"Документалістика посіла головне місце в українській кіноіндустрії": організатори фестивалю Kharkiv MeetDocs

Міжнародний фестиваль документального та художнього кіно Kharkiv MeetDocs, який з 2016 року проходив у Харкові, цього року змінив локацію на Київ. Через війну фокус фестивалю зміцнішав – культурний голос сходу звучить як ніколи голосно. З 1 по 6 жовтня у столичному кінотеатрі "Жовтень" глядачі можуть побачити 21 фільм.

"УП.Життя" поспілкувалася із засновницею фестивалю Євгенією Крігсхайм та програмним координатором Денисом Будановим про нові виклики, тенденції у документальному кіно, документалістику як інструмент у боротьбі з фейками, а також перспективи ігрового кіно.

– Зазвичай фестиваль проходив у Харкові. Чи важко було наважитися на проведення фестивалю у нинішніх умовах цього року?

Євгенія: Наважилися ми одразу. Ще з початку 2022 емоційний стан нашої команди, як і багатьох українців, був дуже важким. Та ще до початку повномасштабного вторгнення ми отримали підтвердження фінансування від МЗС ФРГ, яке підтримує нас шостий рік поспіль, і зрозуміли, що фестивалю бути! Потім 24 лютого… у всіх шок і тотальна розгубленість.

Згодом зрозуміли, що фестиваль треба проводити, тому що це зброя на культурному фронті. Почалися обговорення, де. Оскільки у Харкові на той час (і досі) тривали майже щоденні обстріли. Обирали відносно безпечне місце – між Львовом і Києвом – але остаточно зупинилися на столиці. Також одразу вирішили, що проведемо фестиваль у гібридному форматі – частину фільмів покажемо онлайн, а основну програму офлайн.

Денис: Так сталося, що я знаходжусь в окупованому Криму. Якщо до 24 лютого з півострова ще можна було виїхати, то зараз практично ні. На початку літа Женя запропонувала мені стати програмним координатором фестивалю. Ми обговорили всі моменти, що стосуються такої дистанційної "роботи", а також те, що фестиваль теж змушений змінити свою звичну локацію, формати й варіанти проведення. Тоді кінотеатри вже почали відкривати свої двері для перших глядачів, продумавши, як діяти у разі повітряної тривоги. Тому проведення фестивалю стало можливим.

Засновниця фестивалю Євгенія Крігсхайм

– Розкажіть про відбір фільмів: наскільки повномасштабне вторгнення вплинуло на критерії відбору? У програмі вказано, що це фільми, які було створено вже в умовах війни, при цьому деякі з них були відзняті раніше.

Євгенія: Чи вплинуло повномасштабне вторгнення….І так, і ні. По-перше, фокус нашого фестивалю завжди був на проблемах східних регіонів нашої країни, де війна триває з 2014 року. Але наразі акценти кардинально змінилися: у фокусі не тільки схід, а й вся Україна.

95% нашого контенту – це стрічки українського виробництва або копродукція. Лише два фільми, які ми обрали, іноземні, бо сюжет цих фільмів проводить тонкі паралелі з тим, що відбувалося на очах мільйонів українців. Наприклад, фільм-відкриття "Втеча" розповідає історію біженця з Афганістану, а "Найщасливіша людина у світі" подумки повертає нас до того, якими моторошними можуть бути наслідки війни на прикладі історії в Югославії.

Усі фільми з програми так чи інакше дотичні до війни в Україні або розповідають нам про наше майбутнє.

Денис: Ми отримали понад 30 заявок до участі в Національному конкурсі. Критерії були простими – повнометражна документалістика на будь-яку тематику. Як програмний координатор, намагався дотримуватися балансу у контексті "війна та мир". Ми обирали стрічки, що стосуються не тільки війни, а й нагадують про мирне життя. Зокрема фільм "Між небом та горами" – погляд на життя закарпатського селища та роботи медиків під час пандемії коронавірусу.

А "Освітяни. Канікули в окупації" – моторошна документальна розповідь про те, як пережили російську окупацію навесні 2022-го навчальні заклади та мешканці Київщини. Це буде світова прем'єра, перший показ. Темі російського вторгнення присвячена ще одна стрічка – "День українського добровольця", яка вже крокує європейськими фестивалями і яку українські глядачі побачать у нас.

Що стосується позаконкурсної програми, то тут розгорнулося справжнє "полювання на кіно". Один із наших уловів – фільм "Втеча", дуже якісне кіно, у якому вдало поєднуються документалістика та анімація, а також є цілий калейдоскоп важливих тем: ЛГБТ, стосунки в сім’ї, проблеми біженців.

– Які зміни ви побачили у кіно на етапі відбору фільмів: тенденції, нові теми?

Денис: Зараз документальне кіно рефлексує на тему того, що сталося після 24 лютого. Це той жанр, який швидше за інших реагує на події, бо кіно зараз можна зняти навіть на телефон. І деякі фільми використовують цю можливість. Взагалі тенденції у документалістиці – рефлексія на минуле або фіксація поточного.

Документалістика дозволяє глядачеві виходити з інфобульбашки й дивитися на світ та інших людей, пізнавати щось нове або подивитись на себе з боку.

