Є така професія – спелео-екскурсовод: як залежність від печер може повернути до життя

5658
23 грудня 2018

– Вимкніть, будь ласка, ліхтарики. Ваші очі мають звикнути до темряви.

Слухаємося порад екскурсовода Анни й вмощуємося на камінні у просторому гроті. Намагаємося розгледіти склепіння. Не виходить. Не видно навіть власних рук.

– Двадцятиметровий гіпсовий шар цієї печери відкладався поступово – рештки організмів падали на морське дно, – розповідає Аня.

Коли море відступило, з-під гіпсу вдарила артезіанська вода, і крізь тріщини під великим тиском – пробилася на поверхню. Приблизно 750 тисяч років тому вода з лабіринтів повністю зійшла.

Млинки – горизонтальна гіпсова печера у Тернопільській області поблизу села Залісся. Загальна довжина її ходів– 52 кілометри.

У повітрі тут досі є домішки радіоактивного газу – радону, але Аня каже, що доза його нешкідлива.

Анна Шепель, спелео-екскурсовод

Анні Шепель – 33. Десять років тому вона приїхала з Мінська сюди на екскурсію. Згодом зібрала речі й оселилася у хатинці поблизу. Інакше не могла.

– Бігати і стрибати в підземних лабіринтах заборонено. На маршрутах повно поворотів, тому коли долаєте перешкоду самі, показуйте тому, хто позаду, шлях. Тут легко заблукати, – попереджає Аня.

І жартома додає: Пам’ятаєте, дорогою до печери ми зустріли туристів? Спелеологи їх ще з минулого тижня шукали.

Усі нашорошують вуха, розуміють – ловити гав не можна. Намагаються намацати один одного, бо в очах досі не розвиднілось.

– Про все попереджайте. Якщо вже зараз відчуваєте, що через 40 хвилин захочете в туалет – кажіть, бо не добіжимо, – сміється екскурсовод.

Нарешті можемо увімкнути ліхтарі. Роззираємося. Усі схожі на шахтарів – сині й червоні комбінезони, рукавиці, бандани та ліхтарики.

Аня має наймодніший комбінезон – приталений. Вона серед нас найстрункіша.

Вирушаємо у лабіринт.

ПІДЗЕМЕЛЛЯ

Йдемо гусачком – проходи настільки вузькі, що удвох розійтися неможливо. Каміння слизьке – треба бути обережним, щоб не вдаритися головою.

– Ауч! – скрикує хлопець попереду. Перший удар зловив він.

– З бойовим хрещенням, – десь далеко сміється Аня.

Каміння слизьке – треба бути обережним, щоб не вдаритися головою

Ми йдемо позаду групи, тому гіда не бачимо, але її дзвінкий голос запевняє, що рухаємося у правильному напрямку.

– Тут обережно. Спирайтеся ногами і руками на одну стіну, спиною на іншу, – інструктує чітко.

Це ми долаємо першу тріщину. Спелеологи називають її розпорою. Під ногами поверхні немає. Зависаємо поміж двох нерівних стін.

– Дупу підніміть! Так легше пролізти! – гукає Аня до дівчини, яка вже встигла застрягнути. Тоді сміється: для спелеологів слово "дупа" – стандартна термінологія.

Вилізаємо із розпори, повземо кілька ходів і маємо першу винагороду – Аня показує великий прозорий кристал.

– Тільки не відривайте нічого, будь ласка. Розумію, що ці камінці гарні. Але ви ж не забираєте зуби з усмішок людей, які вам подобаються, – пояснює.

Туристи цього разу чемні. Рухаються обережно, намагаються не нашкодити печері. Та й самі на небезпеку не наражаються.

Аня спокійна.

Жінка водить екскурсії вже восьмий рік. За цей час траплялося різне. Але смертельних випадків не було.

– Якось у розпорі дівчина з’їхала в тріщину і застрягла. Я спершу не побачила, бо вона була у хвості групи. Коли підлізла до неї, та вже вибилася із сил і змерзла. Я лягла біля неї, щоб зігріти. Потім побігла за допомогою, – згадує Аня.

Під час походу вона і за маму, і за тата, і за психолога.

Під час походу вона і за маму, і за тата, і за психолога

– Когось треба заспокоїти. Комусь справді сказати: "Ліпше слухай мене". Тоді вже починається агресія і диктатура. Часом доводилося казати шось на кшталт: коли ти, скотино, не будеш зараз лізти так, як треба, то я тебе буду копати, – сміється Аня.

