Хвацькі 90-ті в Запоріжжі. Фрагмент роману Павла Вольвача "Сни неофіта"

Новий прозовий твір Павла Вольвача є своєрідним завершенням романної трилогії автора.

Розпочалася вона 2004 року "Клясою", "прекрасною "квіткою зла", яких досі не бувало в українській літературі", як її означив Андрій Бондар, і продовжилася 2012 року "Хрещатиком-Плазою", який викликав неоднозначні оцінки в українському літсередовищі.

Новий роман "Сни неофіта" із двома попередніми об’єднує автобіографічний контекст та головний герой, котрий діє, живе і змінюється на тлі різних етапів еволюції пострадянського простору та незалежної України. Наразі – у середині "хвацьких" 90-х в індустріальному Запоріжжі.

Соковита панорама життя, в яку вписаний учорашній початкуючий кримінал, пролетар, різночинець, а нині – молодий поет і журналіст, сповита туманом надій, крізь які ясніє Київ – як реалізація мрії і можливість подальших трансформацій.

Але це попереду. А поки що перед читачем – провінційний простір, в якому є все: грабіжники й журналісти, махновці й губернатори, бійці "Спасу" і поети-літстудійці.

Легендарний поет-дисидент Холодний сусідує на сторінках роману з авторитетом Медведем, а містик Чудін якось поєднується із секс-символом Наталкою Шамоніною.

Інші герої – журналісти Москаль і Лепський, офіціозний поет Лавро, коханка і чужа дружина Еля, сталевар Федотич і безліч інших – абсолютно реальних і злегка вигаданих.

І над усіма ними панує Місто. Наразі Запоріжжя, яке саме Вольвач своєю "Клясою" вніс на мапу української літератури.

УП.Культура публікує фрагмент із роману "Сни неофіта", який влітку побачить світ в одному з українських видавництв.

***

Холодний вмовк, влипши у крісло, біліючи пружком підрізаних вусів. Павло теж мовчав. Зблискували покрівлями дахів нечасті хати, й знову пласталося поле.

"Дивно", – думав Павло. Холодний в оцінці Стуса солідаризується із Парубоцьким, котрого сам же й послав у далеку еротичну подорож, учувши ґандж фальшу. Чи навіть щось іще.

Павло пам’ятав примруженого Патрубка кількарічної давнини, прицмок його губи з недопалком: "А Стус – поет херовенький...". Подібні люди, мабуть, шукають у Стусові себе. Якихось калин-україн, розчуленості, душі, про яку так люблять говорити.

"Інше їм неприступне", – думав Павло, задивляючись у шибку. Не знайшовши, розчаровуються – "херовенький". Але Холодний?

Простір відмотувався назад. Усе це завіконня було бачене безліч разів і завжди тут було добре. Споглядання взагалі добра штука. Інколи значно краща від співрозмовників. Воно не нав’язує щось своє, не змушує вдягати найменшої маски і переставати бути собою. Воно безмовне, а відтак – чесне.

Павло Вольвач – автор романів "Кляса", "Хрещатик-Плаза" та збірок поезій "Марґінес", "Кров зухвала", "Південний Схід", "Бруки і стерні", "Тривання подорожі" й "У Києві"

У мариві праворуч лишився Оріхів, майнувши вигином Конки за роздоріжжям. Автобус почав вихоплюватися на передгуляйпільський простір.

– Костьовичу, а що то за історія з Мао-Цзедуном? Правда, що ви в нього просили політичного притулку?

Холодний не відповів. Може, заснув? Куняв майже весь автобус, стріпуючи головами на вибоїнах. Проте Холодний і не думав дрімати. Зціпивши губи, він дивився поперед себе. Розімлілий вираз зник із обличчя.

– Миколо Костьовичу, щось сталося?

– Нічого!

– Ви впевнені?

– Одчапись!

– ?

– !!

Холодний струснув головою. На тлі шведки багровіло обличчя, відтіняючи просідь підстрижених вусів.

