П’ять причин відкликати законопроект про Український інститут книги

70
16 листопада 2015

Народні депутати Княжицький, Матіос, Подоляк, Тарута і Денисенко у вересні цього року зробили спробу культурного прориву у кращих традиціях вольтерівського просвітницького пафосу  - запропонували створити державну установу Український інститут книги.

Мотив шляхетний: даєш українську книгу в маси! І в наші власні маси, і в зарубіжні. Під такими гаслами навіть присутність у списку авторів законопроекту Вадима Денисенка, який запам’ятався спробами протягти через Комітет культури та духовності Верховної Ради законопроект про лотерейний бізнес, не завадила 233 депутатам проголосувати за нього в першому читанні.

Про наслідки і очікування від прийняття цього законопроекту вже писала Ірина Славінська.

Однак не всі виявилися такими ж оптимістичними, як Верховна Рада.

Експерти з Альянсу Культури (до якого, зокрема, входить і РПР-Культура) після розширеного обговорення 11 вересня 2015 року запропонували відхилити законопроект № 3084 "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення системи державного управління в книговидавничій сфері", відкликати його з парламенту і докорінно переробити з фахівцями.

Все це потрібно для того,  щоб система влади у черговий раз не поповнилася "інституційним зомбі" (як слушно зауважила Олеся  Островська-Люта), який займатиметься перерозподілом потоків державних коштів, а сферу культури не зачіпатиме навіть по дотичній.

Якщо розрідити дипломатичні формулювання Альянсу культури і коротко переказати суть експертного обговорення законопроекту, то можна назвати п’ять його основних вад. Вони ж є і причинами відправити цей законопроект на переробку.

Фото: theatlantic.com

Аутизм

Під час обговорення більшість експертів висловила справедливу претензію до законодавців: чому депутати все літо працювали над проектом і не запросили до розробки фахівців із відповідної сфери – видавців, кураторів книжкових проектів, арт-менеджерів та експертів з культурної дипломатії?

Чіткої відповіді на це питання так і не вдалося почути. Спроби виправдовуватися тим, що, мовляв, депутати завжди відкриті до пропозицій і що з часів обговорення Концепції реформування культурної сфери в Україні (березень 2015) ніхто з громадян нічого не запропонував, виглядали несерйозно.

Якби народні обранці публічно оголосили про намір створити закон про Інститут книги і запросили б експертів до роботи, то 90% усіх зауважень просто не виникли б, оскільки закон був би більш пов’язаний з реальністю.

А так маємо всі ознаки аутизму – виражений і всебічний дефіцит соціальної взаємодії та спілкування, обмеженість інтересів, і, як результат, – недосконалий законопроект.

Дилетантизм

Ця вада, як і всі наступні, випливає з першої. Зокрема, в законопроекті, який має регулювати сферу книговидання, пропонується ввести поняття "національна стратегія в галузі культури", яке, за визначенням самих же авторів, є значно ширшим, аніж заявлена сфера регулювати закону.

Хоч тут, можливо, не так уже й необґрунтованим буде припустити: причини появи такого розширення цілком свідомі.

Іншим показовим моментом є подвійне підпорядкування Українського інституту книги, яке пропонує цей законопроект. Передбачено, що органом управління Інституту буде Міністерство культури (ст. 7).

Однак уже в наступній статті сказано: "Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у видавничій сфері, може доручати Українському інституту книги виконувати окремі завдання". Цим органом виконавчої влади є Держкомтелерадіо (Постанова Кабміну № 341 від 13 серпня 2014 р.).

Виходить, що Інститутом можуть керувати відразу два органи влади.

І це лише те, що стосується юридичної техніки, не кажучи про численні зауваження експертів щодо браку коректних дефініцій, завдань та функцій, що стосуються книговидання та популяризації української книги.

Фото: mrlibrarydude.wordpress.com

Ретроградність

Із самої назви закону ("Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення системи державного управління в книговидавничій сфері") зрозуміло, що законодавці не хочуть рахуватися з тим, що в демократичній країні культурою неможливо керувати, а можливо лише сприяти її розвитку.

В Україні вже давно ніхто не керує книговидавничою сферою. Переживши складні 90-ті, вона керується законами ринку і практично не помічає державного впливу, оскільки різнокаліберні чиновники та законодавці просто не розуміють, як ця сфера функціонує і чому.

