Фрагменти нової книжки Юрія Іздрика "Після Прози"
Напередодні вихідних і в не дуже сонячну, майже осінню, погоду "Українська правда. Життя" пропонує "антидепресант" - почитати фрагменти нової книжки Юрія Іздрика "Після прози".
Вона буде презентована під час фестивалю "Meridian Czernowitz" в Чернівцях 6-8 вересня, але на наше прохання письменник обрав 12 віршів зі збірки – їх ми подаємо нижче.
Як пише в анотації видавець, "Після прози" - найповніша на сьогодні добірка поетичного доробку Іздрика, що відомий читачам передусім як прозаїк.
[L]У книжці є і "перехідні" у стосунку до прози верлібри, і ритмізовані нариси, і традиційну римовану поезію.
До книги увійшли твори, написані впродовж останніх 20-ти років.
октавій
померти у серпні
пройти крізь серпанок
без допусків свідчень і схем
покинути 8 веселих коханок
і пару прикольних тем
лишити прочинені вікна-двері
і вилетіти в трубу
ні праху ні пір'я –
лиш пензлі і пера
і трав перетертих дух
терпкий виноград ще від липня прив'ялий
цукати цикута мускат
анамнез вогнів провінційних вокзалів
й енцикліки вірних цикад
піднятися димом
над домом незримо
триматися хмар і птахів
летіти крізь зливи
вписатися криво
курсивом в небесний архів
і – зникнути зовсім
безслідно безславно
без заповітів і тез
ну жив собі й жив
віддавна донедавна
а потім узяв і – щез
пропасти у серпні
ворожкам на подив
і тінню упасти ниць
у спадок зоставивши тільки подих
в узгір'ях твоїх ключиць
купалапапороть
ці віночки на воді – не вінчальні
ці вогні посеред входу – нічийні
квітко папороті ртутна печальна
я беру на абордаж твóї хвилі
я ловлю на голий понт твóї риби
я відловлюю пісні твóго птаства
я ні разу мимо тебе не схибив
ти ні разу не дала мені впасти
ти ні року не цвіла не для мене
я впівока недоспав ніч із чвертю
твóє листя смарагдóво-зелене
очі твóї – без осі круговерті
ти цвітеш і пізній страх відступає
ти дзвениш – і розлітаються смерті
задля тебе в темний ліс цей вступаю
задля мене темний ліс цей відвертий
розпашіла вся від шалу й озону
ти співаєш вже не звуками – спалахами
ти джазуєш для трави на газонах
ми двіжуєм по дворах і порталах
ми пірнаєм під гольфстріми свідомості
ми злітаєм понад фудзі й непали
ми святкуємо ніч непритомності
ми – бездомнії діти купала
w
розривати обійми немов електричне коло
зупиняючи струм кровообіг і внутрішній спів
вимикаючи небо і землю і все доокола
розсипаючись в тетріс із двох нероздільних тіл..
нас розрізали навпіл іще у життях минулих
де були ми хлібиною яблуком чи колесом
нас розрізали навпіл а потім про нас забули
і почався цей довгий важкий і фатально фальшивий сон
це такий напіврозпад що далі вже падати нікому
це така параноя де пара не рівна двом
половинність свою як вину усвідомлюєш з віком
бо не гоїться шов за єдиним твоїм крилом
розмикати обійми і болісно і небезпечно
електрична дуга ніби гад: прослизнула – й уже нема
лиш відгонять горілим і губи і пальці обпечені
і розлазиться світ по усіх своїх палених-палених швах
арифметика тіл не вкладається в рамки програми
геометрія кола завжди потребує двох
обійми мене мила всіма чотирма руками
хай народиться знову наш високовольтний бог
києвемій
лабіринт твоїх вулиць — це просто гримаса ландшафту
тут не око землі а провалів пожадливий рот
він ковтає людей в турнікети пивниці і шахти
не туди поворот — у підземну діру поворот
тут хтонічні ніхто не вдягають на вулицях лиця
тут столиця безликих
едем замаскованих тем
звідси в вирій летять назавжди віриней верениці
одиниці лишаються вірити в мертвий тотем
тут тотальне ніде і летальне ніщо і в лещата
потрапляєш щоразу звертаючи в будь-який бік
як ти вижила тут? скільки зможеш іще виживати?
