Книжки серпня: Біографія випадкового чуда

54
13 серпня 2012

Український книжковий ринок почав ворушитися після неписаних літніх канікул. Знову починаються презентації книжок, все літо тривали лекції з різних галузей знань. Далекоглядні видавці та письменники вже давно заповнили свій календар зустрічей на вересень і жовтень.

Серпень – чудова нагода підготуватися до осіннього літературного вибуху. Починаємо читати свіже.

Таня Малярчук. Біографія випадкового чуда (КСД)

Письменниця, журналістка і колумністка Таня Малярчук написала новий роман.

Колись Малярчук обіцяла порадувати читачів романом, створеним на матеріалі українського бароко. Але новий її роман "Біографія випадкового чуда" все ж таки зовсім не про бароко… але про українське.

В центрі уваги оповідача – дівчинка Лєна, котра дорослішає і намагається творити чудеса. Сюжет у цьому сенсі простий: Лєна чекає, коли з неї "виростуть великі люди", а згодом усвідомлює свою благородну місію творити дива на замовлення.

Вже на початку чудотворної кар’єри Лєна дізнається про існування чарівної жінки в яскравій хустці, котра рятує від халеп сірих і знедолених. Відтак дівчина прагне ту жінку перестріти. А тим часом живе собі та намагається творити дива… аж поки не виявляє, як близько була її омріяна чудотвориця.

З огляду на цю схему, зовсім не дивно, що видавець на анотації вперто проводить паралель між романом та історією дівчинки Амелі з усім відомого французького фільму. Але, на щастя, няшної Амелі в романі все ж таки нема.

Таня Малярчук написала парадоксальний роман. З одного боку, він фантасмагоричний… але ту фантасмагорію творять факти, безапеляційно точно зафіксовані в романі.

В цьому я особисто бачу закономірний успіх письменниці. Ще в збірці "Звірослов" Таня Малярчук зуміла переплести химерне з реальним, чи то пак побачити в реальному – химерне. Казки братів Грімм відпочивають.

"Біографія випадкового чуда" має декілька дуже важливих чеснот.

 

По-перше, тут створено повноцінну художню реальність. Без картонних героїв і потьомкінських пласких декорацій.

Героїня Лєна нагадує такий собі конструкт на основі ідентичності homo soveticus. Її світ є сумішшю побутового конформізму та віри у власний "особливий шлях". Лєна, як і належить персонажу своєрідного роману-виховання, проходить декілька ініціацій.

В дитинстві вона стверджує право називатися Лєна на тлі україномовного ландшафту у рідних пенатах. На перших курсах пробує стати українською націоналісткою, але не витримує тиску колег і колежанок через взаємини з ямайським студентом.

Бореться зі знущанням над бездомними тваринами. Збирає мітинг на захист прав подруги-інваліда. Стає незалежною журналісткою, що описує випадки порушення чиїхось прав – і тут ми бачимо певне віддзеркалення самої Тані Малярчук, адже описано насамперед ті історії, з якими письменниця стикалася в амплуа журналістки.

Рідне місто Лєни - Сан-Франциско - підозріло нагадує Івано-Франківськ, але живе своїм повноцінним художнім життям. Тут всі "диваки" приречені на нерозуміння та агресію. Лєну б’ють, кидають, з неї глузують, і навіть близькі, котрим вона допомогла, від неї відрікаються.

Ні, це не історія про жертовність, як у Христа. Це історія про ментальну Україну. Тут вичавлюють з себе все незвичне, вибирають відтінки сірого та найкраще в світі танцюють на граблях.

Одним словом, терапевтичний роман.

Даніел Кайзер. Дисидент. Вацлав Гавел (Темпора)

Бувають часи, коли країні потрібен досвід якоїсь іншої країни.

Сьогодні як ніколи часто звучать порівняння з Чехією. Тобто не так із Чехією, як із Чехословаччиною. Тобто не так із Чехословаччиною, як із кінцем 1980-х років, коли країну міг врятувати тільки митець на ім’я Вацлав Гавел.

 

Даніел Кайзер створив, здається, першу біографію Гавела, до редагування якої Гавел не долучився. Річ у тім, що професійний драматург Вацлав Гавел дуже ретельно дбав про свої публічні репрезентації – правив інтерв’ю, дбав про "правильну" інтерпретацію своїх вчинків тощо.

Неавторизована біографія дозволяє розкрити чимало "швів" і проблемних епізодів біографії президента, що допоміг Чехії пережити досвід "нормалізації" та інших переваг окупаційного режиму.

Уважне читання цієї книжки (це тільки перший том) покаже, що передумов для появи свого Гавела в Україні нема. Тут потрібно згадати, які ж інгредієнти потрібні були для бродіння та перетворення драматурга на президента?

