"Тіні забутих предків": шанс просвітництва для "Мистецького Арсеналу"

375
5 квітня 2016

Попри те, що впродовж майже десяти років кияни звикли ходити на масштабні художні проекти саме сюди, будівля "Мистецького Арсеналу" хіба вполовину прилаштована для проведення виставкових проектів у загальноприйнятому сенсі цього слова.

Зведена у кінці XVIII століття, в інтер'єрі вона має ознаки невитравно українського бароко. Хоча б тому, що класицистичні високі аркади та високі склепінчасті стелі поєднані з масивністю колон і досить фрагментарним освітленням.

Звісно, не для балів первісний функціонал був задуманий, та й Лавра навпроти зобов'язувала до елегантного відображення мурів, Надбрамної церкви і дзвіниці у високих, заокруглених зверху вікнах.

Як це не дивно, але особливості стилю цього інтер'єру продовжують впливати на успішність та ефектність проектів лише певного типу.

При доволі похапливому облаштуванні будівлі на початку ХХІ століття Арсенал розраховував, що поступово буде проведений не лише грамотний ремонт, археологічні дослідження і реконструкція, а й встановлені новітні системи освітлення та клімат-контролю. Поки що цього не сталось.

А тому дійсно вдалими і найрезонанснішими можна визнати виставкові проекти "Мистецького Арсеналу" з потужною етноскладовою. Бо етніка, по-перше, органічна у цій будівлі: романтизм, коли народне стало рушієм не лише політичним, відтіняв космополітичний класицизм і, у нашому випадку, добре кореспондував із барочною вітальністю.

 Будівля "Мистецького Арсеналу" була зведена наприкінці XVIII-на початку ХІХ століття. Фото: Гатерас 

А по-друге, активний колорит, орієнтація на чітку та яскраву пляму (або барвистість, строкатість) української етніки переборює і недосконалість освітлення цього велетенського простору, і притаманну йому піщанисту з глибокими перлистими тінями просторову гаму.

Прикметно, що навіть на Ukrainian Fashion Week етнічні (або з "народними мотивами") колекції викликають вибух позитивних емоцій, у тому числі й у фотографів.

Окрім "патріотичної" складової, тут спрацьовує заряд колористичної сугестії, закладений в українському костюмі. Це він вкотре перемагає простір, диктує йому мажорну ноту, яку століттями витримував і під відкритим небом, і в затінених хатах з мерехтливими каганцями.

Що вже казати про такі хорові проекти, як "Вікна" (2015) чи ретроспективні виставки творів Kатерини Білокур (2015) і Марії Примаченко (2016). У глибшій часовій перспективі саме народне мистецтво найорганічніше входило у простір Арсеналу.

 Міжмузейний проект "Вікна", реалізований "Мистецьким Арсеналом" спільно з Музеєм Івана Гончара, презентували в лютому 2015 року

Без великих додаткових витрат на освітлення і колористичне оформлення, із вкрапленнями відеоарту, вони вигідно відрізнялись від численних скульптурних салонів чи потужних за значенням, однак недостатньо контекстуальних проектів на кшталт "Великого і величного" (2013) чи De profundis (2009).

Сучасні митці охоче беруть участь у колективних виставках Арсеналу, та резонанс у них завжди з прохолодною або й скептичною тональністю. Не лише тому, що вписати роботи у це досить мерехтливе середовище складно, а й тому, що кураторська думка зосереджена радше на подоланні диктату цього простору, ніж на концептуальній стрункості.

Навіть скляні вітрини, в яких демонструється мала скульптурна пластика, шитво, кераміка, старовинні книги, і ті так невигідно відбивають світло з вікон, що комфортно роздивитись артефакти й атрибуції, а тим більше – сфотографувати їх при денному освітленні, вдавалось украй рідко (тобто майже ніколи).

Проект, присвячений ювілею фільму "Тіні забутих предків", здавалось би, мав ідеально вписатись у виграшну частину виставкової стратегії "Мистецького Арсеналу". Однак став подією з інших причин: він долає етнічне сучасними технологіями і певним чином нівелює власне простір Арсеналу.