Євгенія: Тенденція – у зміні рефлексії і дослідження на фіксування того, що відбувається. Думаю, що жанр документалістики наразі посів головне місце в українській кіноіндустрії, бо ігрове кіно трохи не на часі. Знімати військові історії ще зарано.

Глядачеві цікавіше дивитися документальні фільми, які можуть відігравати роль тригеру. Вони слугують релаксантом для суспільства, але не є споживчим контентом, як це було, скажімо, до 24 лютого. Зараз ми частіше спостерігаємо за репортажними новинами, що, по суті, і є одним із інструментів документалістики. Звичайно по закінченню війни ігрове кіно знов "повстане з попелу" – упевнена, що багато зніматимуть про наших героїв, наших воїнів, а також фільмуватимуть історії простих людей. Але зараз усе по-іншому.

Програмний координатор Денис Буданов

– У програмі національного конкурсу є одна цікава деталь – переважають жінки-режисерки. Це випадково чи намагалися дотримуватися гендерного балансу?

Денис: Чесно кажучи, це вийшло випадково. Коли я дивився подані фільми у заявках, то не звертав уваги на стать режисера, бо головні критерії – це якість і сенси.

Євгенія: Але ми все ж таки намагаємося дотримуватися балансу: у команді та в журі. Цьогоріч ми відібрали 9 фільмів (для порівняння: у минулому році їх було 6), адже ми просто не могли відмовитися від якісного продукту.

– Після 24 лютого питання контрпропаганди і виявлення фейків набуло більш глобального контексту. Такий фестиваль у нинішніх реаліях може стати своєрідною протиотрутою до фейків?

Денис: Культура, зокрема кіно, це теж зброя, і на культурному, і на інформаційному фронтах. У мирні часи це культурна дипломатія, у військові – саме культурна зброя. Наш фестиваль – протистояння культурному і інформаційному наступу.

Євгенія: У нас є класна зброя – документальне кіно. Такі фільми, як "День українського добровольця", "Освітяни. Канікули в окупації", "Терикони" і є тією зброєю, яка допоможе боротися з інфофейками. І не тільки у нас, але й у світі. Наразі тривають перемовини з іншими платформами і фестивалями щодо показу наших стрічок у світі.

– На вашу думку, у якому стані сьогодні кіно в Україні?

Євгенія: Якщо ми говоримо суто про українське виробництво, то брак фінансування є ключовою проблемою. Мені здається, що зараз варто робити фокус на копродукції з іншими країнами. Особливо зважаючи на те, що за кордоном також зацікавлені у зйомках саме документального кіно про події в Україні. У межах нашого фестивалю відбудеться Public Talk про майбутнє ігрового кіно – там ми детально обговоримо усі аспекти цього питання.

– У цьому контексті згадала нещодавну хвилю обурення щодо ігрового фільму про Бучу. Чи дійсно варто сьогодні знімати таке кіно?

Денис: Таке кіно, по-перше, не на часі, бо треба збирати матеріал. А по-друге, є певні застереження щодо складу команди. Якщо подивитися їхні роботи до цього – комедії досить сумнівної якості. Звісно є прецеденти, наприклад у американців, – режиссер також знімав комедії до того, як отримав Оскар за фільм "Зелена Книга". Але не треба порівнювати можливості американців і того, що зараз хочуть зняти. Наприклад, фільм "Катинь" Анджея Вайди, який знімали поляки, пройшов шлях у довгих 5 років досліджень. Але все одно знайшлися ті, хто фільм сприйняли досить контраверсійно.

Євгенія: Це робити ще зарано. Рани людей, які були в окупації, або пережили досвід вчиненого насильства в родинах – це дуже болюча та напрочуд емоційна тема. Ми ще довго будемо пропрацьовувати ці травми на психологічному рівні. Я не експерт в ігровому кіно, але вважаю, що зараз треба займатися документальним кіно.

– Які фільми з фестивалю ви би радили подивитися?

Євгенія: Складне питання, тому що треба дивитися всі фільми. Звісно, фільм відкриття і закриття – "Втеча" і "Євродонбас" – протидія фейкам. Символічно закривати фестиваль цим фільмом, бо це дає надію, на те, що ми будемо поступово відходити від наративів совка й дізнаватися про свою справжню історію. "Як там Катя?" – всеукраїнська прем'єра, ігрове кіно. Фільм вже показали в Локарно. Фільм про Харків – "Будинок Слово" – обов'язково теж треба подивитися, дізнатися більше про розстріляне відродження.

Денис: Якщо маєте час, то треба дивитися всі фільми. Тим паче, що програма побудована таким чином, що не треба обирати, куди піти. Я б радив, звісно, дивитися фільм-відкриття і закриття, стрічки у Національному конкурсі. Ще фільм-ретроспективу – "Черкаси". Ми покажемо режисерську версію фільму, яка відрізняється за хронометражем та монтажем від кінопрокатної і яка демонструвалась на прем’єрі Одеського кінофестивалю в 2019 році.

Також "у зв’язці" одним сенсом з ним ми покажемо "Лев" також авторства Тимура Ященко, і також у режисерській версії. Це єдиний короткотметражний фільм на нашому фестивалі. Це такий умовний приквел до "Черкас". Також раджу подивитися прем’єрні фільмі: "Найщасливіша людина у світі".

Ірина Голіздра, спеціально для УП. Життя

Реклама:

Головне сьогодні