"Тобнувся класик! – майнула думка. Утім, хай як знає. Подив, змішаний із роздратуванням, поступився місцем відчуттю втоми. Чому тільки завжди щастить на таких от відвертих довбодятлів? Це що – така пожиттєва карма? Ніби пороблено.

Павло потягнувся за пляшкою мінералки і втупився оком в коліно Холодного. Пакета там уже не було. Натомість штанину прикрасила велика синя пляма. Он воно що... Завіконне сонце розігріло турецький пакет, неякісна фарба припечаталася до класикових брюк, і... пучки Холодного теж були засинені фарбою.

"Винуватий знайшовся безпомильно, еге ж, Костьовичу?" – Павло звеселішав, косуючи на скам’янілого метра.

Хай повідає пакету про поганий Стусів характер. Ага.

***

Гуляй-Полем ішли мовчки. Різними боками довжелезної вулиці, в кінці якої жив Яланський, онук одного з Махнових братів. Павло йшов сонячною стороною, Холодному дісталася умовно затінена.

Пахло жужалкою і розпеченим сіном. Квіти, жаріючи із палісадників, підсилювали відчуття спеки

У руці Павло стискав пластикову пляшку з водою. Пляшка була майже повна теплої, проте добре нагазованої води. Сонце діяло заспокійливо.

Спокуса кинути Холодного в незнайому місті трохи посаднила уяву й відпустила, щойно вони відійшли від автостанції. Нехай. Треба добути до фіналу.

Сьорбнувши води, молодик у чорних брюках і картатій шведці на ходу здіймав пляшку, запитально дивлячись на чоловіка, що рухався по іншій стороні вулиці. Кожного такого руху молодик зблискував перснем. Старший чоловік у світлих штанях, схитуючи у відповідь головою, іноді аж оскалювався золотою коронкою.

Так вони йшли, дивна парочка, просуваючись майже безлюдною передобідньою вулицею, що підзатяглася, як їхнє мовчання.

Під будівлею з вивіскою "Продукти" кілька людей тислись під стіну, в куцу тінь. Запилений велосипед прихилився до стіни. Час тік і стояв на місці, розгортаючись, як стрічка Мебіуса.

Холодний крамницю проминув. За іржавою зупинкою він спинився біля водогінної колонки. Колонка не працювала, дарма торгався важіль.

Затінку теж ніде не було. Зграйки тіні жили у високих кронах, безсилі сповзти на вибілену землю. Листя горіхів обвисло, як вуха курцхаара, черешневі гостролисті віяла теж пожолобились.

Павло Вольвач із поетом Миколою Холодним перед поїздкою в Гуляй-Поле, 1997

Інша колонка, довкола якої рябіло від падалишніх абрикос, також не працювала. Під нечастими крамничками із темними провалами входів вклякали собаки та незмінні велосипеди, прихилені до стін і акацієвих стовбурів. Краєвиди ставали занедбанішими.

Тіло переповнював жар і шведка, що налипала до тіла, здавалася зітканою зі спеки. Біля чергової колонки, до якої майже впритул підступали незрушне гарбузиння і віяла хрону, Холодний нарешті попив і умився.

Він спробував змити фарбову пляму зі штанини. Пляма набула брудного кольору, що розтікся по всій холоші. Холодний, наїжачена щітка вусів, руки за спиною, став ще неприступнішим. Павло в його бік більше не озирався.

Сонце, здавалося, поселилося в переніссі, згодом перекочувало на тім’я, тиснучи так, що шкіра з черепа наповзала на очі. Він пильнував потрібну хату.

Пахло душним тхом степу, який уже проступав у бічних, білих від пилу провулках, жовтів на обрії.

***

Яланський, обкрутившись на п’яті, ніби все життя ждав гостей, побіг за горілкою. Ждав ще, може, від Махнових роковин, на яких Павло з ним і познайомився.

Море народу зібралося тоді в містечку. На сходах культурно-концертного комплексу серед промовців і почесних гостей жовтів черепом син Льови Задова, полковник.