З одного боку, їм не зрозуміла затятість ентузіастів, а, з іншого, - базові механізми формування попиту і пропозиції, про що свідчить хоча б нині чинна і неефективна система замовлення книжок за бюджетними програмами.

В законопроекті повторюється те ж саме. Він передбачає, що державними грошима бюджетних програм із підтримки бібліотек та випуску книжкової продукції керуватиме Інститут. Однак жодного слова не сказано про формування державної політики у цій сфері (ані про науково-дослідну діяльність Інституту, ані про залучення сучасних експертів).

От і виходить, що управління ідеологічного ніби вже 25 років немає, бо розвалився Союз, до ідеї підтримки розвитку культури ще не доросли, проте про управління - в сенсі керування грошовими потоками - депутати подбали старанно.

Виходить управління у найгіршому, суто механістичному і бездумному сенсі, яке завжди вироджується в корупцію та зловживання.

Авторитаризм

Незважаючи на те, що чверть усього законопроекту складають статті про директора Інституту та Наглядову раду, вони не дають достатньо підстав сподіватися на демократичне управління Інститутом і прозорість ухвалення кадрових рішень.

Інститут у проекті підпорядковано Мінкультури, відтак і найбільший вплив на призначення і діяльність його керівництва матиме міністр культури. Він обиратиме третину конкурсної комісії, яка має відібрати кандидатів на посаду директора. Він визначатиме, серед запропонованих, остаточну кандидатуру очільника Інституту,  а також призначатиме всіх членів Наглядової ради.

Навіть спроби обмежити вплив міністра через залучення до вибору Наглядової ради представників Громадської ради при Мінкультури не мають шансу на успіх, оскільки склад Громадської ради затверджує те ж МКУ.

Ось таке удаване делегування повноважень.

Виходить, що у випадку коли міністр культури і члени профільного Комітету ВР належатимуть до тієї самої політичної сили (як, наприклад, зараз Кириленко і Княжицький), баланс буде явно порушено і посада директора легко може перетворитися на зручну синекуру для "своєї людини".

Також потрібно відзначити, що і під час експертного обговорення присутній представник Княжицького кілька разів натякав, що бажано громадськості давати пропозиції до запропонованого законопроекту, а не говорити про його відхилення. Мовляв, іншої можливості може і не виявитися після другого читання.

На що експерти зауважили, що старі методи "протискання" законів без врахування думки громади погано закінчилися для депутатів попереднього скликання і що авторитарні методи варто забувати.

Фото: openaccessweek.org

Відсутність уяви

Оскару Вайльду приписують думку, що автору можна пробачити все, крім відсутності уяви. Так і у випадку із законопроектом № 3084. Очевидно, що депутати не ставили собі за мету здійснити докорінну реформу книжкової галузі та сприяти  популяризації української книги, а обмежились лише косметичними змінами.

Це і розчаровує, оскільки вже другий рік суспільство вимагає не гарних назв для віртуальних інституцій, а саме зміни логіки державних процесів, запуску систем генерування нових політик і смислів. 

Вийшло як завжди – Інститут книги замість мозкового центру, комунікатора із успішним креативним класом та бренд-лабораторії міжнародного рівня виглядає або як чергова контора розпилу бюджетного фінансування, або як нежиттєздатний інституційний зомбі.

З  точки зору реальної потреби сфери книговидання та промоції української книги, законопроект практично не містить жодних змістовних пропозицій.

Більшість експертів Альянсу культури наполягає на тому, що Інститут має бути не новим пунктом перерозподілу грошей, а експертним та репутаційним центром, який працюватиме з найкращими світовими платформами репрезентації книжкової продукції; розроблятиме, підтримуватиме та реалізовуватиме програми з популяризації читання в Україні; займатиметься промоцією української книги у світі.

І не потрібно для цього далеко ходити, варто лише чесно переймати досвід тих же поляків, французів чи британців. А цей досвід говорить, що секрет успіху простий – делегування повноважень і ресурсів тим, хто знає, що потрібно робити і хоче це робити.

Слід відмовлятися від пережитків радянського патерналізму і визнати, нарешті, що єдине призначення законодавця, чиновника і самої держави – служити громадянам, обслуговувати інтереси людей. Не "управляти", а саме "служити".

***

Антон Дробович - керівник служби стратегії музейного планування і розвитку НКММК "Мистецький Арсенал".

powered by lun.ua