Ями для міністра. Як очолити Міністерство культури-2016 і вижити

Формування нового Кабміну щоразу дуже подібне на прихід весни на неозорі українські простори.

Ніби і зрозуміло, що вона прийде, навіть відомо, коли саме це станеться, так само очевидно, що заразом із нею – прийдуть ями на дорогах. І щоразу стан доріг стає для міської влади і для Укравтодору цілковитою несподіванкою, в яку щодня потрапляють тисячі й тисячі водіїв.

Про зміну Кабміну було відомо щонайменше два місяці – цілком достатній час, аби подумати і підготувати кандидатів на посади міністрів. Більше того – оприлюднити їхні програми і навіть обговорити їх публічно.

Як нам відомо, у потенційному кабінеті Яресько, поки ще йшлося про її кандидатуру на посаду прем’єр-міністра, потенційні міністри обговорювались заздалегідь і, принаймні, частина з них готувала своїх програми реформ, аби представити їх одразу після призначення.

Проте прем’єріада і торги за кабмін із прем’єром Гройсманом нагадували гру в наперстки, з тією лише різницею, що наперстки рухали кілька пар рук одночасно.

Гойдалка з призначенням Міністра культури, яка впродовж кількох днів розкачувалась між останнім міністром В’ячеславом Кириленком і попереднім міністром Євгеном Нищуком, дуже показова. У ній як у збільшувальному склі видно всю недолугість формування виконавчої влади в країні сьогодні.

Дивує не тільки вибір між двох уже знаних і фракційно "своїх" фігур, а й те, що жодні нові імена навіть не обговорювались, хоча навіть у бідній на фахових менеджерів і політиків сфері культури вони все-таки є. Більше того, саме фракційна логіка, яка особливо тепер нагадує радше кругову поруку, призвела до того, що кандидатура В’ячеслава Кириленка – певно, найбільш відомого, медійного та суперечливого міністра попереднього уряду – взагалі розглядалась.

На посаді Міністра культури В’ячеслав Кириленко вів авторські програми на радіо та телебаченні. Фото: i1os.com

УП.Культура достатньо писала і про основні проблеми його діяльності, і про його спрямованість на антагонізацію середовища замість консолідації, і імітацію бурхливих реформаторських рухів, а також про численні протести культурних діячів та активістів.

Щойно тепер, під час прем’єріади, обурення самим фактом того, що кандидатура Кириленка взагалі стоїться на порядку денному висловили численні публічні фігури, а Альянс культури вже вкотре оприлюднив заяву про неприпустимість перебування Кириленка на посаді та необхідність дотримуватися критеріїв, а не фракційної логіки у виборі Міністра культури.

Якщо ці голоси й було почуто, то лише частково. У результаті маємо дивовижну у своїй химерності й абсурдності конфігурацію в чинному уряді.

Після численних торгів, морального шантажу (джерела УП говорять про те, що Кириленко ототожнював себе з національною патріотичною українською культурою, і голосування проти себе дорівнював до непатріотизму і зради) та публічного тиску Міністром культури таки призначено першого постмайданного міністра – Євгена Нищука. А гуманітарним віце-прем’єром – людину, яка до останнього зубами трималась за крісло міністра культури і відмовлялась від позиції віце-прем’єра, людину, про діяльність якої в цій ролі у попередньому уряді відомо майже нічого – В’ячеслава Кириленка.

Наразі ніби йдеться про особисту гарантію прем’єр-міністра Володимира Гройсмана курувати культурну царину, аби Кириленка стосувались лише освіта, охорона здоров’я та соціалка. Але вже перша спроба уявити собі засідання Кабміну, на якому, приміром, голосуватиметься скасування кириленківської стратегії розвитку культури (яку попередній Кабмін схвалив 1 лютого 2016 року), викликає в уяві яскраві криваві сцени.

Також захопливими видаються обговорення і голосування за міністерські закони профільним комітетом ВР, головою якого є однопартієць чинного віце-прем’єра Микола Княжицький, який до останнього підтримував і просував Кириленка – включно із застосуванням свого медіаресурсу.