Під час екскурсії екскурсовод не замовкає ні на мить – історій у неї багато. Одного разу вона зі спелеологами допомагала влаштувати в печері освідчення.

– Одразу сказала тому романтику: якщо дівчина відмовить, то я не винна, – сміється.

КРИСТАЛ

Опікується печерою місцевий спелеоклуб "Кристал". Його учасники – дослідники, гіди і молодь, яка проводить тут вільний час.

У клубу навіть є своя спелеохата. Умови тут базові. Але випити чаю, поїсти, зігрітися та заночувати можна.

Спелеоклуб створили 1984-го року, коли частина ходів у печері вже була досліджена. Раніше тут видобували гіпс, але у 1950-му році припинили через нещасний випадок.

Першу експедицію провели через 10 років – після того, як до печери зайшли діти і побачили щілини, в які могла б пролізти людина.

Головний у спелеоклубі – 54-річний Володимир Снігур. Тут його називають Папа. Кожні вихідні він приїжджає до спелеохати, щось лагодить, заряджає батарейки до ліхтарів для туристів. Підтримує порядок.

Володимир Снігур – головний у спелеоклубі. Тут його називають Папа

У печері зараз 19 відкритих районів, але не всі для екскурсій.

Деякі лабіринти розташовані далеко, а деякі легко пошкодити. Пил осідає на кристали і нищить їх. Та й наша присутність там не дуже бажана. Ми змінюємо мікроклімат. Тому стараємося використовувати давно відкриту частину печери, –  розповідає Папа.

Температура в печері стабільна – близько дев’яти градусів тепла.

Найглибша точка – півсотня метрів від поверхні.

Також у печері є гіпсові кристали і вапнякові відкладення. Вони не цінні. Але, як кажуть, спелеологи, красиві.

У печері є і просторі гроти, і вузькі щілини. Ледь не у кожного ходу чи каменю своя назва.

– Чортове горло – це те, що лякає туристів, тому що ти лізеш догори у трубі, закиданій камінням, ніби повзеш у горлянці якогось чортяки, – розповідає Аня.

Навіть ті туристи, які приїжджають вперше, часто запитують і про іншу атракціяю – так званий "Роддом". Але щоб туди потрапити, треба у провідника заслужити довіру – небезпечно.

– Спершу ви ниряєте головою в трубу під нахилом вгору, вилазите з неї, як хробак з яблука, і потрапляєте в колодязь довжиною приблизно п’ять метрів.

Щоб його пролізти, потрібно трохи спуститися по діагоналі головою вниз і тоді опустити ноги в колодязь, тому що труба дуже вузька і ви в ній розвернутися не зможете.

Там люди мучаться, ніби народжуються знову, – розповідає екскурсоводка.

У печері є і просторі гроти, і вузькі щілини

Потрапити у нетуристичні райони можна. Для цього потрібно вступити в спелеоклуб. Але головне – довести, що не маєш наміру шкодити печері.

– Є такі категорії людей, які приходять до нас уперше – і на все життя. А є такі, що два рази: перший і останній, – усміхається Папа.

Назавжди залишилася тут і Аня. Десять років тому вона приїхала сюди на екскурсію. І печера повернула її до життя.

ТРИЧІ

З дитинства Аня часто хворіла. У 12 років їй в рану потрапила інфекція. Далі – біль, багато лікарень, невизначений діагноз.

Дівчинка перестала ходити і її почали носити на руках.

– Це було схоже на опіки, вся шкіра в пухирях. І постійний біль.

Одного разу я просто завила. Мама на кухні була, підскочила до мене, сіла на підлогу, плакала і повторювала: все буде добре, – згадує Аня.

Так тривало кілька місяців. Дівчину вилікував знахар.

– Він змащував мені рани. Боліло ще сильніше. А потім все тіло свербіло. Ой, що я бажала йому в той момент. Але психологічно витримала. Не знаю, чи зможу знову, – додає вона.

Але історія її недуг на тому не скінчилася.

– Моя мама працює в університеті фізичної культури. Вона запропонувала туди вступати після школи. Я відмовилася.

Тоді вона сказала, що можна просто піти на секцію самооборони для дівчат. Але яка там секція, якщо я на фізкультуру не хотіла ходити, –  розповідає Аня.

