Гендиректор лікарні у смітнику. Як лікарям здолати свою беззахисність у системі?
На Житомирщині в.о. гендиректора лікарні Сергія Демуса мітингарі викинули у смітник через рішення об’єднати неврологічне відділення з терапевтичним.
Лікарня має статус загальної, тобто має лікувати й по неврології. І вона б залишилася при об’єднанні відділень. Демус намагався пояснити, що це дасть лікарні, що люди допомогу не втратять, але мітингарів це не переконало.
Прецедент на Житомирщині може стати не єдиним. У нашому законодавстві не існує визначення лікаря. Це означає, що держава не бачить його як суб'єкта, і, відповідно, не захищає. Тут – корінь проблеми, чому лікарі в українській медсистемі почуваються беззахисними.
Трохи контексту
У дорадянські часи лікарі мали суттєвий вплив у суспільстві, були незалежними та самоврядними, тому стали загрозою для політичного устрою совєтів. Тож держава позбавила їх професійної самостійності, зробивши фактичною власністю лікарень.
Цей перекіс зберігся в часи незалежності. Медсистема була фактично під МОЗом через субвенцію і телефонне право попри те, що більшість лікарень юридично підпорядковувались місцевій владі. Інстанцією, яка мала б захищати і лікаря, і пацієнта, був МОЗ.
Медреформа цю вертикаль зламала – медзаклади стали комунальними некомерційними підприємствами, які можуть провадити свою роботу самостійно. Реформа вибудувала суб’єктність пацієнта. Тепер його інтереси захищає Національна служба здоров’я. НСЗУ укладає договір з медзакладами в інтересах пацієнтів.
А суб'єктність лікарів у новій системі є? Ні. Ще на початку реформи нам слід було будувати самоврядування лікарів у будь-якій формі. Щоб система збалансувалась.
Особливість професії лікаря в державі
Проведемо аналогію лікарів з адвокатами. У певний момент ці професії мають безперечну владу над людиною, коли їхні специфічні знання можуть допомогти їй у вразливому стані.
Держава не може ввійти всередину цих стосунків – що адвоката з клієнтом, що лікаря з пацієнтом. Вони є конфіденційними та оберігаються таємницею.
Тому ці професії мають бути самоврядними. Система балансується, коли клієнти можуть поскаржитись в кваліфікаційну комісію на адвоката, і коли є інструменти захисту адвоката при незаконному затриманні абощо. В Україні адвокатська спільнота як інституція є. Вона недосконала, але працює. У лікарів така інституція теж мала би бути.
Лікарі як жертви системи
Держава має створити систему, де лікарі були б максимально ефективними щодо збереження життя пацієнтів. Для цього слід дати їм спеціальний захист, визначений підвищеною відповідальністю професії.
Бо зараз лікарі – жертви системи. Вона позбавляє їх впливу на свою професійну і економічну свободу, натомість дає фіксовані зарплати і робить жосткішим контроль.
Наприклад, держава при заміні МСЕКів створила при лікарнях комісії, так звані Експертні команди з оцінювання повсякденного функціонування особи (ЕКОПФО). У лікарень і лікарів не питали, чи хочуть вони взяти на себе ці функції. Держава додала їм обов'язків і планує створити додатковий антикорупційний контроль – декларування лікарів комісій. Так відбувається ще більше знецінення ролі лікарів, і покладання на них ще більшої відповідальності.
Позбавляючи лікаря захисту, держава фактично ставить його перед собою, щоб на нього падало все: І відповідальність, і очікування, і невдоволення суспільства. Коли соціум бачить, що покарання за таку поведінку, як на Житомирщині, не відбувається, це буде створювати хвилю аналогічних прецедентів.
Що робити
Лікарям слід задуматись, що вони продовжують існувати як відсутні суб'єкти в системі і вимагати від держави змінити ситуацію. Бо поки не зміниться юридичний статус лікаря, його незахищеність буде погіршуватись.
Щоб зберегти себе і бути в безпеці, треба навчитися комунікувати в гострих ситуаціях, давати зважені, правильно юридично обґрунтовані відповіді. Коли наші лікарі проходять валідизацію в європейських країнах, крім професійних навичок, вони мають показати і комунікаційні.
Слід подумати про фізичну охорону у медзакладах. Це питання до закладів і їхніх власників.
Варто залучати представників пацієнтів в опікунські чи наглядові ради медзакладів, долучати їх як амбасадорів для лікарень і лікарів. Якби в лікарні Житомирщини існував умовний офіс амбасадорів пацієнта, він унеможливив би подібну історію.