"Мистецтво не може бути без політики" – новий директор Театру на Подолі Богдан Бенюк

У столичного Театру на Подолі – новий директор. Його очолив актор іншого столичного театру – імені Івана Франка, викладач акторської майстерності Богдан Бенюк. Театр на Подолі був без керівника понад рік – відколи помер попередній директор і засновник Віталій Малахов.

За понад 30 років свого існування Театр став впізнаваним і набув особливого шарму. Говоримо з Богданом Бенюком про плани на посаді, перші кроки, прем’єри у війну та чи збирається артист повертатись у політику. Адже посада керівника театру теж справа політична.

– Пане Богдане, Ви подавались на конкурс чи стали керівником, пройшовши співбесіду?

– Я без конкурсу пройшов на посаду, бо під час воєнного стану конкурси не проводяться. Всі призначення, які зараз є, і в Київраді також, відбуваються за співбесідою. Як буде перемога – тоді буде оголошено конкурс.

Зараз все, що відбувається навколо нас – воно як рятівний поплавок. Призначення зараз – з розряду екстрених. Де треба рятувати будь-яку галузь – туди направляються люди.

Театр на Подолі був рік без художнього керівника. Зараз іще без директора Театр на Лівому Березі. Тож такі призначення будуть ще.

Подивимось, які будуть економічні показники для театру – тоді стане ясно, чи зміна в позитив, або в негатив. Коли закінчиться війна – збільшиться кількість людей, які захочуть прийти сюди, тоді вже будуть вибори відбуватись.

Дуже важлива в цей період підтримка театру, працівників. Бо мене тут хотіли бачити, розмови точились давно – то я влився спокійно в колектив. Якби я тут був не бажаний гість – то моє прізвище би тоді було "приймак".

Треба тут дуже важливі зробити речі. Перше – не нашкодити, а по-друге, зробити низку нових постановок, які би повернули те лице театру, яке було при Віталіку Малаховому – експериментальний, імпровізаційний театр. Побачимо, як будуть складатись такі моменти. Спробуємо.

– Отже, Ви виконуючий обов’язки на час, поки не можна буде провести конкурс. Яких очікувати перших змін – у репертуарі, в темах, організації роботи театру?

– Не скажу, бо не знаю. Це не вимикач, що ти прийшов у кімнату й увімкнув світло. Це робота, яка не припиняється.

Переговори, пасьянс тих режисерів, які запропонували свої послуги та матеріал, який можна ставити – все це мусить переборотись нашою групою театральною. Подивитись, які в нас актори, чи вони зможуть це зробити. Чи треба буде ще когось брати. Як взяти молодь в театр? На яких умовах? Скільки акторів є на місці? Як грають ці актори? Багато всіляких умов.

Єдине, що тут дуже потужна технічна сторона в театрі. І це дуже добре. Бо якби ще тут були речі, які завадили би грати нам вистави в цей період без світла – то зовсім біда. Бо в Театрі Франка, в якому я граю вистави – світло не пропадає. А тут пропадає.

Богдан Бенюк дружив із колишнім очільником Театру на Подолі Віталієм Малаховим. Фото: Facebook Богдана Бенюка

– Як виходите з таких ситуацій?

– Тут уже навчились технічні служби всі провадити вистави без світла. От тільки зараз прем’єра буде – це загадка, як нам "Царя Едіпа" зіграти, де рішення все художнє відбувається на світлі, а його фактично зараз нема. Або так попасти, коли воно буде.

Більшість вистав граємо, де пів дії в світлі буває, а пів дії без світла. Все на наших засобах тримається. Нічого зараз не можемо запланувати.

Дуже важливо при цьому не втратити якість. Бо якщо пропадає технічна якість – тоді її треба доповнювати якістю людською. Іншого шляху не існує.