Чи зможе віце-прем'єр В'ячеслав Кириленко курувати лише освіту, охорону здоров’я та соціальні питання і не втручатися в культуру? Фото: Фото: mincult.kmu.gov.ua

І це лише частина пасток, які чекають на нового Міністра культури. Інша частина полягає в тому, що, на відміну від 2014 року, тепер йому доведеться працювати в надзвичайно поляризованому й агресивному середовищі, де кожен його крок розглядатиметься у снайперський приціл усіма сторонами.

Лояльне, часто мовчазне, "патріотичне" середовище, яке створив (чи, радше, відновив) довкола себе Кириленко, буде опиратись будь-якій спробі реформ. Активна ж частина культурних діячів, яка поклала так багато енергії на боротьбу з колишнім міністром, буде надзвичайно пильна до будь-яких непрозорих рішень, кадрових непорозумінь чи млявості бачення реформ.

Зрештою, будьмо відверті, велика частина культурного середовища була не так "за Нищука", а "проти Кириленка".

[L]Вишенькою на цьому торті є те, що цьому уряду дають максимум рік, а може, й менше. Чергова пастка гасіння пожеж і тиску проведення карколомних реформ за перші 100 днів.

Чинному Міністрові культури не позаздрити: перед ним сміховинний горизонт планування, розділене й утомлене культурне середовище, неабияка спадщина від попереднього міністра і перспектива гри без правил на рівні Кабміну і Комітету ВР.

Виглядає на те, що Нищук зараз в одному дорожньому потоці з усіма тими, хто так довго боровся за зміни в Мінкульті. Тільки ціна його потрапляння в численні ями, які подекуди нагадують кратери, значно вища за всіх решта.

Що тут можна зробити, окрім того, аби бути пильним? Щойнайменше – вчитись на помилках попередників.

ВІДНОВИТИ ДОВІРУ

Залучати фахове середовище до роботи на різних рівнях – від з’ясування першочергових кроків до встановлення довготривалого горизонту реформ, від роботи над конкретними проблемними законопроектами до оцінки і формування бюджету – це єдиний шлях для чинного міністра. Будь-яка спроба кулуарних переговорів, імітації публічності спричинить шалену хвилю протестів.

За останні два роки культурні фахівці неабияк солідаризувались і самоорганізувались, особливо коли стало зрозуміло, що Мінкульт партнером не буде і власні проблеми – чи то закон про охорону культурної спрадщини, чи то чесний конкурс на призначення директора, – треба відстоювати і вирішувати в міру можливостей самим.

На відміну від свого попередника, Євген Нищук вміє дослухатись до своєї команди і давати фахівцям можливість діяти. Фото: cultprostir.ua

Що гірше, але цілком зрозуміло, – дуже виріс рівень недовіри до будь-яких кроків, які робить Мінкульт. Відвоювати цю довіру можна буде лише спільною роботою і відкритістю до критики. Це дасть Мінкультури такий необхідний ресурс експертизи, знання і співпраці.

МАТИ ПРОЗОРЕ УХВАЛЕННЯ РІШЕНЬ І КАДРОВУ ПОЛІТИКУ

Першим таким тестом на прозорість і відповідальність можуть бути кадрові перестановки в Мінкульті. Очевидно, що Кириленкова команда суворих чоловіків у темних костюмах має піти. Однак, критерії добору нової команди, її фаховість і відповідальність, її бачення реформ мають бути публічними, а рішення на користь тих чи тих кандидатів обґрунтованими.

Не секрет, що найсильніша риса Нищука-міністра в тому, що, на відміну від свого попередника, він вміє дослухатись до своєї команди і давати фахівцям можливість діяти. Тому від його команди, по суті, буде залежати успіх міністерства на наступний рік.

Однак це лише початок. Надалі кожен крок і кожне рішення мають бути прозорим і комунікуватись назовні. Конкурсні процедури мають стати неуникненною частиною роботи міністерства, перегляд і обговорення законопроектів, які підвисли за попереднього міністра (як-от законопроекти про спадщину чи кіно), – відкритими, аудит і оцінка діяності міністерства – постійною.