Перед сходами снували журналісти і хитався Анатолій Григорович Кияниця, марно намагаючись вцілити об’єктивом фотоапарата в центр імпровізованої трибуни. Повіки склеплювалися, ніс тягнув Кияницю долу, а об’єктив цілився убік, на дальнє крило сходів, де якраз і стояв Павло і пританцьовував живчик Яланський, онук Махнового брата Карпа. Скільки ж то часу звідтоді минуло?

Поки меткий Яланський бігав за горілкою, його дружина випрала Холодному штани. Холодний походжав дворищем, як півень, високо здіймаючи ноги, трусив обвислими плавками, ще суворо тримаючи руки за спиною, але вже трохи здобрілий.

На зеленому тлі біліла хата, ніби виростаючи із трави. Тут був один із Махнових штабів.

Заходили в обоє дверей, пригинаючись, притримуючи шаблі, виходили. Ближче до вуличного вугла, підсиненого синькою, де тепер кущі терну й темна латка барвінку між посохлого бадилиння, стояли, може, тачанки. Форкали коні, чиї вершники пропливали головами врівень із черепичною стріхою. "Петерсгагенъ. Близъ Гальбштадта" – надпис на кожній черепичині. На дідовій хаті були точно такі, тільки без антен над дахом. Три сволоки під стелею теж такі самі.

– Павлік! Коля! – віддано сяйнув голубими очима Яланський. – Давайте вип’ємо за те, шо ви до нас приїхали. Шо такий великий чоловік, як Коля, песменик наш Холодний, із самого Києва, буде писать цілу книжку й напише про Нестора Івановича.

– Поему. Присвячу її вам, онукові Махна.

– Племеннику. Унучатому...

– Ну, гей-гей!

– Іхх-і-і-і... Беріть, беріть огірочки.

– Скажена якась водка... Вітька, а ти чув, як вони інтересно приказують – "гей-гей!"

– Столиця, мать – шо ти хочеш? Х-ху-у... Коля, Павлік – ану ж, борщику!

"Щирі люди", – позирав Павло на Яланського і його руду дружину. – Холодний, здається, їм теж глянувся. Аби лиш тут обійшовся без своїх коників.

"Сни неофіта" стануть своєрідним завершенням романної трилогії Павла Вольвача, до якої ввійшли "Кляса" та "Хрещатик-Плаза"

Борщ сріблився у тарілках впроти вікон, глибоко врізаних у глиняних стінах. За вікнами зеленіло тло, затуманене гардинами. У дзеркалі на стіні крутилася потилиця Яланського, обличчя рухалося у Павла перед очима, ворушилося довгим надгуб’ям, раз у раз розтягуваним посмішкою.

Кирпатий господар був верткий, як в’юн. "Це в нього, мабуть, спадкове, – мружився над борщем Павло.

По стінах, оминаючи шифоньєр і виступ груби, поблискували з-під засклених рам портрети родичів. Чоловік у картузі з хвацько підкрученими вусами – схоже, Карпо. Кілька жінок у хустках і без. Кирпатий Яланський, рудий чубчик, брови кілочками, зовні здавався на них не схожим.

Втім, у затінні хати можна було не розгледіти деталей. Нестор висів по центру, буйноволосий, посмугований ременями.

Міг би спуститися до столу, подумав Павло, цілком, повз рушникові ружі й півні, що проти світла темніють, як засохла кров. "Кажете – Павлік-Коля? – перепитав би і знову пильно вдивився б у прибульців. "Н-ну-ну..."

Може, потім говорив би з Холодним за Paris, випивши по чарці. Холодний, до речі, трохи схожий на того Махна, паризького, спотвореного шрамом і з акуратною зачіскою та вусиками. Та й у молодих віршах, як і в трибі життя, Холодний бував таки достобіса стихійним. Неконтрольованим.

– Ото хто? – перехопив Павлів погляд Яланський. Павло дивився за спину Холодному, в куток. З кутка жовтіла ручками настройки радіола, над диваном із круглими, як колоди, підлікотниками, темнів ряд суворих облич.

