Книжки жовтня: Забужко

З Форуму видавців цього року я привезла чимало книжок. Вони чемно лежать на полиці і чекають на всій час. Безумовно, їхня кількість тільки збільшиться після Книжкового Арсеналу. Зрештою, вже зараз видно, що осінь видалася врожайною.

Вийшли друком нові та нові-старі книжки від безумовних зірок, видання пізніх поезії Ігора Римарука, вийшла перша антологія белетризованих біографій пера Віктора Домонтовича, нові українські переклади класиків Бруно Шульца та Оскара Вайльда, романи Валерія Шевчука…

Про все це багатство ми ще поговоримо, а поки що "Українська правда. Життя" пропонує кинути оком на свіжі книжки Оксани Забужко та Лариси Денисенко.

Оксана Забужко. З мапи книг і людей (Чернівці: Meridian Czernowitz, 2012)

Про те, що ця книжка вийде, я вперше почула ще в Ляйпцігу під час книжкового ярмарку. Потім про цю книжку говорила сама Оксана Забужко під час дискусії з Леонідом Ушкаловим. Ще трохи згодом я дізналась від Богдани Матіяш, редактора есеїв Оксани Забужко, що збірка вийшла дуже ніжною.

Про ніжність говорила і сама Оксана Забужко в Чернівцях, де читала фрагменти своїх есеїв

"З мапи книг і людей" - це збірка есеїв, які вже колись були опубліковані. Ось ще один приклад того, як нову книжку можна зібрати зі старих текстів. З одного боку, це плідно: виходить нова книжка, де під однією обкладинкою є розпорошені по українським і закордонним ЗМІ тексти.

З іншого боку, схоже на сценарій за мотивами "Мартіна Ідена", де в друк підійде все, і навіть передмови до інших вже колись опублікованих книжок можна подати як тексти до збірки.

Оксана Забужко в передмові до цієї збірки дає пояснення такого повторення колись вже написаного. Вона говорить про подібність есеїв і віршів. І те, і те, мовляв, пишеться і тільки згодом виструнчується в певну внутрішню структуру, сюжет.

Вже не перший рік під виглядом нової "збірки есеїв" українським читачам згодовують вторинну сировину. В таких умовах годі й обурюватися, що з жанром есею у нас не склалося.

Крім того, в цьому контексті варто ще раз згадати про літературну кризу, котру ми зараз переживаємо. Нові книжки є, нових імен нема – за останні 4-5 років жодного цікавого дебюту. Крім, хіба що, Люко Дашвар, але це вже питання смаку.

"З мапи книг і людей" вийшло непогано скомпонованою збіркою текстів. Чотири розділи "Читати", "Писати", "Бачити", "Жити" містять тексти про досвід читача, письменника, глядача вистав і фільмів, людини з досвідом листування з Юрієм Шевельовим, дружби з Леонідом Плющем, Юрієм Покальчуком і Соломією Павличко.

До числа есеїв потрапили авторські колонки та блоги з різноманітних паперових та електронних видань, а також передмови до кількох книжок, власних у тому числі. Здається, єдиний написаний спеціально для книжки есеї – нарис про Пако, Юрія Покальчука.

Тексти збірки стосуються низки важливих подій з життя України та світу – колективізація, Розстріляне Відродження, Перша та Друга світові війни, Хіросіма та Чорнобиль тощо.

Мені особисто найбільш цікавим видається нарис про Чорнобиль зокрема і катастрофу "кінець світу" взагалі крізь призму фільмів Довженка, Тарковського і Фон-Трієра. Оксана Забужко говорить про дуже важливі міфологічні начала – кінець світу, пам’ять, право на оплакування мертвих… Таким чином ядерні вибухи стають місточками до осмислення занепаду людства з більш широкої перспективи.

Так само захопливим є сюжет про Катерину Білокур. Це дуже ґрунтовне осмислення долі однієї з найцікавіших українських художниць ХХ століття. Вона має дуже характерну долю жінки 20 століття, де знайшлося місце і пошукам "a room of one’s own", і відсутності гідних співрозмовників і коректної оптики для прочитання творів художниці. Власне її доробок тільки почали направду осмислювати. Не випадково у видавництві "Родовід" вийшов уже третій том серії книжок про Катерину Білокур.

Якщо говорити про наскрізний сюжет книжки "З мапи книг і людей", то це – самота.

Оксана Забужко, про що б не говорила, ставить себе в ситуацію такої собі Касандри. Її діалог ведеться з царством мертвих авторитетів – Леся Українка, Соломія Павличко, Юрій Шевельов та інші.

Можливість подібного діалогу з нині живими митцями та інтелектуалами самою Забужко ніби заперечується. Принаймні, думка про відсутність в Україні молодого покоління інтелектуалів повторюється часто. Мовляв, покоління, що було найбільш плідним у 1990-х, не спромоглося виростити собі "зміну".

Водночас власне книжка "З мапи книг і людей" є своєрідним глосарієм важливих для осмислення персоналій, доробків і фактів. Таким чином, попри всі нарікання на молодше покоління, Оксана Забужко виступає як такий собі навчитель "правильних проізношеній".

Хоча в цій історії я би радила пам’ятати про те, що сьогодні культура – не ієрархічна. Тому "правильно" і "неправильно" часто-густо стають все більш непевними опорами.

Якщо резюмувати, то "З мапи книг і людей" є важливою книжкою, котру годилося би прочитати всіх охочим до міркувань про те, як і чому ми живемо.

Лариса Денисенко. Відлуння: від загиблого діда до померлого (Харків: КСД, 2012)

Лариса Денисенко написала роман про пізнання історії своєї родини. Роман "Відлуння: від загиблого діда до померлого" артикулює питання пам’яті. Ідеться про трендову сьогодні в українській літературі тезу, що без осмислення минулого неможливий рух у майбутнє.

За сюжетом молода німкеня Марта, викладачка права з родини правників відкриває для себе темну родинну історію. Дід, якого в родині всі називати "загиблим", на могилу якого з Німеччини їздили аж на далеку Житомирщину, насправді не загинув, а помер в глибокій старості в закритому закладі з "делікатною" спеціалізацією.. Марта, котра ніколи не переймалася питаннями коріння, переживає справжню бурю в душі.

Відтак Марта вирушає до України. Вона шукає сліди свого діда в далекому селі на Житомирщині. Дорогою їй травляться вірний друг, несподівані попутники, а фінал приводить до справжнього кохання.

Місцями події подорожі до України трохи нагадають жарти "Все ясно" Джонатана Сафрана Фоера. Хоча роман підкреслено космополітичний. Тут немає ярликів національності. В романі і німці, і українці однаково позначені печаткою непростої родової пам’яті.

Лінійний сюжет роману прикрашає вставна новела про Розу, Лілю та Маргаритку. Охочі вже читали її в книжці "20 письменників сучасної України" (Фоліо). Це історія про дівчат різних походжень, котрих об’єднала війна. Українка, єврейка та німкеня – вони мали би бути ворогами. Але після війни жили як сестри.

Напевно, саме за цей епізод я і люблю роман "Відлуння". Враження не зіпсує солодкий фінал. Він навіть виглядає закономірно. Злагода з минулим дає підґрунтя для майбутнього .