Стає більше агресії: що треба знати про психологічні потреби дітей після трьох років повномасштабної війни
"У мене був страх не прожити життя, а просто проіснувати. Це було на початку війни, коли ти не вірив, що життя ще буде". Так 16-річна Аня з Харкова ділилася з нами своїм досвідом дорослішання у війні.
Нам випала участь виховувати і працювати для дітей, які проживають складний досвід, невідомий нам з нашого дитинства. За три роки повномасштабного вторгнення ми бачимо, як запити дітей і родин на психологічну підтримку стають більш складними і комплексними.
Наші психологи працюють з дітьми у 10 регіонах України. Їхні спостереження показують, що діти зараз загалом стають більш замкнутими, апатичними, що є наслідком накопиченого тривалого стресу. Вони вже навчилися жити з сиренами, потребою прокидатися і йти у сховище. І тепер більше потребують допомоги у навичках соціальної взаємодії з ровесниками: знайомитись із однолітками, завʼязувати розмову, грати в ігри тощо. А ще — мотивації у побудові планів на майбутнє.
Аня з Харкова, про яку я писала на початку, нещодавно сказала ще одну фразу: "А якщо всі виїдуть, я залишусь одна?". Щоб переварювати реальність, дівчина малює. Ось один з її малюнків:
Малюнок Ані з Харкова
Страх дітей щодо майбутнього є серед частих запитів до наших психологів, особливо це стосується підлітків та молоді. Вони мусять обирати майбутній фах в умовах нестабільності, не знають, де житимуть, чи виїдуть за межі країни, чи залишаться вдома.
Аня каже: "Хочу стати архітектором і відбудувати кожен зруйнований будинок. Це — моя головна мрія". Поки вона доєдналась до наших мистецьких лабораторій для підлітків, де має нових друзів та можливість не почуватися одиноко.
На початку вторгнення основними емоціями дітей був страх та висока тривога (близько 80% звернень до наших психологів). Вони залишаються актуальними, але ми бачимо зміну запитів на роздратування та агресію, яке зараз відчувають багато дітей та підлітків.
Днями я була у Сумах, де дізналась історію Богдана (імʼя змінено в інтересах дитини). Хлопцю 9 років. Його сім'я — родина військових. Богдан втратив на війні близьку людину, але не хоче, щоб ми говорили, кого саме.
Батько привів його на заняття з нашими психологами. Хлопець був замкнутим, мовчазним, уникав інших дітей, міг смикати і навмисно зачіпати інших. Спочатку він просто спостерігав, і не брав участі ні в чому. Але поступово гру "проти всіх" припинив, і почав долучатись до ігор з дітьми. Зараз у нього з'явилися друзі, він став лідером у рухливих іграх, малює та ділиться своїми думками на арт-терапевтичних заняттях.
Богдану потрібно було середовище й однолітки, яке при підтримці фахівців стало для нього цілющим. Це не значить, що проблеми в його житті закінчились, але він має більше стійкості до них.
Комунікація з однолітками порушилася і в дітей молодшого віку. Вони не граються в пісочниці, не гуляють разом. У спілкуванні з батьками помітна агресія й сварки.
Окрім труднощів соціалізації, тривалий стрес призводить у дітей до розосередженості та порушення концентрації. Війна шкодить їхнім когнітивним здібностям: пам’яті, увазі, швидкості обробки інформації.
Оскільки фізично війна гостріше відчувається в прифронтових областях, там її вплив на місцевих дітей більший. Вони частіше стикаються з травматичними подіями: руйнування житла, частіша кількість сирен та обстрілів з загибеллю цивільних, смерть близьких, тілесні ушкодження тощо.
Окрім того, на прифронтових територіях діти навчаються тільки онлайн, що також шкодить соціалізації. Не працюють заклади позашкілля, гуртки, секції, діти не гуляють на вулицях так, як до війни. Відповідно, частішими є звертання щодо ПТСР (посттравматичного стресового розладу), складних розладів адаптації та нездорових способів саморегуляції – самоушкодження, вживання речовин для заспокоєння та лудоманія (надмірне захоплення іграми) – до них звертаються діти як до способів відволіктися від жахіть навколо.
Намагання дати раду з підвищеною агресивністю, замкнутістю, порушенням сну у своїх підлітків, а також випадкам самопошкодження та іншої ризикової поведінки є одним з найпоширеніших запитів батьків та опікунів до наших психологів.