 Виставка, присвячена ювілею найвідомішого фільму Сергія Параджанова, триватиме в "Мистецькому Арсеналі" до 10 квітня

Гуцульська автентика і потужний живописний колорит у фільмі вражають, хоч скільки разів не переглядай цю стрічку, бо час тут працює на ущільнену міфологічність.

Здається, що повість Михайла Коцюбинського 1912 року і фільм 1964 року вже перемістились чи не в єдиний часовий простір, і якщо у стрічки й були якісь "родові плями" радянської технологічної недосконалості, то і вони стали частиною цього архаїчного хронотопу головної карпатської трагедії.

Про поліфонічний задум кураторів (Андрій Алфьоров і Павло Гудімов), що ніби повертає нас від міфу до практики створення фільму, написано чимало.

Як на мене, важливо, що у проект залучені майже всі можливі сучасні засоби, які не лише представляють у кількох залах "хімічний склад" фільму (а також можливість комфортно переглянути його повністю і в окремих концептуальних фрагментах), а й виводять його значення в інші виміри, передовсім, художні й медійні.

 Куратори проекту "Тіні забутих предків. Виставка" Павло Гудімов та Андрій Алфьоров

І етнічне тут виявляється геть не основним. Йому віддано належне (навіть на відкриття трембітарів з Kриворівні запросили), але не воно створює основний потенціал експозиції. Хоч би як ефектно фотографувались панянки і дами у відповідних строях біля відповідних експонатів (селфі на тлі хатнього сволока, фрагментів наївної скульптури чи раритетних топірців піднімає самооцінку, сказати б, вписує і відвідувачок у контекст стрічки).

Kуратори проникливо обрали іншу, не парадну, частину Арсеналу і мудро прибрали майже всі ефекти денного освітлення. Глядач переміщається заданим маршрутом, знаходячись усередині дев'яти великих просторів, сполучених грубими полотняними затулами-дверима.

Численні дрібні експонати зібрані у них тематично, вони коректно масштабовані, із влучно сфокусованою підсвіткою, яка відтіняє колористику і графічну чіткість інформаційних площин. Інформація стримано візуалізована, зокрема, і в історичній хроніці років, коли створювалась стрічка, що також задає певні ритми, суголосні музичному оформленню (Святослав Луньов).

 В рамках виставки куратори подали історичну хроніку, щоби глядач міг простежити, які події відбувалися у світі в той час, коли створювалися "Тіні забутих предків"

Позитивний результат кураторського підходу виставки – не лише у художньому висловлюванні, а й у використанні багатьох мультимедійних елементів.

Проект виразно коментаторський: голоси інтерпретаторів, лекторів, екскурсоводів, власне учасників зйомок, елементи музичного супроводу фільму й окремих композицій, – це створює поліфонію сенсів, а не вигуків захоплення біля кількох дивом збережених костюмів стрічки. Правду кажучи, вони "вживу" виглядають досить скромно. І проблема не у стані збереження матеріалів, а у гіперфактурній операторській роботі Юрія Іллєнка.

"Етнічне", присутнє у матеріальних об'єктах виставки, проходить додаткову медіаобробку. Наприклад, листівки карпатських краєвидів ХІХ століття подані не в натуральну величину, а як слайд-шоу на великій стіні.

Весільні фото перетворені на масштабований банер (як доповнення до знаменитого кадру із вигаданим ритуалом вдягання ярма), також максимально збільшений. Фрагменти скульптури скомпоновані у настінну інсталяцію, подібно до того, як це робив Параджанов зі своїм єдиним циклом колажів про Джоконду.

Попри задеклароване бажання кураторів більше розповісти про колектив і його взаємини на зйомках, не підкреслюючи особливу роль Сергія Параджанова (якого довгий час позиціонували як чи не єдиного творця стрічки), вони все ж не втримались від того, щоб знайти якщо не колажну, то живописну "стежину" до спадку Параджанова-художника.

