Олексій Коган: Leopolis Jazz Fest нікого не збирається розважати. Ми просто показуємо, наскільки різною буває музика

3854
22 серпня 2021

Як проводити музичні фестивалі світового рівня в епоху COVID-19, коли ситуація може змінюватися миттєво, на неї неможливо вплинути, верстати програму потрібно в умовах передбаченого форс-мажору, а окрім музичної складової потрібно враховувати і медичну – наприклад, обов’язкові тести для всіх глядачів?

Про це "Українська правда. Життя" запитала в Олексія Когана, відомого радіоведучого і арт-директора фестивалю Leopolis Jazz Fest.

***

− Через пандемію COVID-19 фестиваль відбувся на рік пізніше запланованої дати. Лайнап залишився тим самим, що передбачався у 2020-му, чи довелося внести значні зміни?

− Так, програма була дещо змінена. Ми втратили трьох дуже сильних музикантів, довелося шукати компромісні варіанти, але я вважаю, що в ситуації, яка склалася, наша команда впоралася з організацією та проведенням фестивалю на 25 за п'ятибальною системою.

Зміни в програмі відбулися через те, що деякі зарубіжні артисти, у яких дуже щільний графік виступів, через ковідні обмеження і пов'язані з ними можливі непорозуміння на нашому кордоні не ризикнули включити Україну в свій розклад. Ми до їхнього рішення поставилися з розумінням.

Але всі музиканти, які з тих чи інших причин не змогли приїхати у цьому році, дали слово, що неодмінно приїдуть в 2022-му.

 Олексій Коган. Фото із його Facebook-сторінки

− Нововведення фестивалю − тести. Для того, щоб потрапити до фанзони, треба було пройти обов’язковий експрес-тест на COVID-19, а у партер — здати ПЛР-тест.

− Так, і я хочу поаплодувати всім медичним службам фестивалю. Мені сказали, що за 5 днів фестивалю було зроблено понад 25 тисяч тестів. Це страшно багато.

− А публіка відрізнялася від "передковідної"?

− Знаєте, у нас одвічна проблема у Львові − люди не приходять вчасно на концерти. Я маю на увазі концерти, що проходять на великій сцені. Зі сторони, певно, здається, що це дрібна проблема, але повірте − це не так.

Ми думали, що в цьому році з запізненнями взагалі буде катастрофа, але публіка, мабуть, зрозуміла, що з нею ніхто жартувати не збирається, що артисти нікого чекати не будуть, а тому затримок не було. Подібної дисципліни ми не спостерігали раніше.

− Через дисциплінованість публіки цього року на багатьох концертах вільних місць в партері практично не було. До речі, що це за "правило третьої п'єси"?

− Я запозичив цю ідею на Лондонському фестивалі. Що таке "правило третьої п'єси"?

Якщо в тебе багато грошей і ти придбав квиток в партер, але замість того, щоб слухати концерт, хочеш стирчати в барі − будь ласка. Але якщо після третьої п'єси тебе немає на місці у партері, то це місце має право зайняти будь-яка людина, навіть з квитком до фан-зони.

Це правило зрівнює "віпів", які вигулюють на фестивалі свої дорогі сукні та "лабутени", і публіку, яка не має грошей, проте по-справжньому закохана у джаз.

Я дуже радий, що мені вдалося протягнути це правило на наш фестиваль, але цього року ми його не застосовували, оскільки були змушені скоротити кількість місць в партері.

− Минулий рік бездіяльності для вас як арт-директора фестивалю став бажаним перепочинком чи проблемою?

− А чому ви вирішили, що то був рік бездіяльності?

Ми працюємо за жорстким принципом − якщо ти починаєш готувати наступний фестиваль на два дні пізніше закінчення попереднього, ти вже запізнюєшся на два дні.

Тому ми приступили до підготовки 10-го фестивалю одразу ж після фестивалю 2019, а коли зрозуміли, що у 2020 році фестивалю вже точно не буде, переключилися на інші справи,  зокрема на проведення онлайн-концертів. Так що робота у нас йшла, не припиняючись. 

А якщо говорити про себе особисто, то ситуація, до якої призвела вся ця пандемія, змусила мене багато чого переосмислити − якісь речі, які раніше вважалися другорядними, стали головними, а те, що я вважав головним, стало другорядним.

− Ви вважаєте, що все це вже назавжди?

− Ми повинні розуміти, що після подій, які відбулись в усьому світі, в старих умовах ми вже жити не зможемо. Тому треба навчитись жити в нових, іноді абсолютно аварійних.

Мені здається, що у нас вийшло. Коли ми в березні приймали рішення робити в цьому році фестиваль чи ні, я був налаштований дуже песимістично. Але коли команда все ж вирішила робити фестиваль, я миттєво включився до роботи.

Потім навіть шкодував про свої сумніви − напевно, мені треба було мислити більш оптимістично, як мої друзі і партнери. Вони були сповнені рішучості. І навіть коли по ходу роботи стали виникати труднощі − через закриті кордони до нас не змогли приїхати наш координатор з Італії і два дуже грамотних гіда з Польщі − в команді вже виник такий "фан", що навіть цікаво було, вийде все ж-таки у нас чи ні. Вийшло, як бачите.

А з іншого боку, коли фестиваль існує 10 років, то за цей термін вже можна навчитися робити гарний продакшн, причому, не тільки звук і світло, а й кейтеринг, поселення у готелі, логістику транспорту та інше.

 

− Чий виступ особисто для вас став найяскравішим в програмі фестивалю і чому? 