Також у топ-3 запитів батьків та опікунів – прохання допомогти вирішити конфлікти та покращити стосунки з дітьми, які стали більш замкнутими або агресивними; батьки загалом шукають способи допомогти дітям впоратися з тривалим стресом та його наслідками. Батьки і самі при цьому також є у стані тривалого стресу, що знижує їхні ресурси для підтримки дітей.
Особливості реакції на тривалий стрес різняться за віком. Це ми бачили і в довоєнний час. У дошкільнят частіше спостерігаємо регрес у поведінці, тривожність, невротичні стани: порушення сну, енурез, синдром подразненого кишківника.
Підлітки переважно скаржаться на депресію, саморуйнівну поведінку й проблеми із соціалізацією, комунікацією, побудовою стійких стосунків. Тривале онлайн-навчання й зміна оточення через війну призвели до того, що їм важко заводити нових друзів і підтримувати взаємини зі старими.
Наприклад, 13-річна Рита з Маріуполя пережила облогу міста, вибралася з родиною після пережитого в Дніпро і зараз живе там. Але їй досі складно заводити нових друзів у місті, а старі маріупольські роз’їхалися по світу. Її мама розповідає, що в нових колективах Риті складно. Вона майже скрізь новенька, уже є сформовані компанії навіть на гуртках, куди Рита почала ходити.
Що можуть зробити дорослі
За словами фахівців, психоемоційний стан дитини в кризових умовах залежить від зіставлення трьох основних факторів:
- сила і складність травматичного досвіду,
- наявність підтримуючого та зцілюючого середовища,
- зрілість власних стратегій справлятися зі стресом.
Від цього значно залежить те, наскільки добре дитина впорається навіть з найскладнішим досвідом. Тобто якщо дитина після травмівного досвіду має міцну підтримку вдома, дорослі допомагають його проживати, якщо дитина самостійно справляється з переживанням, виговорюючи свої складні думки чи малюючи їх, чи знімає напругу через спорт, то цілком імовірно, що складна травматична ситуація залишиться лише складовою життєвого досвіду, а дитина ще краще навчиться справлятися з викликами та зміцнить власну самооцінку.
Турбота про інших починається з турботи про себе. Щоб дати дитині відчуття спокою і контролю, батьки мусять мати його самі, тому сон, інформаційна гігієна і досяжна рутина – найперше, що мають зробити батьки для себе.
Навіть якщо ситуація залишається напруженою, діти потребують впевненості, що вони у безпеці. Це відчуття мають забезпечити дорослі. А для цього їм потрібен план дій. Тому:
- розмовляйте про безпеку. Поясніть дитині, які заходи ви вживаєте, щоб захистити сім’ю (укриття, плани дій під час тривоги);
- будьте поруч – фізична близькість та обійми допомагають зняти тривогу навіть підлітку, який говорить, що йому це не потрібно;
- обмежте доступ до негативних новин, адже постійне споживання тривожної інформації може підсилити страхи.
Важливим є підтримувати емоційну відкритість, давати простір для почуттів. Фраза "не плач, ти ж хлопчик" погана. Дозвольте дітям виражати страх, злість чи сум, не знецінюючи їхніх емоцій. Наприклад: "Я розумію, що тобі страшно. Це нормально в таких умовах".
Розмовляйте про війну і те, що відбувається навколо, на зрозумілому рівні. Відповідайте на запитання чесно, але без деталей, які можуть налякати. Для вираження емоцій можна використовувати творчість: малювання, музика, ігри чи щоденники.
Для відчуття стійкості і передбачуваності помічною є рутина та позитивний досвід. Менш-більш постійний розклад (прийом їжі, навчання, сон) допомагає відновити відчуття нормальності.
Підтримуйте соціальні контакти. Діти мають спілкуватися з однолітками, навіть онлайн, щоб уникати ізоляції. Для позитивного досвіду залучайте дітей до спільних занять, які приносять радість – приготування їжі, настільні ігри, прогулянки.
Уже сьогодні можна зробити трошки більше для дітей, щоб допомогти їм не загубитись в тривозі та війні, а ставати сильнішими.
Якщо відчуваєте, що самотужки не справляєтеся, зверніться до нас на лінію безкоштовної психологічної підтримки: 0 800 210 106 (працює з 09:00 до 20:00).
Олена Розвадовська, голова благодійного фонду "Голоси дітей"
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.
