Лікар – не ворог. Чому публічний осуд медиків небезпечний для всіх нас
Я добре знаю, що таке біль втрати. Я втратила сина через онкологічне захворювання. І після цього не можу сприймати чужий біль відсторонено. Тому коли я чую історії родин, які втратили близьку людину після лікування, – мені не потрібно уявляти, що вони відчувають. Я це знаю. Здається, що світ розвалюється на частини. У голові мільйони "чому?" і "що ми зробили не так", і немає жодної відповіді, яка б заспокоїла.
Тому я дуже добре розумію тих, хто після втрати або медичної помилки шукає пояснень. Розумію їхнє бажання бути почутими, отримати справедливість, не мовчати. Це – природно. Але як лікарка і медична директорка великої медичної мережі я не можу мовчати й про інше – про небезпечну тенденцію публічного осуду медиків без рішення суду, без доказів, без фахової експертизи.
Страх, який руйнує медицину
Нещодавно Україну сколихнула історія лікаря з одеської клініки Odrex, проти якого відкрили кримінальне провадження після смерті пацієнта, що мав онкологічне захворювання. Я не буду оцінювати конкретну справу – це завдання суду. Але я не можу не висловитися про небезпеку цього прецеденту. Бо якщо лікаря публічно звинувачують до рішення суду – це не просто несправедливо і порушує презумпцію невинуватості. Це руйнує основу системи охорони здоров’я – довіру. І формує атмосферу страху.
Навіть якщо потім суд визнає лікаря невинним, у пам’яті людей залишиться тавро. А значить кожен лікар відчуватиме страх: "А якщо помилюся – мене теж назвуть убивцею?".
Медицина – це завжди зона невизначеності. Ми працюємо не з механізмами, а з унікальним організмом людини. Навіть коли лікар робить усе правильно, результат може бути трагічним. Лікар не всемогутній. Я бачила лікарів, які ночували біля ліжок маленьких пацієнтів, які ридали після смерті дитини в ординаторській. І я знаю, що навіть коли лікар припускається помилки – це не байдужість і не халатність. Це біль і відповідальність, яку він несе до кінця життя.
Але жоден медик не може гарантувати 100% виліковування. Але він зобов’язаний діяти за стандартами, пояснювати, шукати рішення, боротися до останнього. І якщо за кожен складний випадок його чекатиме не експертна оцінка, а публічний осуд чи кримінальне переслідування – це призведе лише до одного: страху. Страху лікувати. Страху брати на себе складні випадки. Страху помилятися. І тоді програє не лікар – програє пацієнт.
У професію лікаря йдуть, як правило, емпатичні, вмотивовані та ціннісні люди. Переважно вони співчувають та переймаються своїми пацієнтами. І коли немає результату лікування, почуття провини у лікаря виникає завжди. І тому це дуже неприємно, коли поливають брудом, попри те, що намагаєшся робити все якнайкраще. Адже не все залежить тільки від тебе.
Не дивує, що дослідження показують, що медики у п’ять разів частіше переживають депресію, ніж загальне населення. Поширеність суїцидальних думок серед лікарів і медсестер удвічі перевищує середню для населення.
Медицина як спільна відповідальність
Кожна родина в Україні так чи інакше стикається з онкологією. Це одна з найпоширеніших причин смертності в Україні та світі.
Держава намагається змінити цю статистику – підвищує тарифи на лікування, закуповує сучасне обладнання, запускає програми раннього скринінгу. Але навіть найкраща медицина не допоможе, якщо людина звертається запізно.
Онкологічне лікування – це завжди історія про співвідповідальність. Лікар має призначити правильне обстеження і лікування. Держава – створити умови для доступу до нього. Пацієнт – відповідально ставитися до свого здоров’я, приходити на профілактичні огляди, довіряти лікарю і виконувати його призначення. Без цієї довіри система розвалюється.
Я не закликаю замовчувати проблеми чи виправдовувати недбалість. Навпаки – лікарська спільнота має бути відкритою до критики, вміти визнавати помилки, робити висновки й змінювати практики. Але це має відбуватися у професійній площині, через механізми розслідування, етичного розгляду, фахового аналізу.
Сьогодні ми бачимо, як у публічному просторі формується небезпечна тенденція: лікаря легше звинуватити, ніж розібратися. Соцмережі перетворюються на "суд без доказів". Ми всі зараз живемо в умовах постійного стресу. Суспільство, втомлене війною, недовірою та болем, шукає винних. Але справедливість не народжується в коментарях – вона народжується в суді, після експертиз, після аналізу фактів.
Якщо ми дозволимо суспільству виносити вироки без доказів, ми отримаємо медицину, де ніхто не ризикуватиме, щоб рятувати. І тоді кожен пацієнт втратить шанс на допомогу.
В українській медицині й без того не вистачає фахівців. І ми вже бачимо, як дефіцит довіри ще більше посилює кадрову кризу. Молоді люди не хочуть іти в професію, бо розуміють: це роки навчання, величезна відповідальність, але не завжди гідна оплата. І якщо до цього додати ризик бути публічно зганьбленим чи навіть засудженим за трагічний, але не навмисний результат – то бажання стати лікарем стає ще меншим.
Ті, хто вже працює, дедалі частіше обирають еміграцію або перехід у безпечніші сфери. Хто залишиться рятувати? Хто братиме на себе складні випадки? Хто говоритиме правду пацієнту, якщо кожне слово може стати доказом у суді?
Сила в довірі
Ми маємо зберегти не лише медицину як систему, а й медицину як цінність – професію, засновану на довірі, людяності, співчутті. Як лікар і як мати я знаю, що біль не можна скасувати. Але можна зробити так, щоб із нього виростала не ненависть, а сила. Сила змінювати систему, а не руйнувати її. Сила розуміти, що лікар – не ворог, а союзник у боротьбі за життя.
Тому хотілося б, що крапку в цій історії поставив суд, а не медійний хайп, щоб все відбувалося в рамках закону і в межах етичних норм. Ми всі на одному боці – пацієнти, лікарі, родини, держава. І лише коли ми це усвідомимо, в Україні з’явиться медицина, в якій не бояться ні лікувати, ні довіряти, в якій є місце і професійності, і людяності.
Олександра Машкевич, головна медична директорка медичної мережі "Добробут", спеціально для УП. Життя
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.