1000 кілометрів від Стрия до Азовського моря на катамарані. Частина 4. Два капітани

10-ий день подорожі Стрий – Бірючий. Чергова вечірня стоянка команди запланована біля мальовничого села Михальче на Івано-Франківщині. Минаючи село, звертаємо увагу на живописні галявини під розлогими кронами на високому березі.

Паркуємось, підіймаємось крутим схилом й ... опиняємось на звалищі: замість традиційних для цих місцин кам’яних груд та кострищ бачимо насипи з пластикових та скляних пляшок і жерстяних банок, щедро прикрашені органічними відходами, різнобарвними пакетами для сміття й засобами гігієни.

Поміж найбільших осередків звалища — на галявинах, де відпочивають люди — рясніють поодинокі шматки серветок всіх ступенів м’якості й вологості. Але найцікавіше, що й тут є декілька компаній, які проводять цей теплий вечір на березі річки.

На 400-сотому кілометрі подорожі нас важко здивувати сміттям на лоні природи, проте масштаби катастрофи в Михальчому змушують навіть нашу завзяту команду опустити руки й перешвартуватись на протилежному березі.

Зазвичай голова екологічного відділу команди, оператор Валерій Кумановський присвячує перші й останні півгодини таборування складанню сміття, що розкидане навколо місця стоянки, в пластикові пакети. Кожного разу вони займають майже весь причеп автівки-супроводження й відправляються на сміттєзвалище.

Валерій Кумановський

Варто відзначити, що очищенням територій Валерій зазвичай займається власноруч, не намагаючись навернути до своїх переконань інших. Цілком усвідомлюючи марність цих зусиль на тлі системної проблеми, Валерій продовжує методично збирати пляшки:

– Для меня це є розвиток системи поза технологіями.

Технології, насправді, є основною сферою його професійного зацікавлення. Останні 10 років Валерій займається відео та всім, що стосується відео — операторською й режисерською роботою та адміністративним забезпеченням зйомок.

Серед його авторських проектів — соціальні ролики про Кінбурнську косу та київські трамваї, що поступово зникають з міського життя.

У подорожі Валерій "озброєний" камерами Lumix та GoPro, а також квадрокоптером, що став нашим справжнім чотириногим другом. Однак погляд об’єктивів спрямований, здебільшого, повз команду катамарану — у бік захоплюючих пейзажів, розмаїтої фауни та самодостатнього й абсурдного життя на берегах річки.

– Мені цікаві ті явища, що живуть самі собою, тобто не люди. Хоч я і розумію, що в кадрі цікаво дивитися на людину.

[L]

І з майже протилежними інтересами до команди долучився Сергій Клепач, професійна практика якого означується ще одним відсутнім в українській мові словом — cinematographer.

Сергій починав як режисер монтажу, змонтував декілька повнометражних стрічок, наприклад, один з кращих незалежних українських фільмів останнього часу "Хайтарма" Ахтема Сейтаблаєва.

Згодом Сергій взявся за камеру й почав сам знімати. Операторську майстерність він опановує власними силами, надихаючись роботою старших колег — Михайла Кричмана та Гьокхана Тірьякі.

Сергій Клепач

У роботі над документальним кіно найважливішою навичкою вважає вміння спостерігати. Однак в подорожі його найбільше захоплює не документування, а постановочні зйомки з місцевими жителями:

– Різноплановість зйомки, що ми тут робимо, дозволяє бачити по-різному. А сумістити всі ці сюжети при монтажі — ще один великий виклик і цінний досвід.

На рівні з творчою командою учасниками "Відкритої групи" та співтворцями щоденного процесу її "наповнення" є відповідальні за технічну підтримку й безпеку подорожі, без яких усе це було б просто фізично неможливим.

Так, справжнім "куратором" подорожі став Олександр Попко, зановник туристичної агенції travel4friends, мандрівник, байкер, серфер та кайтер, або, як написали би про таких людей у старих книжках, професійний шукач пригод.

