Зібрати мозаїку міста: як не втратити історію Києва

145
23 грудня 2015

Погляд на сучасний Київ викликає неминуче бажання порівняти його із клаптиковою ковдрою, зшитою з приватних і комерційних інтересів всіляких спільнот. Ми спостерігаємо за численними розламами публічного простору, починаючи від історичного центру і закінчуючи периферією міста. Причинами може бути і невиправдана байдужість до того, що нас оточує, і, відповідно, бажання віддати контроль над містом будь-кому іншому.

Визначальною особливістю більшості сучасних міських спільнот є відсутність відповідальності перед публічним простором. Складається враження, що мешканці міст мислять себе транзитними пасажирами, ніби їхнє теперішнє місце проживання – це проміжна станція, за якою обов’язково буде ідеальна кінцева. Та чи не буде всім на тій кінцевій затісно? 

Очевидно, без глобального ресурсу – політичного та соціального – досягнути системних "змін на краще" не вдасться. Також очевидно, що здійснювати локальні спроби, хоч і менш амбітні, необхідно. Власне, мистецький проект "Мозаїка міста" створив можливість попрацювати у больових точках міста та спробувати подолати відчуженість між різними міськими спільнотами.

Упродовж шести місяців над проектом працювала CSM (Фундація Центр Сучасного Мистецтва), інституція віддавна зосереджена на розвитку некомерційних мистецьких практик у міському просторі (кураторка Людмила Скринникова).

За цей час до проекту долучилися 18 авторів – художники й художниці, фотографи, арт-критики, а також культурні менеджери. Однак протягом реалізації п’яти інтервенцій ставало зрозуміло, що "Мозаїка міста" – це ще й форма випробування її учасників: чи витримають вони систему "несприяння" муніципалітету.

Так, наприклад, початкова ідея акції "Будинок Новікова. 1893" (автори проекту – Валерія Карпань та Олег Перковський) полягала в тому, аби встановити стаціонарну неонову інсталяцію – світловий промінь, який "перекреслює" історичний будинок, доведений до стану руйнації.

Будинок Новікова на вулиці Верхній Вал 28/30 у Києві, побудований 1893 року. Фото: Володимир Денисенков

Але у процесі підготовки – кількамісячних ходінь коридорами держструктур – стало зрозуміло, що цю ідею неможливо втілити. Автори проекту провели розслідування, в результаті якого виявили, що "ухиляння власника від обов’язку займатися реставрацією будинку є злочинною махінацією та частиною корупційної схеми, яка успішно застосовується також у багатьох інших історіях, пов’язаних із пам’ятками архітектури".

На жаль, незаконна "окупація" культурно-історичних місць знаходиться у латентному стані вже не один рік і виходить на поверхню, лише коли за неї беруться журналісти, громадські діячі чи художники.

Наприклад, минулого року проект "МОХ" (куратор – Павло Гудімов) показав глядачам процес перетворення історичних споруд на живописну руїну в роботах художників, які так чи так звертались до цієї теми.

 Фрагмент проекту "МОХ" арт-центру "Я Галерея" і Галереї сучасного мистецтва Українського католицького університету, 2014. Фото: yagallery.com.ua

І коли тоді було обрано галерейний простір без прямого спонукання до дій, то акція "Будинок Новікова. 1893", втративши свій основний художній засіб, набула рис політичного жесту та соціального активізму.

Основною локацією став майданчик біля паркану будинку. Це змістило акценти із мистецького компонента акції на компонент функціональний. Художники як активісти об’єднувались з усіма небайдужими заради спроби діалогу з міською адміністрацією, який триває і досі.

Мистецька акція "Будинок Новікова. 1893". Фото: Євгенія Люлько

До слова, таблички з детальною інформацією про будинок, його оточення та причини катастрофічного стану, що їх автори проекту розмістили на паркані довкола будинку Новікова, після акції зникли.

Інше важливе питання, що також постає в контексті руйнацій у місті: що робити з публічними місцями, які поступово перетворюються на смітник, коли відповідальні особи спокійно реагують на цей процес, щоразу обіцяючи "вжити заходів"?

Одну з відповідей запропонував проект "Фантом Будинку художника" (автори: Поліна Мороз, Галина Сухомудь, Євгенія Кулеба, Дана Косміна, Ксенія Утєвська, Артем Шевченко). Він задуманий як робота з пусткою на Львівській площі – закинутим, забудованим і занедбаним фонтаном, який, між іншим, підпорядковується Національній спілці художників України.

Автори проекту пропонують усіх охочим подумати над тим, як можна наповнити цю пустку, водночас ставлячи під сумнів доречність цієї ідеї. При цьому автори досягають, певно, найголовнішої мети в цій історії – публічно беруть на себе відповідальність за окремий фрагмент відкритого міського простору з думкою про те, що кожна пустка перебуває на межі приватизації.

Власне, протягом кількох місяців ця пустка так і лишалась пусткою. Аж поки художниця Алевтина Кахідзе не створила там "Фонтан вітрів". Вона іронізує над обіцянками Спілки художників, які організація "пустила на вітер". Художниця проводить паралель між жіночими фігурами – Алегоріями на фасаді Будинку художника – та створеними нею флюгерами у формі "рухливих" людських постатей на зламаних форсунках фонтана.

Інтервенція Алевтіни Кахідзе "Фонтан вітрів" на Львівській площі у Києві, 11 грудня 2015 року

За словами Алевтини Кахідзе, ці фігури уособлють постаті художників, арт-менеджерів, кураторів і навіть одного ґрантодавця, єдиного персонажа, якого "не існує в Україні".

Художниця Алевтина Кахідзе на відкритті проекту "Фонтан вітрів". Фото: Наталка Дяченко.