Та через рік дівчина пішла на тренування.

–  Я була найбільшим загибликом. Нас вчили тільки захищатися. Але одного разу у залі хтось викинув старі боксерські рукавички. Тоді нас поставили у пари. Я могла терпіти ці смердючі рукавички тільки заради того, щоб займатися рукопашним боєм.

У дитинстві Аня перестала ходити і її носили на руках

Аня вступила в університет фізичної культури.

Вона стала першою дівчиною, яку взяли у групу з рукопашного бою. За рік її оцінки з фізичних нормативів зросли від трійки до максимальних десяти.

Але успіхи в спорті мали й зворотній результат – згодом у дівчини почалися проблеми з хребтом.

Вона залишила тренування. А лікарі два роки не могли поставити діагноз.

– Зрештою – повернулася до спорту. Та знову ненадовго – на одному з тренувань травмувала коліно.

Через те, що упродовж двох років сильно болів хребет, у мене змінилося сприйняття болю. Тому я вчасно не розпізнала захворювання в суглобі, – розповідає Аня.

Мала постійно підвищену температуру й обстеження показували, що є запальний процес, але не могли визначити де. І тут в спортзалі на рівному місці стрибок на одній нозі. І хрусь!

Її підхопив друг.

– Коли прийшла до лікаря, то запитала,  чи зможу за два тижні відновитися, бо у мене змагання. Він сказав, що ні. Ніколи, – згадує Аня. – Я зрозуміла, що зараз відчиню двері кабінету і не знатиму куди йти, що робити і чим жити далі.

А далі була затяжна депресія. Не допомагали ані музика, ані малювання.

Згодом подружки взяли з собою Аню в Крим, де пішли на екскурсію у вертикальну печеру.

– Ну і що робити, поїхала вже з ними. Але що таке печера? Це ж холодно, темно, я не розумію, навіщо туди люди лізуть? Ідіоти! Але ми полізли, пірнули – а там дика печера! Я пройнялася тою атмосферою із перших кроків, – каже Аня. 

ЯКБИ НЕ ВОНА

За деякий час дівчина дізналася, що інша її подруга вже два роки їздить у печери на Західну Україну.

– Дивлюсь, вона такі дивні фотографії виставляє. Сидять вони в якомусь гімні перемащені, в брудних комбінезонах і такі щасливі! Наступного разу я поїхала з ними, – усміхається Аня.

Хотіла перевірити, наскільки після тієї травми могла пересуватися. Мене вразила краса печери. Це була казка. А тепер – це моя реальність. Моя "Траса 60".

Для Ані печера – це "Траса 60"

Про фільм "Траса 60" Аня згадує тричі. За сюжетом його головний герой мандрує трасою 60, якої немає на мапах, намагаючись віднайти сам себе. Дівчина каже, це фільм про її життя.

Повернувшись додому з екскурсії, вона перестала спати, – шукала маршрути, як приїхати до печери знову. Тягнуло непереборно.

Боялася, що ніколи туди не повернеться, але незабаром приїхала знову.

– Спершу я ходила з провідником. Через деякий час попросилася сама. Я замінила одну ситуацію іншою. Доводилося концентруватися не на тому, що мені в житті не вдалося, а на тому, що я маю звідси якось вийти. І я стала залежною – відчувала, що мені під землею краще, аніж на поверхні, – згадує Аня.

Та її тут рятувала не тільки печера. У спелеоклубі Аня знайшла своїх людей.

– Це і відпочинок, і реабілітація. Моє життя змінилося кардинально. Якби не печери, я не знаю, що би робила. Буває, розгублюсь, не знаю, що робити – спускаюсь під землю. Сумно чи важко – сюди.

Енергетика печери мені підходить. Вона дозволяє заспокоїтись. Інколи навіть підказує. В мене немає улюблених місць в печері. Вона для мене – жива істота.

Зараз Аня працює на висотних роботах в місті, але живе на окраїні села. Каже, у неї тут свій мікросвіт: маленька сільська хата, собака Рекс, якого вона підібрала ще малим, і фортепіано "Білорусь".

– Я щаслива тут, – зізнається. – Але часом мені досі сняться сни, що я знову на тренуванні.

Вас також може зацікавити:

Катерина Хорощак, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua

Головне на сайті