скільки ще потриває цей темний озлоблений вік?
тут у зморшках поверхонь ховаються виразки й рани
ніби пудрою пилом присипані вежі й мости
перекопані русла і перепломбовані крани
перекошені храми й тоновані хромом хрести
хромосомний набір розпадається тут на фонеми
і німіє як мім мій веселий і злий балаган
я злітаю з копит я з'їжджаю з загальної теми
вириваючись з пут переляканих диких путан
як ти вижила тут? на звороті нової сторінки
нашим двом іменам не завадять чужі словеса
ми збудуємо місто для двох — чоловіка і жінки
й розверзнеться сюжет і згорнуться в сувій небеса
і зачиниться світ як нічна нелегальна аптека
і над водами дух пролетить ніби перший в житті космонавт
ми увімкнемо день але вимкнем посуху і спеку
і розгладяться зморшки й до нас посміхнеться ландшафт
be like bee
ти стіна? я в тобі пробиваю вікно
ти вікно? я твої розбиваю шиби
ти кришталь а не скло? а мені все одно –
будь хоч димом хоч дивом хоч птахом хоч рибою
ти чужа? нічия? це не привід для сліз
ти належиш мені хоч би з ким ти не спала
тільки я знаю стежку крізь темний твій ліс
лиш для мене твій погляд як сонячний спалах
ти належиш мені як людині ім'я
ти мене нарекла і врекла й записала
у скрижалях своїх
і нарéчений я
наречéним твоїм хоч би з ким ти не спала
в цім немає жалю ані кривди нема
я проріжу вікно й перепишу скрижалі
я не сам і ти також не будеш сама
бо на мені твій мед і в мені твоє жало
 |
декапітація
ти рубаєш дійсність з плеча
а розрулююєш дистанційно
хто б там що не кричав
ти однаково гнеш своє
намутила вже стільки справ
розв'язала вже стільки війн
що довкола – монгол-шуудан
а всередині – рускій балєт
а на півночі злий ганібал
а на півдні – загін канібалів
розчинився у морі асфальт
і пінцет залізничним шляхам
попусти трохи дикий цей шал
попустись відпусти педалі
дай деталям зійти на світ
дай світам прорости у скайп
ти рубаєш дійсність з плеча
я віддав тобі гостре лезо
я не мав ні меча ні стріл
я – ніхто я – ніщо я – вмлівіч
я спіймав феєричний фрістайл
і потрійне твоє едерлезі
вже накрито до свята стіл
вже і голови стято з пліч
walk&stop
на цих перехрестях
і гальма гальмують
і анна олію давно розлила
і котяться голови зрубані всує
немов колобки від села до села
і блимають жовтим живі світлофори
хоч фора дається усім хто пройшов
кордони босфори вузькі коридори
і апендициту страховочний шов
і страх як цікаво і жах як комічно
і страшно як в казці бо сказано те
що волос полічено
чола помічено
голос почуто
і колос росте
а на перехрестях не місце для жерсті
а на переправах на коней не час
на вулицях – газ
і тісно від бестій
у келиху – мед
у люльці – напас
і джаз в плейлисті
і кава у джезві
в крові – тетра-гідро-ка-на-бі-нол
у звивинах – гідра ментальних перверзій
затраханий тетріс
трахейний прокол
та сказано так
що буде початок
і слово "люблю"
і стрілка "вперед"
розсипляться в прах
всі дев'ять печатей
і буде неділя
і фантомний мед
у цих галереях
у цих гарнізонах
на цих полуничних граничних полях
ще дійсні квитки на сеанс залізничний
і котиться бомба
і креслиться шлях
saturday light fever
рекрутовані травнем домашні рослини
проростають крізь скло відлітають за вітром
крішнаїтські кошмари – нічні дезертири
програють в мені битви за залишки віри
ритуали ранкові як римські руїни
все ще радують око та серце не гріють
невисоко у небі скріншотом наївним
зависає господь конвертуючи мрії
я беру парабелум з останнім патроном
я виходжу із себе як воїн з окопу
за спиною моєю розстрільні загони
не спускають з прицілу мій внутрішній спротив
ці солдати суботи безжально жертовні
був я їм капеланом – став мішенню із плоті
міжсезоння війни переважно безкровне
та вирішує все міжсезоння суботи
я виходжу із себе за рамки і межі
це не лінія фронту – це гра резервіста
рекрутований травнем іду обережно
і несу свій патрон ніби радісну звістку
театр дій
ми з тобою – алхіміки мутні
тільки що – запускаємо паніку
скільки вже наших збито супутників?