Отже, і "Будинок Новікова. 1893", і "Фантом Будинку художника" звертаються до візуально полишеного – того, про що, зрештою, говорити для більшості людей нецікаво та якось некомфортно. 

Натомість, як реагувати художнику на руйнації, які потенційно можуть відбутись будь-коли та будь-де? Власне, проект "6 МОЗАЇК" (автори проекту – Євгенія Моляр, Євген Нікіфоров, Олег Перковський) дивиться на можливості руйнівних втручань у місто у зв’язку з процесом декомунізації.

Відповідні закони передбачають, що під знищення потрапляють також і художні твори, виконані за часів УРСР. Автори проекту "6 МОЗАЇК" акцентують увагу на художній цінності та унікальності радянських зразків монументального мистецтва.

 Декоративні мозаїчні панно на фасадах будинків на проспекті Перемоги в Києві. Фото: csmart.org.ua

Так, шість цілком реальних мозаїчних панно радянського періоду на фасадах будинків на проспекті Перемоги опинились у центрі уваги дослідників і перетворились на привід для знайомства і розмов із місцевими мешканцями. Як з’ясувалось, жоден із них не підтримав ідею знищити ці мозаїки.

 Презентація проекту "6 мозаїк" на проспекті Перемоги в Києві, жовтень 2015 року. Фото: Євген Нікіфоров

Крім цього, авторам проекту вдалось спроектувати своєрідну експозицію просто неба: з одного боку проспекту Перемоги були мозаїки, а з другого – інформаційні вказівники з їхніми назвами, датами створення та іменами художників. Відтак кожен, проходячи повз ці роботи, мимоволі долучався до матеріального фрагмента історії на межі збереження та втрати. 

 Інформаційні вказівники, встановлені на проспекті Перемоги в Києві в рамках проекту "6 МОЗАЇК"

Так створюється можливість об’єднання абсолютно різних людей у мікроспільноту, спільним для якої є розуміння важливості збереження мозаїк як частини історії, яку не можна "витерти" та "підфарбувати". 

Формування ідеалістичних, хоч і тимчасових, мікроспільнот віднаходимо ще в одній мистецькій інтервенції "Одіссея Донбас" (автори проекту  Дар’я Цимбалюк, Юлія Філіп’єва і Віктор Засипкін). Проект переносить непросту і часто болісну розмову про вимушених переселенців на особистий, людський рівень.

Автори пропонували намалювати всім, хто переїхав зі сходу країни до Києва, мапи рідних ландшафтів Донбасу, яких внаслідок бойових дій уже не існує. Натомість люди створювали не так реальні карти, як особистісні образи полишених місць, фактури яких "оживали" в їхній емоційній пам’яті. Тож невипадково малювання супроводжувалось такими фразами, як "річка насправді зліва від дороги, але я вже намалюю її справа".

                   Проект "Одіссея Донбас": карта Донецька (Марія, 15 років)

Ці образи та історії створили таке насичене емоційне полотно, що автори проекту винайшли чудовий спосіб не розлучатись із ним. Частинки мап перетворились на магніти, які будь-хто в різних частинах Києва (Пішохідний міст, Оболонська набережна, Майдан Незалежності тощо) міг забрати із собою як спогад про чийсь втрачений дім. Дивлячись на ці зображення, неочікувано для себе впізнаєш свій рідний ландшафт, попри підписи "Донецьк", "Макіївка" чи "Горлівка".

 Фото: Наталка Дяченко

Саме в "Одіссеї Донбасу" з’являється елемент "дарунка" місту, котрий пройде крізь усі проекти "Мозаїки міста" у формі листівок, мап і цілих локацій.

Одним із таких довгострокових дарунків Києву могла б стати конструкція "Троєщинського коня" художника Вови Воротньова, якби незабаром після встановлення її не викрали, як, власне, і більшість інших подарунків.

Відкриття проекту "Троєщинський кінь", 30 жовтня 2015 року. Фото: Наталка Дяченко

"Троєщинський кінь" з’являється зі слова "Троя" у двох значеннях: з назви міста з давньогрецьких легенд і з київського району Троєщина, який жартома називають "Троєю". Кінь Воротньова, на відміну від класичного "троянського коня", нічого в собі не приховує, його "наміри" зчитуються однозначно. Він, прозорий і порожній, "в’їжджає" у віддалений район міста з недоброю репутацією.

Виглядає на те, що художник від початку очікував на те, що з об’єктом має щось трапитись. Факт крадіжки став своєрідним індикатором "всепоглинаючого" району, наголошуючи на сукупності його проблем та неможливості там подібних ініціатив. 

"Троєщинський кінь" на Московському мості в Києві. Фото: Наталка Дяченко

"Мозаїка міста" стала ланцюгом пов’язаних між собою проектів, які показали, що сучасне місто, як ніколи, потребує взаємодії. Бо кожна його точка – це концентрат історії, яка ризикує зникнути. Власне, хворобливість таких місць і вразливість спільнот створили достатню напругу для того, аби змістити непопулярні та замовчувані проблеми з периферії уваги в її центр.

Універсального принципу поєднання окремих поодиноких фрагментів міста не існує. Саме тому кураторам і йшлося про "мозаїку" – про відтворення та збереження цілісності тканини міста, щоб, озираючись навколо, люди могли відчути свою приналежність до історії міста та нарешті взяти відповідальність за кожну його окрему "смальту". 

***

Проект CSM "Мозаїка міста" здійснено у партнерстві з Goethe-Institut Ukraine та за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Федеративної Республіки Німеччина.

Текст опубліковано в рамках партнерського проекту "Освітня академія" від Goethe-Institut Ukraine та УП.Культура.

 

 

powered by lun.ua