Кінець "діаспорної" літератури?
Література без прописки
Українська література втратила прописку.
Не мову й не читачів, і не країну.
Але от що точно тепер ясно: наша культура перестала мати одну-єдину адресу.
Зараз роман можна написати у Парижі, видати у львівському видавництві та надрукувати на харківській фабриці. Презентувати у Києві, Нью-Йорку, обговорювати у книжковому клубі в Гамбурзі чи взагалі онлайн. Редакторка працює у Вінниці, мама автора живе в Луцьку. Територія перестала бути головною координатою українського літературного процесу. Література живе в мові, видавничій та книжковій інфраструктурі, спільному культурному просторі і постійній розмові між авторами, видавцями, критиками та читачами.
Ми так багато говоримо про діаспору, емігрантів та, віднедавна, — ще й про "біженців", але в контексті культури це поняття дедалі частіше описує спосіб життя людини, а не спосіб існування української літератури.
Чому ми досі мислимо географією
Ми досі сперечаємося про ХХ століття, тоді як правила гри вже змінилися. Сучасна українська література ставить інше питання: а чи місце проживання автора — це справді визначальний фактор належності його книжки до української культури?
Дискусії про Булгакова, які ще не відболіли — це насправді суперечки про критерії належності. Що робить письменника українським? Місце народження? Мова? Самоідентифікація? Тематика? Ми шукаємо вирішальний критерій так палко, наче існує одна правильна відповідь. Дискусії про канон і деколонізацію оголили чимало проблем, зокрема — наскільки важливим для нас лишається питання географії.
За інерцією, ми цікавимося — а де саме зараз живе та працює письменник? Але це питання чим далі, тим менш релевантне. Так, наче "Ясминовий пиріг" Вікторії Фещук стає менш поліським і поколіннєвим, бо писався в Касселі, а не в Рівному. Наче Євгенія Кузнєцова неодмінно має постійно жити в Україні для того, щоб так точно працювати з українською мовою і національними стереотипами.
Письменник більше не мусить обирати
Парадоксально, але саме після 2022 року українська література повернула собі свободу, втрачену майже століття тому. З війною державні кордони посилилися, а деякі перетворилися на лінію зіткнення. Але водночас стало можливим не обирати між життям за кордоном і належністю до української культури.
Симптоми цієї зміни оприявлюються в самих творах. Як-от роман Василя Махна "Ангел і Осел" — розлогий твір для розкоші неспішного читання.
Герой без вигнання
Герой Віктор Прейснер живе на Лонг-Айленді, приїздить до України, повертається назад. Його Америка — вже не вигнання чи земля обітована. Просто собі місце для життя. Так само, як і Тернопіль 1980-90-х — не втрачений рай, а частина його біографії.
Віктор не борсається між двома світами. Не спускається в пекло, не живе міфом повернення і не будує еміграційну "літературу поза Україною". Його світ — цілісний і об'єднує кілька географічних та історичних просторів.
А ще цікавіше — що й роман не зовсім про еміграцію. Коли донька запитує Віктора, про що його роман "Ангел і Осел", той відповідає: "Це такий собі спосіб розібратися з часом". Справді, у книжці Василя Махна кордони розмиваються на тлі зв'язків між поколіннями. Біблійний сюжет, Аґнон, Бучач, Тернопіль, Америка існують тут разом. Показово, що американська донька Віктора Джуді не відкидає батькового минулого, хоча разом із матір'ю вважає його погляди на родину та шлюб дещо середньовічними. Вона хоче розпитати батька про слова, які для неї все ще нічого не означають. А отже, втрата батьківщини тут замінюється передачею пам'яті, географія — культурним часом.
Тому так вражає фінал роману, якщо читати його на фоні наших постійних наративів про те, що головне завдання літератури під час війни — документувати. Не забути. Архівувати. Зберегти. Це справді вкрай важливо, і саме так діяла українська еміграція ХХ століття, яка постановила зберегти "ковчег завіту".
Утім, Махно пропонує ще одну відповідь.
Пам'ять замало зберегти
Після завершення одісеї його герой сидить на веранді і перечитує рештки свого opus magnum. Віктор працював над романом усе життя. Майже весь рукопис забрала повінь, і згодом йому вдалося розшифрувати лише кількадесят розмоклих аркушів.
Починається буря. Аркуші от-от розлетяться. Він бере камінь, підібраний колись на березі Атлантики, притискає ним папери, щоб не розлетілися від вітру. Отже, є час збирати каміння, розкидати каміння, і є час працювати.
Пам'ять сама по собі не рятує. Її рятує письмо.
Отак "Ангел і Осел" від еміграційного роману про українця в Америці перетворюється на ілюстрацію до нового способу існування української літератури.
Кінець "діаспорної" літератури?
Це не проголошення "кінця еміграції". Ніхто не скасовував потягів у Перемишлі та Хелмі. Це кінець епохи, коли еміграція автоматично означала іншу українську літературу, а в діаспорі вимушено будували окрему книжкову інфраструктуру.
Сьогодні письменник може жити в Парижі чи Нью-Йорку, приїжджати в Україну на Книжковий Арсенал та інші фестивалі, працювати з українським видавництвом, говорити зі своїми читачами українською мовою і залишатися частиною того самого літературного процесу, що й автор, який пише роман під обстрілами в Києві, документує київську зиму чи служить у війську. Це вже не кілька розкиданих світом окремих літератур, коли виїзд закордон — автоматичний синонім вигнання. Це єдиний і цілісний літературний процес.
Оксана Щур, письменниця, есеїстка, перекладачка.
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.