Бо найлегше сказати: зараз умов нема, давайте почекаємо тоді, коли прийде перемога, а тоді ми будемо щось робити. Але ж ви знаєте, що постраждають найбільше оптимісти й песимісти, а реалісти грають, роблять свою справу й роблять кожен день.

– Чому все ж таки вирішили стати очільником театру на Подолі?

– Задаєте мені питання і думаєте, а чого це Бенюк кинув театр Франка і приперся на цю посаду?

Ця посада логічним була приходом. Маю відповідну освіту – організація театральної справи. Була і досі є театральна компанія, яку організували з Хостікоєвим. Ці речі, важливі, які вже були навколо особисто – як на хвилі мене винесли на ту проблему, яка була в театрі. Тим більше, що я працював з Віталієм Малаховим – він тут ставив, а я тут граю.

Цей прихід для театру не став шокоподібним. А це є дуже важливим. Спокій у цій ситуації, яка є, спокій колективу – а тут 205 людей. Важливо колектив зберегти, вистояти в цей непростий час.

Ті театри, які є в нас у Києві – по-різному переживають війну – не беремо зараз Франка, Лесі Українки і Оперу, які підпорядковуються Кабміну і мають свої закони розвитку. Муніципальні театри – там є свої проблеми. Врятувати цю галузь важливо.

Життя зараз диктує інші нюанси, які навіть не могли собі уявити. І дай боже, щоби так сталось, що потім хтось інший буде керівником Театру на Подолі.

Мені головне зберегти колектив і дати рух хорошій драматургії – і нашій українській, яка є, і вибрати режисерів, які незаангажовані в елементарщині. Щоби там було і хороша робота художників, і хороша музика, і хороше світло. Бо в театр прийти – а квитки у нас дорогі – і побачити, що тебе вітають гарним товаром – то це обов’язково має бути.

Богдан Бенюк грає в театрі Франка та викладає в університеті Карпенка-Карого. Фото: Facebook Богдана Бенюка

– Маєте на прикметі іноземних режисерів, які можуть тут ставити?

– Я би дуже хотів цього. У театрі на Подолі ставив грузинський режисер Автанділ Варсімашвілі. Але крім нього є ще інші режисери, які залюбки приїдуть в Україну. Навіть на умовах тих, які будемо виставляти ми. Але лише для того, щоби допомогти нам у цій галузі, бо війна йде.

А що за матеріал буде? Це дуже важливо. Зараз ведемо переговори із Лейпцигом, там Наталка Ворожбит – домовляємось, що будемо паралельно з ними ставити її роботи. Це перспектива квітня.

Зараз Давид Петросян випустить "Царя Едіпа". А після Нового року маємо запустити в роботу 2-3 вистави, щоби вони потім влились у новий репертуар театру.

А з тим репертуаром, що у нас є – є проблема. Багато акторів повиїжджало. Вони зупинились ці вистави, треба вводити інших виконавців. А якщо нема кого вводити – то завершувати їхнє сценічне життя. Все як у родині – щоби жив театр, ті, хто займаються підготовкою вистави, яка потім на сцені з’являються – проходять великий період узгоджень.

Читайте також: Німці питали, де межа токсичного впливу Росії: у Штутгарті показали виставу "Мать Горького"

– Чи Ви бачили всі вистави? Яка доля репертуарних постановок "На дні" Віталія Малахова, за Горьким, "Зойчина квартира" Максима Голенка – за Булгаковим?

– Вона буде така, як і всіх російських авторів.

– Навіть "Зойчиної квартири"? Адже Голенко зазвичай непрямо працює із радянською класикою, переосмислює, викриває токсичність? Здається, і Булгаков у нього, скажімо так, "переосмислений"...

– Побачимо, як вона буде йти. "Зойчина квартира" поки йде добре – раз у місяць набирає свого глядача. Продається добре. Але будемо йти до того, щоби мати чим замінити. Зняти легко в ім’я чогось, але ж треба шукати заміни.

– Чи будете ставити вистави про війну? Як зараз варто в театрі про неї говорити?

