Письменниця і поетка Катерина Калитко: Не певна, що агресору варто пробачати
Читаючи нову поетичну збірку Катерини Калитко "Орден мовчальниць", я провів певний експеримент: одразу занотовував усі думки-асоціації, які народжували вірші.
Найперше подумалося, що мовчання для людини – справді одна з найважчих заборон, і малі діти про це добре знають.
Зворотній бік медалі – культ пустопорожньої балаканини нинішнього світу, який всіляко підтримує телебачення й соціальні мережі.
Потім пригадалися монахи-ісихасти, православні подвижники, яким завдяки багаторічній обітниці мовчання відкривалися найсокровенніші глибини людського буття.
Деякі свої подальші нотатки я попросив прокоментувати саму авторку, для наочності цитуючи рядки з її книги.
 |
| Поетична збірка Катерини Калитко "Орден мовчальниць" |
– Катерино, мені здалося, що ваша героїня не зовсім добровільно вступає в "Орден мовчальниць".
"Розжарюють голку, якою їй вуста зашиватимуть" – цей образ з’являється неодноразово.
– Жінок узагалі нечасто запитують, перш ніж інсталювати їм певні "базові налаштування", від раннього родинного виховання до пізніше нав’язаних очікувань, обмежень та стереотипів, і так упродовж століть. Із цим контекстом моя книжка й працює.
Мовчання, над яким розмірковую – не благо і золото, а травма, примус, страх, із якого ростуть комплекси на покоління вперед.
Є певні вірші, які пунктирно прошивають структуру збірки, вертаються в символічний світ жіночого ордену, де практикують примусове зашивання рота. Така собі доведена до абсурду форма суспільного тиску.
Цей образ може викликати цілком фізичне відторгнення, я вже бачила. Але так і має почуватися людина, яка приміряє на себе всю систему заборон та обмежень, крізь яку жінка продирається на свободу.
І справді, в орден мовчальниць рідко потрапляють із власної волі. Від жінок хочуть, аби вони були зручними.
А найбільш зручні вони, коли мовчать. Щоразу, коли їх позбавлено вибору, вражено в правах, зневажено, скривджено, коли ними бавилися, годували чуже еґо, користалися.
Зараз я взяла в житті, а відтак і в поезії одну дуже просту й водночас високу планку: відкриваюся всім досвідам, що приходять, та не лишаюся при цьому тихою, зручною й передбачуваною.
Вочевидь, це ще на старті одітне від мене любителів усього рум’яного та причесаного, але так воно й ліпше.
 |
| Катерини Калитко: Пам’ятати заподіяне тобі зло не означає бути лихим, це частина людської природи, інстинкт самозбереження |
– "Ось і приповзла, зміючко" – так зустрічають вашу жінку знайомі. І загалом лейтмотив "чужої посеред своїх" доволі відчутний у збірці.
Це наслідки війни чи радше універсальна екзистенційна проблема людини?
– Мені здається, кожна людина ціле життя шукає "своїх", незалежно від того, випадає їй на віку пережити війну чи ні.
Часом щастить і знайти, але множина цих "своїх" часто змінна. Передовсім унаслідок життєвих поворотів і внутрішнього росту самої людини.
Війна, безумовно, критично впливає на логіку зближення та відчуження. Але моя література у цьому випадку – ще й про приватну реінтеграцію в український соціум з усіма його шкідливими звичками до максимального втручання в чуже життя і товстошкірої байдужості водночас.
ЩЕ ОДНЕ ІНТЕРВ'Ю Катерини Калитко: Ми маємо усвідомити самоцінність без пригортання до Росії чи до когось іншого
– "Не мужчина, не друг і не воїн – то чи й досі людина?" – я думаю, багато хто з чоловіків спіткнеться об ці слова.
– Це один із біографічних моментів, тож спотикатися об слова має той чоловік, який побачить у цьому дзеркалі себе.
А взагалі йдеться про досить очевидні соціальні ролі, зони відваги, людяності й відповідальності.
І муляти вони можуть якраз тому, хто вже має всередині червоточинку на цю тему. Хто підважує віру іншого в людськість і людяність, має бути готовий спіткнутися об таку прикру констатацію.
– Поки йде війна, "на майдані ліплять селфі, губки надувши". Чи можна взагалі поєднати ці протилежні світи – війну і мир?
– Як бачимо, вони вже поєднуються. Часто – в доволі потворний спосіб.
Втім, я не намагаюся сказати, що під час війни й великих соціальних потрясінь життя має зупинитися. Воно прекрасне, коли щире.
Ось тільки я не вірю в щирість демонстративного позитиву.
І в те, що війна може бути невидимою, так само.
– Спочатку у збірці з’являються рідні вам місця – "передзимне Поділля водночас і хиже, й щемке", а згодом і близькі вам люди: мама, бабця, коханий…
Чи легко вам було наважитися на біографізм, подекуди – доволі відвертий?
– Тут є й важлива постать прабаби Катерини, якої я ніколи не бачила, коханий мертвий і живий, мої друзі Сашко та Андрій, єдині чоловіки, названі в збірці на ім’я. І ще багато менш очевидних персонажів.
Чесність із собою та іншими зараз є для мене критично важливою цінністю. І я не змогла б написати чесну книжку, сховавши себе за штучними літературними конструкціями.