Вацлав Гавел – це родина. Дуже непрестижна в часи спливу СРСР – це ж були багатії з власними підприємствами, палацом "Луцерна" і навіть кіностудією. Але достатньо міцна, щоб витримати потрясіння історії та виростити в дітях шляхетний стержень. Не рахуючи якісного домашнього виховання.

Вацлав Гавел – це self made man. Він не мав права на якісну освіту та нормальну роботу через своє походження. В Чехії ж була "нормалізація", коли професорів відправляли працювати лісниками, а письменницям давали дозвіл на роботу санітарками – в кращому разі. Про це гарно писав Грабал у романі "Я обслуговував англійського короля".

Вацлав Гавел – це незалежний митець. Гроші йому приносили гонорари за постановки за кордоном. Тобто йому навіть не йшлося про сумну перспективу мізерної пенсії чи про бажання отримати тепле місця при владній кормушці.

Вацлав Гавел – митець із довгим досвідом громадянської активності. Він стояв біля витоків Хартії-77 та вирізнявся готовністю публічно захищати невинних. Навіть тих, хто йому особисто не подобався – гурт "Plastic People" чи редакцію журналу "Tvar".

Біографія Деніела Кайзера не ідеалізує Гавела. Хоча й намагається ніби "підправити" якісь його риси, що видають біографу вадами.

Скажімо, Кайзер чимало місця приділяє спробам довести, що Гавел не був лівим. Або ж вибудовує сюжетну лінію першого арешту Гавела, де герой виглядає краще, ніж про те свідчать документи.

"Дисидент" є дуже важливою книжкою для сучасного українського читача. Уважний читач побачить, що це книжка не так про виняткову особистість, як про виняткову особистість у сприятливих умовах. Наскрізні сюжети цієї біографії я вже читала в "Ґоттленді" та "Зроби собі рай" Маріуша Щиґела.

Коло активних дисидентів у Чехословаччині 1970-х років нараховувало від сили декілька десятків осіб. Думаю, час від часу їм мало здаватися, що вони киснуть у власному соку. Але саме ця щопта змогла взяти владу в свої руки та застосувати на практиці набутий правозахисний досвід.

Це книжка про витоки результативного, але неідеального політика. Корисне чтиво перед виборами 2012 року.

Михайло Бриних. Хрустальна свиноферма (Грані-Т)

Михайло Бриних продовжує історію шахів і порятунку світу доктором Падлюччо та хлопчиком Мішею.

"Хрустальна свиноферма" - це ще один текст Бриниха, написаний суржиком. Видавець в анотації підкреслює, що цей текст сподобається лише тим, то має почуття гумору. Але я би не погодилася. Успіх п’єс Леся Подерв’янського говорить про інше.

 

Власне, в близькості до форми текстів Леся Подерв’янського і полягає найбільша проблема "Хрустальної свиноферми".

Наприклад, написана суржиком дитяча книжка Ані Гераскіної "Зорі в макаронах" виглядала свіжо як живе відтворення дитячого мовлення, що не знає меж між мовами. Натомість "Хрустальна свиноферма" виглядає як використання вже давно не дуже смішного прийому.

Хоча це може бути моя особиста втома від шоу-телевізійного формату суржик = смішно.

З іншого боку, описаний Бринихом контингент точно не спілкується між собою літературною українською. Тобто оповідач, чий голос звучить в романі, є частиною того ж таки описаного контингенту.

Якщо повернутися до сюжету, то маємо детектив. Жив собі хлопчик Міша, ходив він на уроки шахів до магістра доктора Падлюччо, а також у шаховий гурток і до шахістів, які кожних вихідних збираються в парку Шевченка.

Шахісти з парку, звісно ж, виявляються сектою. А в світ шахів, звісно ж, входить жорстокий маніяк. Маніяк полює на молодих майстрів спорту і кандидатів у майстри спорту та знищує їх.

Доктор Падлюччо розкриває справу та повертається до звичного життя.

Ця історія цілком в дусі американського серіалу про російського шахіста Аркадія Балагана. Хрестоматійний росіянин бачить глюки, багато п’є, геніально грає в шахи та має свого підмайстра.

До цього додайте місцевий київський колорит, який Михайло Бриних щедро розсипав у своєму тексті – і вийде книжка, яку можна прочитати за вечір. Місцями смішна, місцями саркастична. Її посил видається мені дуже прозорим: світ можна було би врятувати, "якби в ньому не було так багато дибілів".

Фото vsiknygy.net.ua, mamamiya.com.ua, ua-bookcovers.livejournal.com

powered by lun.ua