– То Вася! – Яланський скинувся на стільці. – Вася Куриленко. Ото рядом – Лепетченко Саша. Ото, з маузером, да. Ох, і ор-рел же був!

Яланський крутнвся дзиґою й підскочив до портретів.

– Розстріляли Сашу красні у двадцятому. А Васю через год зарубали під Лозовою. Ох-х, і хлопці ж були..!

– А ото скраю, темний такий? – Холодний за столом зовсім відлагіднів. – Трохи на Гамаль Абдель Насера схожий.

– То Каретник! Сьомка! – з підстрибом перемістився в куток, до радіоли Яланський. – Він Сиваш брав! А потім, після гражданської, шукав клад Нестора Івановича. Оце запряже бричку, поскладає заступ, щупи і – пашов на степ! По балочках та байраках, аж до Дібрівського лісу.

Горілка майже допилася, картопля вихолола. Якби не дружина, руда Валя, що вкотре зазбиралася до родичів на ближні села, Яланський говорив би довго.

Він говорив про махновців, як про приятелів, сусідів по вулиці. Може, вони там десь і є, за складками кисню?

Всяка річ двоїться, відомо. За формою, із праху проступає інша сторона. Життя мигтить собі зовні. Вурчить тепло у нових животах, осідає курява від проїжджих машин під забори.

Голова районної адміністрації шепочеться про щось з головою споживчої кооперацї, самими натяками, а потім мчить у якихось справах, ревно пильнуючи, щоб його "Ниву" ніхто не обігнав, цього у ввіреного йому районі не дано нікому, хіба якісь зальотні можуть спробувати по незнанню, та й то ненадовго; їде, прокручує в голові калейдоскоп цифр: "десять тисяч баксів", "двадцять", "1000000".

Цифри мигтять, життя теж. Чорно-білі хлопці також у ньому, тільки з іншого боку, незримого. Із цим відчуттям дійсність набуває об’ємності.

"Це як... як... – добирав слово Павло, невидюще втупившись у настінну галерею, нижче ворушилися профілі Яланського й Холодного, – це як поезія, зрештою. Тільки озброєна".

[L]Вийшли від Яланських надвечір. Сите світло струмувало звідусіль, навіть із тіней. Лунко перестукував реманент з обійсть, пахло димом.

Яланський поривався проводжати до автостанції, рвучко запускав руку в кишеню, відстовбурчуючи дірку на шові, в яку світліло тіло, намірявся брати ще пляшку. Ледве вмовили повертатися.

На автостанції було безлюдно. Крім дядька на лавочці, який явно нікуди не їхав, навіть останнім рейсом на Оріхів. Павло мовчав, вколисуючись його бесідою з Холодним.

У навощену лункість впліталися собачі перегавки. Іноді наростав гуркіт двигуна і стихав, заломившись у провулках. Підвищений на півтону голос вернув Павла до розмови.

– Так ти ж казав, шо приєжжий?!

– Казав. Тільки одного разу я вже бував у ваших краях.

– Давно?

– У 41-му. Повісив тут шістдесят сім комуністів.

Дядькова нога в босоніжку, перекинута через коліно, тіпнулася. Зависла павза. Прошурхотіло авто. На сході темніла хмара в оторочці вечірнього сонця.

Плавна пушинка, втрапивши в навскісний промінь, спалахнула міні-кометою, на її тлі темнів куб райради, пашіла площа в тінях від ялин і поодиноких постатей. Прапор над райрадою теж здавався темним – майже чорним махновським стягом.

– Іди ти кібєніма! Заливає він мені тут! – дядько звучав схвально. – А я й рота роздявив...

Через через годину Павло ловив попутку за Оріховом. Придорожні деревії дихали сутінками. Із сутінків світліли шляхи і штани Холодного. У Запоріжжя повернулися протиночі.

Наступного дня Холодний від’їхав. Сказав, що на Закарпаття.

Фрагмент із роману "Сни неофіта" опубліковано в авторській редакції