Поміж розвагами і політикою. Що дратує театральних фахівців у різних країнах

186
10 березня 2016

В Україні тривають дискусії про необхідність театральних реформ. Обговорення недавно прийнятого закону про конкурсний відбір керівників державних інституцій культури 2669-д вивело публічні дискусії на загальноукраїнський рівень.

До написання відкритих листів, статей, блогів і незліченної кількості коментарів долучилися і представники державних театрів, і незалежні митці, а також політики, чиновники і коло зацікавлених.

Як і в Україні, в Європі та Америці, на які часто орієнтуються вітчизняні театральні середовища, культурні інституції перебувають у постійному діалозі, а інколи й у конфронтації з владою і публікою.

Як виглядають сучасні театральні системи в різних країнах, як відбувається діалог театру з публікою, що влаштовує і що дратує театральних професіоналів у різних державах?

ЯК ДЕРЖАВИ ФІНАНСУЮТЬ СВОЇ ТЕАТРИ

У більшості країн Європи та Північної Америки існує поділ на державні та незалежні театри. Окрім того, функціонує мережа комерційних театрів.

Зразком високоякісної масової комерційної культури є нью-йоркський Бродвей та лондонський Вест-Енд. На відміну від прибуткового театру, гроші з державної казни розподіляються між державними та незалежними театрами через стале фінансування та систему ґрантів.

Палас-театр у лондонському Вест-Енді. Фото: flickr/Matt May

Кожна держава має власні пріоритети та систему розподілу коштів. Найчастіше в країнах Європи їхнім розпорядниками є державні інститути. Підпорядковані їм театри мають щорічне стале фінансування, натомість незалежні театри отримують державні гроші через систему ґрантів.

Драматургиня і режисерка Катаріна Шмітт (театр Studio Hrdinu, Прага-Берлін) розповіла, що в Німеччині та Чехії репертуарний театр досі займає домінантні позиції. Його впливовість пояснюється також тим, що система державного фінансування заохочує і державні, і незалежні театри орієнтуватися на репертуарну діяльність.

Драматургиня, режисерка театру Studio Hrdinu Катаріна Шмітт  

Подібною є театральна модель в Словаччині. Важливо, що незалежні театри можуть отримати ґрантове фінасування і окремих проектів, і річну підтримку.

2016 року Міністерство культури Словаччини запустило оновлену ґрантову програму під назвою "Фонд Культури", яка, за словами театрального критика, головного редактора журналу kød Міло Юрані (Братислава), має бути прозорішою, відкритішою й менш забюрократизованою.

Головний редактор словацького журналу kød Міло Юрані. Фото: rozrazilonline.cz

Дещо відрізняються системи фінансування театрів у Канаді. Канадська модель перейнята у Великої Британії. Кошти розподіляються через спеціальні незалежні мистецькі ради за так званим принципом "витягнутої руки", що у цьому випадку означає невтручання держави в процеси ухвалення рішень.

Фінансування відбувається на трьох рівнях: федеральному, провінційному та міському. На федеральному рівні кошти розподіляються через Канадську Мистецьку Раду. Окрім того, існує окрема федеральна інституція – Канадська спадщина, яка безпосередньо, без участі мистецьких рад, фінансує окремі культурні проекти.

Історично склалося так, що Альберта і Квебек мають найбільше фінансування на культуру. Як стверджує фестивальний директор, режисер і перформер Майкл Рабенфельд (фестивалі SummerWorks та Progress, Торонто): "Альберта має більші можливості завдяки доходам від нафтової промисловості, натомість у Квебеку культурі надається найбільша символічна вага".

Канадський режисер і перформер Майкл Рабенфельд. Фото: news.nationalpost.com

Однак проекти вкрай рідко отримують повне фінансування. Зазвичай театральна компанія отримає 40-60 % необхідного бюджету. Театри можуть отримати додаткові кошти від провінційних урядів на операційну діяльність та утримання інфраструктури.

ЯК ОБИРАЮТЬ КЕРІВНИКІВ ДЕРЖАВНИХ ТЕАТРІВ

Дискусії про процес відбору керівників театрів, що тривають в Україні, відбуваються також в інших країнах.

Проте, на відміну від української ситуації, де значна частина представників театрів виступає проти впровадження конкурсного відбору, в Європі митці підтримують таку систему. І, навпаки, незадоволення театральних спільнот можуть викликати спроби державних інституцій втручатися в конкурсний відбір.

Найбільш налагоджену систему відбору має Німеччина, де щочотири роки оголошуються конкурси на посади виконавчих і художніх керівників. Команди подають заявки, які містять концепцію та драматургічну візію розвитку театру. Трапляються випадки, коли одна команда може керувати впродовж кількох термінів.

