі малюнки втрачалися (передусім зовні та на крихкіших поверхнях тиньку), уся творчість Поліни Райко була зафіксована якісною фотозйомкою, а у 2005 році вийшов – за кошти посольства Нідерландів – фотоальбом "Дорога до раю".

Проте проблеми хати нікуди не дівалися. Допомагали лише сусіди, які згодилися наглядати за хатою, бо бачили, що туди постійно їздять туристи і журналісти. Держава не могла втрутитися в об’єкт приватної власності, а тим часом власники розвелися, і хата Поліни Райко формально належить Олені Кошарній, з якою зв’язок відсутній.

У грудні 2016 року Управління культури Херсонської ОДА спільно з Олешківською РДА навіть оголошували, що планують викупити цю садибу і створити перший в Україні музей наївного мистецтва. Херсонське видання "Мост" писало тоді, що у владі "…На викуп будинку та виготовлення проекту землеустрою під майбутній музей з обласного бюджету планують виділити 650 тисяч гривень. Ще 300 тисяч гривень влада планує залучити з інших джерел".

І... нічого такого не сталося. Гроші провисіли рік у бюджеті і не були використані. Таке ж повторювалося і пізніше.

24 лютого 2022 року Олешки були окуповані росіянами. 7 червня 2023 р. будинок Поліни Райко опинився під водами з Каховського водосховища після вибуху в греблі 6 червня.

Олена Афанасьєва, котра є головою херсонського Центру культурного розвитку "Тотем", у розпачі говорить: "Єдине добре, що встигли зробити – за поданням Херсонської обласної інспекції по охороні пам’яток історії та культури розпорядженням голови Херсонської ОДА від 5 листопада 2021 року дім Поліни Райко нарешті було внесено в реєстр пам’яток місцевого значення. Хоча б місцевого! Хоча ми всі розуміємо, що насправді це світова спадщина. Але офіційний статус пам’ятки відкривав можливість через суд повернути об’єкт у власність держави – за неналежний за ним догляд. Хоч таких прецедентів не було, законодавчо це можливо, і це був єдиний шанс вийти з цієї патової ситуації. Натомість тепер принаймні може бути позов до Росії, що вчинила воєнний злочин над цією пам’яткою". 

Поки у мутній воді з найбільшої на Півдні України водойми осуваються зі стін будинку малюнки на Нижній 74 у Олешках, можна просто закрити очі, і уявити, як написала іконописиця Іванка Крип’якевич-Димид, Райське місце, "…де навіть псяча буда була вкрита орнаментами. Уявіть собі пенсіонерку, яка малює стелю своєї хатини, а ріденька емаль пливе по пальцях, руках, крапає на обличчя.. таку роботу переважно робиться довгими зимовими вечорами, бо весною, влітку і восени багато роботи поза хатою...".

Уявити і поставити собі питання руба: чому в нашому народі посипають голову попелом тільки тоді, коли щось згорить, потоне чи зігниє. А до того розповідати, "що я б і сама краще намалювала" – як говорили мешканці Іванкова про врятовані картини Марії Приймаченко. Чому?