Чекати – це теж робота

Чекання новин із фронту від дорогої серцю людини – окремий виснажливий досвід, про який ми говоримо значно менше, ніж про сам досвід війни, зокрема у військовослужбовців. Що відбувається з тими, хто на них чекає? Які емоції в цьому стані природні, а які – руйнівні? Як підтримати людину, яка чекає, і не нашкодити їй?

Емоції людини, яка очікує

Насправді будь-які емоції, які відчуває людина – природні самі по собі. Руйнівними можуть бути лише дії, до яких ці емоції призводять.

Є і другий підводний камінь – коли людина починає вдавати емоції, яких насправді не відчуває, просто тому що "так належить" чи "треба". Це трапляється частіше, ніж здається: оточення ніби диктує, як правильно почуватися, і людина підлаштовується, втрачаючи контакт із власними переживаннями.

Третій варіант – коли емоція повністю поглинає людину, і звичайне життя зупиняється.

Виняток становлять ситуації, де очікування пов'язане з невизначеністю в питаннях життя і смерті – це вже інший процес, який називають невизначеною або неоднозначною втратою. Якщо ж людина перебуває в очікуванні й водночас на зв'язку з тим, кого чекає – цей процес так чи інакше є нею більш контрольований.

Мене часто питають про "неіснуючі емоції". Як це виглядає на практиці? Наведу два різні сценарії. Перший: припустимо, жінка відносно спокійно сприймає те, що чоловік пішов до війська. Але, надивившись на тих, хто переживає сум і гнів, мимоволі починає копіювати їхню поведінку, ніби заражаючись чужими емоціями. А ось і протилежний сценарій: всередині хочеться кричати від страху, але оточення наполягає, що "ти сильна, ти мама, ти впораєшся". І людина під тиском гамує справжні переживання та вирощує в собі "позитив", якого насправді немає й близько.

У жодному з цих випадків немає "правильно" чи "неправильно", "добре" чи "погано". Є лише справжні емоції, і саме про них варто дбати. Несправжні ж, навпаки, здатні нашкодити чому завгодно – від репутації до здоров'я.

Буває, людина внутрішньо розуміє, що нормально і сумувати, і, навпаки, реагувати спокійно, але мікросередовище наполягає на іншому сценарії. І тут головним критерієм далі лишається справжність. Якщо емоція справжня – про неї можна подбати. Якщо ж вона лише демонструється напоказ – "занадто в плюс" чи "занадто в мінус", то нічого доброго з цього не вийде.

Як підтримати і... не нашкодити

Найпростіше почати з того, чого точно не варто робити. У чорну рамку я вписала б фрази на кшталт "як же ви його/її туди відпустили?" чи "а що, не можна було нічого зробити?". Туди ж – нібито втішні слова: "не переживай, все ще буде добре, він/вона повернеться". Насправді такі фрази нічого не пояснюють і нікого не втішають – люди радше розгублюються, не знаючи, що сказати, і промовляють перше, що спадає на думку.

Натомість реально допомагає інше – бути поруч із людиною: запрошувати, писати, пропонувати спільне дозвілля, гуляти разом (бажано довго – це стабілізує). Часто людина раптово лишається сама з побутом, якого раніше ніколи не вела: не знає, як користуватися технікою чи оплачувати комунальні послуги. І тут на перших етапах найбільшою допомогою може стати щось на кшталт "бостонського шлюбу": одна жінка регулярно приходить до іншої й допомагає з побутом (часом достатньо самої лише присутності), поки та адаптується, особливо якщо в родині маленька дитина. Іноді проста побутова допомога важить більше за тисячу слів!

Часто чую питання: а якщо жінка залишається вдома з купою справ і водночас відчуває, що не має права переоцінювати свій досвід, бо "йому там важче"? Тут важливо розуміти: підтримка ззовні – це лише половина історії. Інша розгортається всередині самих стосунків, коли хтось чекає, а хтось інший – на фронті, і кожному з них важливо, щоб їхній досвід визнали справжнім.

Мірятися досвідом – майже те саме, що мірятися горем: можна робити це нескінченно, але який у цьому сенс?.. Захисник, захисниця тримають фронт також і для того, щоб у тилу тривало відносно нормальне життя. Без цього їхній власний досвід може втрачати цінність навіть для них самих.

Якщо ж у підсумку все свідомо зводиться до формули "він воює, а я тут цілодобово ридаю" – це радше ускладнює ситуацію. Натомість, коли одна людина бодай трохи включена в досвід своєї близької людини, яка на війні, а та відчуває, що так само потрібна їй тут, у її буденних справах, то виникає взаємопідтримка.

Коли зв'язку довго немає

Що робити, коли людина заходить на позицію і довго не виходить на зв'язок, а мозок уже починає малювати найгірші сценарії?

Тут немає простої відповіді чи універсальних рецептів, але спробую. Найперше, що можна зробити, коли немає зв'язку – підготуватися до такої ситуації заздалегідь. Наприклад, коли зв'язок є, попросити військового терпляче відповісти на питання, що турбують: як саме це відбувається, чому це не обов'язково означає щось погане, і чи правда, що часом просто немає фізичної можливості вийти на зв'язок.

Ще один варіант – домовитися про спільний ритуал, наприклад, приблизно в один і той самий час бажати одне одному доброго ранку і доброї ночі. Чи, припустимо, дивитися на місяць в один час, знаючи, що інша людина робить те саме в цей же момент. Це трохи нагадує сцену з фільму "Сам удома", де мама, загубивши Кевіна, бажає йому доброї ночі, дивлячись у небо, і він паралельно робить те саме далеко від неї.