скільки вже наших скресло титаніків?
скільки перегоріло колайдерів
чи дощенту розбито армій?
цілий світ нам – технічний райдер
і хронічні хроніки нарнії
в нас тут справді епічні фейли
в нас тут справді секретні файли
та від наших потуг будівельних
проростають мальдіви і мальви
а від наших утіх любовних
вибухають сузір'я і війни
алхімічимо ми по-повній
компонуємося свавільно
комплексуємо ми як діти
захищаємось наче солдати
цьому можна лише радіти
або вірші про це писати
але знову виє сирена
знову кожен в підземному сховку
лиш тріпочуть у небі знамена
і ширяють боєголовки
гормонія
твоя відсутність – гормон просунутий
знову нашіптує каже говорить
що треба жити якимось майбутнім
хоч всі мої завтра вже були вчора
та він замикає кола цейтноту
я знову чекаю погоди з моря
а як ти? а де ти? а з ким? хто ти?
гормон мовчить і про це не говорить
лише обіцяє: ще трошки ще краплю
і конче настане покращення повне
в його майбутнє навряд чи потраплю
своє майбутнє нині відловлюю
та навіть як скаже що час подихати
за завтра маленьке ми ще поборемось
бо за хвостом своїм власним ганятись
мені ще весело
мені не соромно
loop
моя барселона волога й солона
і лоно її золоте
і вабить і жалить і пражить і смалить
і жалю не має на те
слова її пісні – з імен футболістів
мелодія – свисту твіст
безсовісна злісна облудна зловісна
залізний вправляє хист
тривожна тремка боязка обережна
їй кожен тореро – брат
і так безбережно росте узбережжям
терпкий її виноград
нічним шоколадом гірчить її ладан
хоралам збиваючи лад
а в затінку десь поблизу водоспаду –
її потаємний сад
солона вогка волоока і гола
без прихистку сходить із круч
бездумно спроквола накручує кола
і спить як дитина в піску
я пальцями рву пуповину полону
пологи і воля – святе
і вже викрадаю свою барселону
і руно її золоте
ксенофобія
ми з тобою – країна ніколи й ніким не визнана
материк безіменний і матриця матріархату
з рук і ніг із волосся і пальців сплели вітчизну ми
і тепер так безтямно вчимося її кохати
а вона як зазвичай примхлива тривожна й відчужена
а вона як буває цілком іще дика й незвідана
і нема тут коліс – лиш монети тотемне кружало
й темні джунглі – твоє символічне придане
а моя дівизна – голі камені на узбережжі
а твоя лівизна – у кристалах кварцу і соди
в нас нема ще кордонів і досить умовні межі
ми ще точно не знаєм чи нам чогось справді шкода
ми вчимося любити сади своїх тіл достиглих
ми вчимося сплітати ріки пустелі гори
ми вчимось впізнавати кожен ландшафтний вигин
ми говоримо мовами якими ніхто не говорить
ця країна ніколи не буде названа
ця країна ніколи не буде визнана
але землі свої ні за що не віддасть вона
і нікому чужому ніколи не стане вітчизною