Олександр Попко

На його рахунку найдивовижніші досягнення — наприклад, нелегальне проникнення до Чорнобильської зони на велосипедах у компанії всесвітньовідомого відеооператора Лукаса Брюнелля.

А також почесне друге місце в київському алейкєті — напівлегальній велогонці містом, що традиційно проводиться по всьому світу серед велокур’єрів та екстремалів й передбачає не лише супершвидкісну їзду переповнениним в робочий час вулицями, але також виконання різноманітних завдань.

Готуючись до організації нашого сплаву, Саша заздалегідь пройшов потрібний відрізок річки Стрий на ... сап-серфі, дошці, на якій необхідно стояти та грести одним веслом. Початково Саша мав бути з групою лише в перші дні, а потім передати управління машиною супроводу колезі.

Проте обставини склалися таким чином, що Саша так і залишився з нами до кінця подорожі, час від часу наповнюючи наш нехитрий щоденний побут маленькими дивами: казанком ароматного м’ясного супу після тривалого веслування під дощем, електричним освітленням над табором або ж відром із десятком крижаних пляшок пива на березі ріки.

– А чий це такий дивний тонкий каремат?

– Це не каремат, це килимок для чистки зброї бундесверу!

Приблизно такі діалоги супроводжували щоденне спілкування команди з провідником сплаву, Станіславом Палуном. Професійний військовий в минулому з ліцензією парамедика, сьогодні Стас навчає інших правилам виживання в міських та диких умовах.

Станіслав Палун

На запрошення travel4friends Стас погодився стати "капітаном" (як його одразу прозвали) мабуть найбільш незвичного судна у своїх туристичній практиці.

Коли останні намагання забезпечити дисципліну серед імпульсивних членів команди здавались марними, мудрий капітан просто мовчки повертався до управління мотором й чекав… чекав, аж поки команда сама не починала просити "татка" зорганізувати їх і навести лад на судні.

За свого насиченого професійного та особистого життя Стас працював з дуже різними людьми. Проте, стати частиною художнього проекту йому довелося вперше. На щастя, серйозних проблем та ушкоджень не було.

Однак, в останній день сплаву, коли капітан мусив покинути команду і поїхати додому, погода неочікувано погіршилася, отож робити фінальну зупинку й демонтувати катамаран довелося під холодним дощем та буквально по коліно в мулі.

Це сталося в селі Атаки під Хотином, що в Чернівецькій області. Команда подолала близько 400 км, менше половини від наміченого шляху. Природні та надприродні сили, рекордне обміління річок, низька швидкість їх течій, потреба проводити в цікавих населених пунктах довший від запланованого час для зйомок фільму суттєво скорегували початковий план.

Протягом наступних двох днів ми їхали вже машиною до символічного кінцевого пункту всього проекту – острова Бірючий на Азовському морі, де рік тому була встановлена друга табличка, що окреслювала кордони "Відкритої галереї". Щоправда, подібно до першої, вона також не збереглася.

Останньою зупинкою стала київська галерея Closer, де одразу після повернення до Києва команда проекту змонтувала підсумкову виставку в рекордно короткий строк – за 3 дні.

Окрім відновленого плавзасобу до експозиції увійшов тізер відзнятого протягом подорожі фільму, детальна фізична мапа місцин уздовж річкового маршруту, зібрані у місцевих жителів фото архіви та артефакти, пов’язані з історією Дністра. А також декілька "жестів" – відео- та аудіо-робіт, що зафіксували різні важливі моменти дороги та спів-буття команди. Виставка отримала назву "1000-km View. Частина 1".

– Бажаю нам всім такого способу життя, що дозволив би наступного року облишити все й знову поїхати на три тижні "відкритою галереєю", – прозвучало в один з останніх вечорів за нічним багаттям, навколо якого традиційно засиділася за розмовами частина команди.

Неподоланими та непобаченими залишилися більша частина українського та увесь молдовський маршрут, а також узбережжя Чорного моря. А отже, нас чекає, щонайменше, частина друга.