Можна довго сперечатися про міру взаємодії художнього й біографічного. Але для конкретної живої мене на цьому життєвому етапі, з переломним складним досвідом важливо було знайтися у власних віршах не тінню, не евфемізмом, не сконструйованим образом, але самою собою.
І мати поруч тих, кого любила й люблю.
– Слова "людина людині свідок" схожі на вирок, сумне пророцтво…
– Чому ж. Бути свідком життя ближнього свого – один з найкращих сенсів життя, що тільки можна уявити. Це про діалог, порозуміння, взаємопроникнення і його плоди. Про взаємну ніжність і пам’ять.
Зрештою, вся історія світової літератури – це коли людина людині свідок.
 |
| Катерини Калитко: Мені важлива власна гіперчутливість, як форма взаємодії зі світом, ціную цю рису і в інших |
– Я ж подумав про зовсім інший, загрозливий, аспект цих слів… – ваша поезія багата на полісемію. Наступна цитата: "Повна відсутність спільної мови з богом" – чи погодитесь ви, що це найбільша проблема сучасного глобалізованого світу?
– Насправді мені подобається глобалізований світ, без упереджень.
Подобається як його швидкість, потужність, безмежжя, поліваріантність, так і зворушлива крихкість, яку ми нині спостерігаємо в прямому ефірі.
Кожен час, кожен світ по-своєму прекрасний і страшний. Наведена цитата – для мене історія про інше. Про момент, коли патерналістський діалог з вищим началом виказує свою неспроможність, коли доводиться шукати нових складних відповідей. Інколи вони взагалі не приходять, лишаються тільки питаннями й спробами окреслити власне місце в світі. Страшенно цікавий і дуже болісний процес.
– "Дрова закінчувалися. Але вони не спалили книг". На загальному тлі книги, це одне з небагатьох місць, що дає надію.
– Я б посперечалася насамперед щодо того, що книжка складена з безнадією. Вона болісна, це інше. Люди мають право бути різними, вони й бувають різними, і в різних своїх станах потребують зовнішнього опертя.
Мені важлива власна гіперчутливість, як форма взаємодії зі світом, ціную цю рису і в інших. Я проти того, щоб відвертатися від болю й замовчувати його, і послідовно опоную диктатурі позитивного мислення над всяку ціну.
Хоча нас цього вчили, аби були зручними – згадувала вже про це. Та коли болить, не рятують поради на кшталт "тримайся", "все буде добре", "треба вірити в хороше". А ось відчуття несамотності в темряві, знання, що й таке можна прожити й проговорити, бо хтось уже прожив і проговорив – може зміцнити.
Люди, які пережили горе і темряву, зазвичай здатні обдарувати інших найтоншим світлом. Таким чином моя відповідь закільцьовується з цитатою з вірша: книжки в моєму світі належать до вічних цінностей, вони потрібні різними, і непростими також – аби люди в складні часи могли почуватися в них несамотньо.
– Речення "Вільні люди такі нестерпно непримиренно красиві" вразило мене своєю безкомпромісною правдою.
Чи пам’ятаєте ви, як народилися ці слова?
– З дуже наочного спостереження різниці між тим, хто має відвагу на свободу, вчинок та почуття, і тим, хто цього боїться.
Погляд та постава вільної людини й боязкої дресированої людини відрізняються просто неймовірно.
– У вас є цікава загадка: "Смерть говорить… старанно артикулюючи шиплячі", і хто саме ховається за образом смерті – читачі, думаю, легко розгадають.
Як пробачити агресору? І коли це станеться?
– Не така вже й легка ця загадка. Ось ви, наприклад, помилилися)
Хіба би я назвала агресора "своєю найсвітлішою смертю"? Це теж історія з прототипом: тут український чоловік, який вважає себе патріотом, з фонетично досконалою українською вимовою. Дуже цікаво спостерігати за читацькою інтерпретацією, яка вже не залежить від авторки.
Що ж до агресора – не певна, що варто йому пробачати. Пам’ятати заподіяне тобі зло не означає бути лихим, це частина людської природи, інстинкт самозбереження.
За кілька поколінь по тому, як буде відновлено контроль над українськими кордонами й реінтегровано окуповані території, виплачено репарації й здійснено безповоротне свідомісне розділення з минулим, ми, гадаю, зможемо повернутися до гуманістичних абстракцій на цю тему.
 |
| Катерини Калитко: Я не намагаюся сказати, що під час війни й великих соціальних потрясінь життя має зупинитися. Воно прекрасне, коли щире |
– "Сьомий рік війни. Вірити нікому нічим" – констатуєте ви. Попри те, що слід робити, щоб "перші повоєнні оркестри" заграли в нас якомога швидше?
– У мене немає готових рецептів перемоги. Думаю, їх ні в кого зараз немає.
Градус міжлюдської недовіри та суперечок щодня зростає, і від того тривожно.
Можу повторити тільки те, що вже говорила. Кожному варто добре робити свою справу на своєму місці, бути щирим, передовсім із самим собою, не боятися справжніх вчинків. Не відвертатися від болю, несправедливості, але й від любові. І тримати стрій, скільки доведеться.
Олег Поляков, письменник, спеціально для УП.Життя
Фото Валентина Кузана, Оксани Тисовської, Ольги Мірошниченко та Анастасії Іванової
Вас може також зацікавити:
Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.
А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.
Також ми ведемо корисний Telegram-канал "Мамо, я у шапці!".