 Німецький драматичний театр у Берліні. Фото: Beek100

Катаріна Шмітт зазначає, що попри те, як давно працює система, в Німеччині постійно тривають публічні дебати про необхідність регулярної зміни керівництва театрів.

Аналогічна система існує в Чехії, але вона не завжди добре функціонує. Оголошення про конкурс можуть публікуватися досить пізно, відтак апліканти не встигають підготувати серйозні програми розвитку театру.

У Чехії досі діють театри, в яких керівництво не змінювалося від 1990-х років. У Словаччині, як зазначає Мірослав Юрані, теж існують проблеми з практичним утіленням конкурсних відборів. Місцева влада може замінити конкурс на безпосереднє призначення керівників театрів. Нещодавно критику викликало призначення без конкурсу керівника театру Кароля Спішака в Нітрі.

 Будівля словацького театру Кароля Спішака в Нітрі. Фото: obcasnecas.ukf.sk 

У Канаді виконавчого директора і художнього керівника обирає рада директорів, яку зобов’язаний мати кожен театр. Майкл Рабенфельд стверджує, що ефективність такої системи безпосередньо залежить від продуктивності кожної окремої ради. Їхню діяльність ускладнює праця на волонтерських засадах.

Окрім того, рада директорів несе фінансову відповідальніть за театр, тому часто до її складу входять юристи, бухгалтери, фандрейзери, які можуть ігнорувати мистецькі потреби театру. У найкращих театрах ради директорів обирають спеціальні комітети для відбору працівників, що складаються з відомих лідерів творчого середовища.

Між іншим, пародію на діяльність рад директорів можна побачити у старому канадському серіалі про театр „Пращі та стріли".

ВИКЛИКИ І ПРИНАДИ НЕЗАЛЕЖНОЇ СЦЕНИ

Експериментальність, можливість вийти за рамки усталених форм, а також повна самостійність приваблюють митців, заохочуючи залишити стабільнішу роботу в державних театрах. Уявити формати роботи незалежної сцени можна на прикладі кількох успішних закордонних театрів.

Театр Futur3 з Кельна, заснований випускником художньої академії Андре Ерленом з однодумцями, сильно вкорінений у міську топографію. Їхня перша вистава City Bites аналізувала кельнський міський простір, а покази відбувалися в семи різних місцях.

  Засновник Театру Futur3 в Кельні Андре Ерлен. Фото: theaterakademie-koeln.de

Андре Ерлен зазначає, що для театру принциповим є вихід поза межі класичних театральних будівель, які „бачили" тисячі постановок, і бажання творити у місцях, що вперше використовуються як театральний простір.

Іншим важливим принципом роботи кельнського театру є уникнення ієрархічності й диктату одного режисера: весь колектив залучений до створення вистави. Театральним постановкам передують ретельні дослідження й детальне опрацювання теми.

2013 року театр привозив до Львова на фестиваль „Драма.UA" виставу "Ніч в Афганістані". Вистава, під час якої публіка знаходилася в ігровому просторі поруч з акторами, порушувала проблему травматичного повсякдення німецьких солдатів, що служать в гарячих точках, на тлі загального ігнорування та критики мілітаризму в сучасному німецькому суспільстві.

 Сцена з вистави "Ніч в Афганістані" кельнського театру Futur3, показаної 2013 року на фестивалі "Драма.UA" у Львові. Фото: lvivska.com

Одиним із нових проектів театру є критичне вивчення сучасної аудиторії, яка, на думку Андре, очікує зовсім іншого театру. Театр, який, подібно до церкви, вказує, що робити і як поводитися, не зможе утримати нову аудиторію.

Загалом Андре Ерлен наголошує, що німецький незалежний театр давно відійшов від моделі акторства, яка передбачає повне перевтілення в образ. Суб’єктивна позиція актора: „Я – Андре. Я тут сьогодні з вами і я розповім вам історію…"  є ключовою у спілкуванні з сучасною публікою.

Важливою складовою роботи незалежних митців у Німеччині є написання ґрантів. Як підкреслює Андре, „можна, звісно, бути аматором і працювати без грошей, але, якщо ти хочеш бути незалежним митцем і трактувати це як професію, це частина роботи"

На відміну від багатьох митців, які намагаються уникнути ґрантової роботи, для Futur3 це ще один зі способів переосмислити власний мистецький проект і чіткіше сформулювати концепцію.

Ще однією новою платформою, що ставить виклики традиційним уявленням про театр як сцену-коробку, з якої промовляють актори, є празька Studio Hrdinu. Як розповіла Катаріна Шмітт, поштовхом до її виникнення стало закриття Театру комедії, після чого частина працівників створила оригінальну в чеському театральному контексті інституцію, що працює на перетині візуального мистецтва і театру.