− Коли ми починаємо говорити "цей подобається більше, а цей менше", то порушуємо головний посил фестивалю − кожен грає як вміє. Я не кокетую. Є, звичайно, якісь власні уподобання, але... 

Знаєте, коли до нас приїжджав у 2012 році Джон Маклафлін, легендарний американський джазовий гітарист, він якось запросив нас з партнерами до себе у гримерку.

Ми вирішили, що він зараз стане висловлювати нам якісь претензії, а Джон раптом відкорковує пляшку шампанського. І каже: "Я сьогодні зі своїм директором ходив до сцени біля палацу Потоцьких і дивився, як ви готуєте виступ київської студентської джазової групи.

І я не побачив абсолютно ніякої різниці в підготовці виступу цих студентів і мого, Джона Маклафліна, виступу на великій сцені. І за цю рівність я хочу з вами випити!".

Так що я однаково люблю і поважаю всіх музикантів, хто виступав на фестивалі.

− Але все ж-таки хтось повинен був зачепити вас сильніше...

− Для мене особисто певним відкриттям, ні, не відкриттям навіть, а, скоріше, найяскравішим враженням, став виступ оркестру Уінтона Марсаліса.

Я прекрасно знаю цей біг-бенд Лінкольн-центру, але коли хлопці вийшли на сцену в однакових костюмах і італійських краватках, було в них щось таке вічне. Хранителі традицій! Багато людей байдужі до такого жанру як біг-бенд, а для мене він завжди свято, завжди фієста.

Найбільші суперечки у публіки викликав виступ SEAL як хедлайнера. Так, він на самому початку концерту виконав пару джазових стандартів, але потім переключився на свої старі поп-хіти.

З одного боку, запрошувати неджазових артистів на джазові фестивалі це норма. Можна згадати фестиваль Монтре, де виступали і Прінс, і Іггі Поп і навіть група Jamiroquai.

− І Нік Кейв, і ZZ Top, і Led Zeppelin.

З іншого боку, існує думка, що в нашій країні це не стільки музичний експеримент, скільки спроба заспокоїти заможну публіку в партері і створити у них ілюзію, ніби танцюючи під поп-хіти SEAL, вони нібито долучаються до справжнього джазу.

Як особисто ви характеризуєте залучення поп-зірок на фестиваль у Львові − вимушене загравання з багатою публікою чи все ж-таки жанровий експеримент?

− Боронь боже, щоб ми загравали з публікою! Я на це дивлюся з абсолютно іншої точки зору.

Ми називаємо концерти таких виконавців, яких ви назвали поп-зірками, "музикою для людей". Тому що поп-музиканти "зоряного статусу" підтягують під наші прапори нову публіку.

Ви знаєте, пару років тому я теж вагався, чи запрошувати до нас на фестиваль Лізу Стенсфілд, але коли побачив як вона працює на сцені, побачив своїх студентів-джазменів (Олексій Коган викладає в інституті Глієра – УП.Життя), які витанцьовували під її пісні, мої сумніви остаточно розвіялися.

SEAL − те ж саме. Я вважаю, що це цілком здоровий компроміс. Повинні бути артисти, які є своєрідними містками від більш простого до складнішого. А люди з гаманцями, яких ви мали на увазі, зовсім не хотіли бачити SEAL − вони хотіли бачити Вінтона Марсаліса.

Зрозумійте, що Leopolis Jazz Fest нікого не збирається розважати. Ми просто показуємо, наскільки різною буває музика. Є "музика для людей", а є для підготовленої, тобто цільової, публіки.

І цільова приїжджає на фестиваль, щоб послухати саме Камаси Вашингтона, Авішая Коена або Чонка Ердогана. Виступ SEAL ця публіка навіть не помічає.

Я взагалі вважаю успіхом нашої команди і своїм особистим успіхом баланс, якого ми дотримуємось на фестивалі. На великій сцені жоден концерт не був схожий на попередній. І цей баланс витриманий не тільки на головній, а й взагалі на всіх сценах.

Багато нарікань викликав виступ Дмитра Шурова-Pianoбоя, де прозвучало кілька пісень російською мовою. Як ви відреагували на критику, що зійшла на цього українського артиста?

− Нашою командою було прийнято рішення ніяк не коментувати виступ Шурова. Вважайте, що я уникаю відповіді. Так-так, глузливо посміхаюся і кажу – "наступне питання, будь ласка!".

Наскільки я розумію, ви вже щосили працюєте над програмою наступного фестивалю. Можете сказати або хоча б натякнути, які сюрпризи очікують нас через рік?

− Будь-який виступ − це сюрприз. Можу лише сказати, що чотири неймовірних контракти на велику сцену вже в нашій кишені. І усі чотири артисти, яких я зараз маю на увазі, виступатимуть в Україні вперше.

А якщо і в наступному році продовжиться вся ця ситуація з ковідом, то Leopolis Jazz Fest...

− Вирулить! Неодмінно вирулить! Так, нас усіх зараз лякають все новими і агресивнішими штамами. Але за 10 років вже можна навчитися робити щось добре навіть в умовах, близьких до критичних.

Андрій Тараненко, спеціально для УП.Життя

Вас також може зацікавити:

Олексій Коган: Якщо ви не самоіронійна людина, вам не вдасться слухати джаз

10 фактів про 10 століть української музики

Музика та її вплив: чому нам подобається різна, як виникають "мурашки" та зміна настрою. Пояснює наука

Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.



powered by lun.ua