Унікальні розкадровки до фільму вдало поєднані з кадрами й оформлені у світлову вітрину, яку глядачі охоче і розглядають, і фотографують.

 На виставці в "Мистецькому Арсеналі" можна побачити розкадровки до "Тіней забутих предків", зроблені Сергієм Параджановим

Мене особисто також потішив стенд, де сенс фільму інтерпретується через полотно "Любов небесна і Любов земна" Тиціана Вечелліо. Гадаю, венеційця здивували б ці алюзії, а Параджанов мажорно дзенькнув би ножицями. Бо ж за його життя таких якісних репродукцій ренесансних шедеврів не було, а з цією він міг би добряче попрацювати, перетворивши на колаж, асамбляж чи інсталяцію.

Концептуальне обрамлення проекту (ох, як же любив маестро різноманітні рами!) далеке від живописного замилування карпатською екзотикою, хоча й має стосунок до перетворення фактур дерева. 

Коли йдеться про дереворити Якутовича, глядач бачить не лише його найвідоміші роботи, а й міні-дослідження з їхньої генеалогії. До лабіринту просторів ми потрапляємо через криваво підсвічену деконструкцію сільської хати (Антон Логов), а виводить нас із нього маєстатичний ритм тесаних робіт (Микола Малишко) у фінальній залі під високими, рівно освітленими склепіннями. 

 Інсталяція Антона Логова, яка відкриває виставку в "Мистецькому Арсеналі", є деконструкцією справжньої гуцульської хати, привезеної до Києва з Верховини 

Ефектність цих форматів доповнює загальний "сновидний" ефект експозиційного коридору, де "тіні предків" – це і творці стрічки також.

Kрокуючи іншими експозиціями Арсеналу, де у надвечір'я буднього дня було значно менше відвідувачів, ніж на "Тінях", я міркувала про те, що кінець ХVIII століття, час побудови Арсеналу, – це ще й епоха початку проекту Просвітництва. 

Новаторська енергія виставкового проекту "Тіні забутих предків" у цьому просторі є свідченням точності кураторського висловлювання. Воно раціональне: з любов'ю, але без романтичного пієтету, з акцентами, але й відчутною дистанцією.

Навіть бажання закамуфлювати деяку "фактурність" простору і підсилити недостатність обладнання Арсеналу світловими ефектами перетворене ними у таке собі міждисциплінарне дослідження. Воно більше і за кінематографічний, і за історичний контексти українського ХХ століття.

Якщо проект Просвітництва закінчується у наші дні, цей  проект демонструє, яким міг би стати український кінематограф, якби фільми не "різались" ідеологічно, митці не знищувались фізично, а кіностудія Довженка не сиділа б на мізерних бюджетах і в шорах держзамовлення.

 Кураторський проект Гудімова й Алфьорова долає етнічне за допомогою сучасних технологій і певним чином нівелює простір "Мистецького Арсеналу"

Фільм був зібраний дуже талановитими людьми "майже з нічого", компенсуючи етнографічний матеріал і бідність тогочасних технологій гроном динамічних новацій. І спроба розписати "хімічну реакцію" стрічки, стала у кураторів експозиції також і арсеналом використання додаткових візуальних засобів.

Ми всі сьогодні граємось із ґаджетами і любимо медійні ефекти. "Тіні забутих предків" дозволяють нам натішитись виставковим простором як сучасною, енергозатратною, технологічноємною іграшкою.

В основі було етнічне, але повість – це технологія модерної літератури, стрічка – технологія поетичного кіно, а меморіальна виставка додала технологіям поліекранної демонстрації.

Колишній Арсенал зброї, як виявилось, попри всі складнощі інтер'єру, ще має шанс перетворитися на Арсенал мистецьких експериментів. Не лише у грамотно розміщених і атрибутованих творах, а й у експозиційних спробах.

Знайти цілісність "висловлювання" у цих стінах складно. Але тіні незабутих предків підказують, що це можливо – якщо не сподіватись лише на етнографічну виразність. І не економити на технічних засобах.

powered by lun.ua