Варто також, щоб військовий призначив довіреного побратима – людину, яка вийде на зв'язок, якщо буде така потреба. Додатковий теплий контакт як такий сприяє зниженню тривоги.

І, звісно, спільнота – групи підтримки для тих, хто чекає. Їх зараз доволі багато, це корисно та потрібно. Допомагає також індивідуальна терапія або психологічна підтримка, де є змога виговоритися. Важливі й кілька близьких поруч, з якими можна поспілкуватися про кохану людину.

Інший важливий момент – подбати про особливі форми зв'язку дітей із батьком чи матір'ю на фронті, особливо у дні, коли з ними немає зв'язку фізично. Це зв'язок через думки, любов, турботу. Його можна підтримувати через перегляд фотоальбомів, спогади про появу тих самих двох смужок у тесті на вагітність чи про перший підгузок, який ще невміло міняв тато. Через подарунок, що ми разом готуємо, очікуючи. Дитині потрібен емоційний контакт із батьками навіть тоді, коли немає фізичного, і підтримувати його варто як через позитивні спогади про минуле, так і через такі, що їх ми створюємо зараз.

Пошук нових сенсів

Мене часто питають, що означає "пошук нових сенсів" на практиці і як не ставити життя на паузу. Відповідаю так: часто сенси залишаються тими самими – однак змінюється форма їхньої реалізації. Людина хоче бути поруч із коханою або коханим, але фізично зараз не може, і саме в цьому вся суть очікування: шукати нову форму для того самого сенсу. Бути поруч емоційно – через повідомлення, спілкування. Через дбайливо зібрані речі, які передаєш; через спокійну розмову з дітьми. Форма змінюється, але те, заради чого ми це робимо, залишається сталим.

Одним із найяскравіших прикладів цього є телефонний дзвінок. У військових часто обмаль часу, тож якщо він/вона телефонує, треба вміти в цю мить відкласти все інше. Дитина переважно не розуміє цього автоматично: їй важливо пояснювати, чому в такі моменти тато чи мама, дідусь чи бабуся відкладають усі справи, щоби взяти слухавку. Вчасне пояснення підкаже, як діяти, а згодом попередить почуття провини і питання на кшталт: "Чому я не відповів швидко, коли тато дзвонив?.."

Військовослужбовець телефонує тоді, коли має вільну хвилину, і вкрай рідко потрапляє саме в "зручний момент". Тому можна заздалегідь обговорити з рідними (батьками, братами, друзями військового), що розмова з ним тепер – вже не просто "привіт, як справи". Це важливі моменти, що також можуть потребувати зусиль в організаційному сенсі. Автоматично навіть близькі це усвідомлюють не завжди.

Право на радість та майбутнє

Зараз нерідко звучить питання, чи варто будувати плани на майбутнє в такий невизначений час? І як дозволяти собі відчувати радість, чи є на неї зараз право?

Відчувати радість так само нормально, як і сум. Звичайно, життя даруватиме і щасливі моменти, хоча вони можуть бути дещо затьмарені тим, що їх не можна вповні розділити з коханою людиною. Як би там не було, відмова від радощів нічим не допоможе військовому, а от психоемоційний компас того, хто його чекає, з часом зіб'є. У результаті – програють усі!

Пригадую випадок із практики: до нас звернулася матір військовослужбовця, чий син потрапив у полон. Жінка відмовилася від їжі. "Як я можу їсти, коли він там голодує", – казала вона. Втрата ваги вже була критичною... Її змусили замислитися доволі прямі питання: чи стане синові краще від того, що матір тут голодує? І звідки вона візьме сили на боротьбу за сина і на організацію його реабілітації, коли син, сподіваємося, повернеться?..

Варто пам'ятати, що психіка й тіло мають бути готові до того, що очікування – це важка робота. І під час неї будуть і сміх, і сльози, і свята, якщо все це природно. Хоча, до речі, коли людина потребує спокою, але змушує себе кудись іти – це теж недобре. Від того, що вона відмовиться від буденних речей, на фронті особливо нічого не зміниться, хіба що сама людина втратить сили як жити, так і, наприклад, боротися за повернення когось близького.

Здатність не втрачати смак до життя тісно пов'язана і з тим, чи дозволяємо ми собі в очікуванні думати наперед, адже право на радість завжди йде поруч із правом на мрію. Якщо плани не здійсняться через якісь причини – все одно болітиме, це правда. Однак перевірено, зокрема Віктором Франклом (психологом, який пройшов концтабір "Аушвіц"), що думки про майбутнє можуть бути цілющі. Під час перебування у концтаборі разом з іншим в'язнем вони вигадували кумедні історії про події, які могли б статися після звільнення. Саме такий, здавалося би, простий ритуал не дозволяв їм здатися навіть у найважчі дні.

Тож мріяти, планувати і проговорювати – нормально. Головне – узгоджувати це з реальністю та розуміти, що це можливий план, а не якась ментальна програма. Навіть якщо життя складеться інакше, залишаться спільні думки і важливі спогади. Є такий мультфільм, "Вперед і вгору". Там літній вже чоловік втілює мрію, яку вони колись мали разом із дружиною, хоча вона вже померла. Іноді буває і так... Бо спільні мрії – це теж про любов, а вона здатна бути сильнішою навіть від смерті.

Зрештою, чекати – це не пауза між етапами життя, а окрема й повноцінна його частина. Робота, яка потребує стільки ж уваги, дбайливості й ресурсу, скільки й будь-яка інша. У ній є місце і сльозам, і сміху, і страху, і планам на майбутнє. Звісно, якщо все це – плід щирості перед самим собою.

Ірина Максименко, керівниця програми "Психічне здоров'я і психосоціальна підтримка" Карітасу України, спеціально для "УП. Життя".

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.