 Сцена з вистави Studio Hrdinu. Фото: Peter Fabo

Studio Hrdinu виграла міський конкурс і отримала приміщення в Національній галереї. Деякі вистави театру відбуваються безпосередньо у виставковому просторі. Підкреслена увага до сучасного мистецтва виникла передусім з бажання подолати поширений у чеському суспільстві стереотип про існування театру виключно в контексті літератури.

За чотири роки існування Studio Hrdinu тричі номінувався критиками на звання "Найкращий театр року".

ТЕАТР І СОЦІАЛЬНА КРИТИКА

Активна участь у суспільному житті є нормою для багатьох європейських театрів.

Андре Ерлен підкреслює: "Театри дуже важливі для ініціювання локальних публічних дискусій. Йдеться не про локальні теми, а про здатність театрів мобілізувати локальні аудиторії. Театри мають свою публіку і з нею необхідно говорити".

Однією з найбільш обговорюваних тем у сучасному німецькому публічному просторі є проблема біженців. Її актуалізують і всесвітньовідомі митці, як-от Ай Вейвей, який створив грандіозну інсталяцію з 14 тисячами рятівних жилетів, обвитих навколо колон концертного залу, де відбувався Берлінський кінофестиваль, і багато інших менш знаних артистів і театрів у всій Німеччині.

Для інсталяції на колонах Берлінського концертного залу Ай Вейвей використав 14 тисяч рятівних жилетів, які до цього належали біженцям. Фото: supertouchart.com

Однак не всі подібно до Ай Вейвея закликають до підтримки біженців. У грудні 2015 року відомий латвійський режисер Алвіс Германіс відмовився від постановки у гамбурзькому театрі "Талія" через те, що, зі слів режисера, він відчував загрозу, викликану німецькою політикою відкритості, а також через незгоду з принциповою позицією театру, який активно допомагав біженцям.

Криза, пов’язана з біженцями, не лише зумовила соціальну заангажованість театрів, а й надихнула митців на радикальні мистецькі висловлювання. В іншому гамбурзькому театрі Kampnagel було збудувано дерев’яний будинок, куди запросили жити нелегальних емігрантів. Одна із театральних постановок закликає: "Німці! Інтегруйте самих себе".

В "Мігрантполітан" театру Kampnagel у Гамбурзі можуть приїжджати мігранти з різних країн світу. Фото: kampnagel.de

Словацький театр більш зосереджений на питаннях власної національної ідентичності й діяльності сучасних політичних еліт. І незалежні театри, і великі державні (включно зі Словацьким національним театром) ставлять вистави на гостросоціальні теми.

Однією з останніх є масштабна гротескна постановка "Моймир ІІ. Сутінки імперії", яка пробує розглянути словацьку ідентичність як результат роздвоєння між Заходом і Росією, а також критикує глорифікацію міфічних історичних подій у сучасній Словаччині.

З другого боку, популярність отримало кабаре театру Astorka Korzo 90, яке відверто критикує керівну словацьку партію "Курс – соціальна демократія" (Smer).

 Сцена з вистави "Стриптиз" театру Astorka Korzo 90. Фото: astorka.sk

2015 року між театральною спільнотою і політиками розгорнулося відкрите протистояння. Каталізатором протестів і дискусій стали конфлікти між лідером крайньої праворадикальної „Народної партії – Наша Словаччина" Мар’яном Котлебою, що переміг на виборах у банськобистрицькому краї, і місцевими театрами.

Відмова у фінансуванні фестивалю танцю і заборона вистав, спрямованих проти ксенофобії і расизму, мобілізували більшість словацьких театрів, які негайно зреагували петиціями і виставами підтримки.

Конфлікт триває досі, але цікавим залишається той факт, що Котлеба у січні 2014 року надіслав відкритий лист тоді ще президенту Януковичу з закликом не вести переговори з терористами на Майдані.

МІЖ МОЖЛИВОСТЯМИ І ПРОБЛЕМАМИ

Оминаючи чимало аналогій між українським і світовими театрами, важко не помітити кілька суттєвих відмінностей.

Передусім, це фактична відсутність незалежної сцени в українському театрі. Існування кількох самостійних чи альтернативних театральних ініціатив не заперечує факту, що в Україні не існує правил гри, які б на законодавчому рівні регулювали відносини між незалежними митцями і державою.

Іншим важливим аспектом є відсутність процедур і конкурсів, що на зрозумілих і прозорих засадах забезпечували б розподіл державних коштів між усіма учасниками театрального процесу.

Окрім того, ізольованість українського театру та брак інтересу до глобальних мистецьких і соціальних контекстів позбавляють його можливості переймати найкращі світові практики, вивчати процеси позитивних змін, а також аналізувати можливі виклики й загрози.

Текст підготовлено за сприяння Програми ЄС-Східного партнерства "Культура і креативність".

powered by lun.ua