Вочевидь, це також означає, що новому міністру слід звернути неабияку увагу на свою прес-службу.

СПРИЯТИ, А НЕ ЗАБОРОНЯТИ

Хоч яким спокусливим може бути розмахування шаблюкою заборон, воно не лише неефективне в сучасному світі, а й спричиняє дедалі глибший розкол і в культурному середовищі, й в країні, для якої це тепер непримустиме.

Витворити низку рішень, які б нейтралізували конфлікти та сформували середовище сприяння і розвитку, а не заборон, мораторіїв і чорних списків, – великий виклик. Однак це не є неможливим.

Однією з найбільш скандальних ініціатив В'ячеслава Кириленка став законопроект №3822 про запровадження квот на україномовні пісні в радіоефірі. Фото: mincult.kmu.gov.ua

Найсуперечливіші на сьогодні рішення або пропозиції: квотування української музики в ефірах, скасування прокатних посвідчень фільмів, заборона імпорту російських книжок тощо, – пройшли достатньо серйозні обговорення у фахових середовищах і мають подекуди навіть кілька різних прийнятних варіантів розв’язання.

Загалом, це має бути головним фокусом для подальших реформ – збільшення можливостей для розвитку, відкриття державної підтримки для небюджетних організацій, скасування норм, нормативів і постанов, які стримують розвиток і автономію організацій бюджетного сектора. Держава має інвестувати свої ресурси в розвиток.

УТРИМАТИ ПОДВІЙНУ ПЕРСПЕКТИВУ

Коли йдеться про перспективу роботи максимум на рік, складно думати про довготривалий горизонт реформ. Однак навіть хаотичні рухи останніх двох років демонструють, що без спільного розуміння напрямку і місії цих реформ будь-які, навіть найпрогресивніші ідеї підуть, як вода в пісок.

Довготривала стратегія потрібна ще і як платформа для консолідації різних середовищ, бо лише тоді може з’явитись надія на те, що і після чергової зміни уряду громадська єдність і тиск не дадуть реформам стати. Ця стратегія готова – її треба просто брати на озброєння.

Водночас, звісно, є питання, які дуже гаряче стоять на порядку денному, питання, які слід розв’язувати негайно, – на кшталт уже згадуваних законопроектів, облаштування нормальної роботи офісу "Креативної Європи", реформи самого Міністерства тощо.

Для консолідації різних культурних середовищ Євгенові Нищуку потрібна довготривала стратегія реформ. Фото: kmu.gov.ua

Тож міністр має бути віртуозом і постійно утримувати подвійну перспективу: одне око дивиться під ноги, друге – на горизонт.

Утім, головним і майже неможливим завданням нового міністра буде – щодня і щокроку лобіювати роль і значення культури у головах теперішньої політичної еліти.

Не лише тому, що культурне середовище галасливе і завдяки критичній масі публічних фігур здатне зчиняти неабиякий медійний шум. І не тільки тому, що сьогоднішня зовнішньополітична ситуація демонструє, що для того, аби Україна стала ментально частиною Європи, так, потрібні реформи і системна боротьба із корупцією, але також потрібна м’яка сила культури, котра розповідатиме людські історії, важливі для всіх.

І навіть не лише тому, що культура містить неабиякий економічний потенціал – від найшвидших показників зростання в секторі креативних індустрій до створення значної кількості робочих місць у сервісній економіці. Чи тому, що будь-які згадані тут зміни можливі лише за тісної співпраці всередині влади, всередині Кабміну та між урядом і парламентом.

А радше тому, що і для реформ, і для співпраці, і для критичного мислення, яке дозволяє відділити справи від імітацій, і для того, аби інтереси країни стояли вище приватних, корпоративних або фракційних інтересів, потрібне середовище, де все це може сформуватись. Нехай не за рік, але хоча би для наступного покоління.

Катерина Ботанова, УП.Культура