На фронті загинув відомий київський фотограф Арсен Федосенко. Винороб, художник, естет. Цілісний, патріотичний і безкінечно добрий до людей і світу.
Його друзі згадують про нього як найсвітлішу людину, з якою довелося поспілкуватися в житті. Разом із дружиною, архітекторкою Анною Кирий, 24 лютого 2022 вони намагалися потрапити в лави ЗСУ, щоб захищати країну. Для нього, людини честі, було єдине розуміння, де він має бути під час війни – на передовій.
Його зброєю був фотоапарат. Він любив життя, свою родину, і свою країну.
Нижче його пряма мова. Рік тому він зробив фотовиставку "Українці".
Більш за все мене обурює несправедливість. Напад Росії на Україну – фінальний акт історичної несправедливості, що триває вже четверте століття. Це вирішальна битва мого народу за право на існування, право бути собою, і ми не можемо її програти. Адже росіяни хочуть нас винищити. Фізично. Всіх.
Я захоплююсь людьми, котрі кинули виклик цій несправедливості, ризикуючи своїм життям щомиті.
У своїй фотосерії я хочу розповісти вам про українців, розкрити сутність Творця і Воїна, властиву нам з прадавніх часів.
Я хочу познайомити вас із країною, де втілюються мрії, країною вільних та працьовитих людей. Її ім'я – Україна.
Чому мене зацікавило виноробство? Тому, що це історична традиція, властива всім європейським народам, котра за часів радянської окупації була забута. У нас є цілі регіони, де до початку минулого століття було тисячі гектарів виноградників міжнародних сортів – Сенсо, Шасла, Каберне, Рислінг, а також місцевих сортів.
На початку нашої ери виноробством на території сучасної України займались давньогрецькі поселення на берегах Чорного моря.
Про себе:
Фотографую 26 років, знімаю художні й документальні фотопроекти. Останні роки захопився дослідженням українського виноробства, адже ця галузь несправедливо забута, – більшість українських споживачів віддають перевагу імпорту, й не вірять в те, що в Україні є власні виноробні й великий потенціал.
З початку вторгнення – я в лавах ЗСУ, з камерою в руках. У перервах між службовими обов’язками знімаю наших захисників, допомагаю світу побачити військові злочини Росії і нашу боротьбу.
Іноді мої портрети стають останніми для моїх героїв... На жаль, фотографія не захищає від куль, але може вберегти від забуття, тому іноді стає безцінним документом.
Зараз я несу службу в 518 окремому батальйоні спеціального призначення "Дике поле". Цей героїчний батальйон здійснив прориви на Херсонському й Харківському напрямках.
Ця серія фотографій присвячена моєму народу – українцям.
Я знімав її протягом останніх десяти років, і продовжую знімати.
Це розповідь про справжню українську природу, про наші традиції, вміння створювати й творити, про нашу любов до природи, до землі й праці на ній, про відчуття свободи і вміння боротись за неї.
Зрештою, вона про нашу культуру, що проявляється в усьому, адже українці – давня європейська нація, котра щойно прокинулась з летаргічного сну поневолення. Наша пам'ять стає дедалі ясніша, і все, що ми робимо, ми робимо добре. Наш новий сенс життя можна висловити так: жити варто заради того, за що готовий померти.
Як протилежність нашій культурі й творчості, показано смерть, розруху й безвихідь, котру несе нам Росія. Проте важкі часи мають і позитивний вплив – вони допомагають проявити кращі риси нашого характеру.
Росія – країна-терорист. Її головна тактика – створення гуманітарної кризи і знищення мирного населення.
м. Бровари, березень 2022 р.
На фото склад продуктів на 50 тисяч тон, знищений російською ракетою. Наголошую – це склад продутів, не зброї.
Ірпінь, квітень 2022 року.
Кладовище автомобілів. Російські війська знищували кожне авто, що намагалося вийти з оточення. Їх розтрілювали по дорозі, як у тирі – з кулеметів і танків. Це один з методів залякування й терору, котрий застосовує російська армія. В кожній машині були сім’ї, діти…
Вадим Журавський
Вадим Журавський, командир роти 95 бригади Десантно-штурмових військ. Їхній підрозділ утримував підступи до Слов’янська в травні 2022-го. Він загинув через тиждень після нашої зустрічі, 25 травня. Йому було 23…