– Не знаю, як варто говорити. Вже згадували Автанділа Варсімашвілі, який має виставу в репертуарі свого театру "Комедіанти". Ми з ним зробили таке ретроповернення тієї вистави, яка була пов’язана з громадянською війною в Грузії. Перелицювали на свої події, які почались у 2014.

Я зі студентами пробував робити цю роботу – виглядала непогано на тлі наших подій, але тут почалось повномасштабне вторгнення. Мусимо додавати вже ті емоційні потрясіння, які ми пережили.

Зараз ми думаємо. Потрібна якісна драматургія, за яку глядач проголосує квитком і побачить у ній відображення актуальних подій. Зараз на Подолі йдуть "Сірі Бджоли", написані Курковим 5 років тому. Досі педалює на ту ситуацію, яка є.

Буде щось – чи Ворожбит запропонує, чи хтось іще, речі, які пов’язані з сьогоденням – то буде супер. Дай Боже, щоби воно пішло.

Але це мають бути вистави з мистецьким замішанням. Надзвичайно важливо, щоби те, що відбувається на сцені, мало відгук у артистів. Бо коли артисти виходять із порожніми серцями на сцену, тоді нічого це не врятує – ніяка драматургія. А таке часто трапляється.

– Ви називаєте здебільшого ім’я Наталі Ворожбит – чи вона єдина на сьогодні драматургиня, яка вдало пише про війну? Які ще драматурги пропонують свої твори?

– Ніхто нічого не пропонує – от у чому фішка. А якщо такі будуть люди – тоді вже будемо вибирати. Все залежить від того, хто що принесе.

Наталка Ворожбит працьовита, вона талановита людина. Якщо вона нам підійде своїм матеріалом і погоджується, щоби в цьому театрі йшла її робота – ми її беремо. Це буде тільки плюс.

Говоримо про такі речі, яких не можеш загадати наперед. Звичайно, хочеться відкривати нові імена. Але ж вони повинні десь з’явитись.

На фоні подій нашої війни виникають враження емоційні, які записуюються, а потім озвучуються монологами – і все. А драматичного твору такого не існує.

Всі в пошуках – і не тільки наш театр. Шукають щось таке, що би могло увійти в репертуар і мало вагомість. Адже ніхто не хоче провалитись – в тому числі й я. Але вибрати з того, що є, і щоби мій смак мене не підвів – в цьому буде проблема. Бо я, як керівник, нестиму відповідальність і за художнє втілення.

Богдан Бенюк очолив столичний Театр на Подолі. Фото: пресслужба театру

–Чому в Театрі на Подолі до репертуару включили саме "Цар Едіп"?

– "Цар Едіп" – хороша драматургія. Якщо постановка вдасться тут на сцені - буде дуже добре. Це складна п’єса, не кожному вона вдається. Геніальні режисери ставили її по декілька разів, навіть в театрі Франка вона йшла – але недовго. Глядач не пішов, не на часі була.

Класика ніби відпочиває, очікує, що трапиться знову якась подія в житті – і тоді класика, античність знову стає актуальною. Зараз побачимо, як тут буде. Там вся художня частина замішана на світлі. А як світла не буде – то й вистави цієї не буде.

Зараз ми на фінішній прямій – будемо знаходити дизелі, генератори, привозити. Міркую, де гроші брати на це. Це як коли в тебе квартира – все залежить від того, що ЖЕК дасть чи не дасть. А ми як у приватному будинку – сам собі ґазда. Є дрова - сам рятуєшся. Так само театр зараз рятується в будь-якій ситуації.

Зараз маємо здати цю прем’єру, бо також Гете-Інститут зацікавлений. Вони фінансували її – тож це дуже важливий план співпраці з Гете-Інститутом.

– Чи зараз граєте для військових?

– В кінці грудня їдемо до військових вистави показувати, з концертами їздимо. Ті моменти, які пов’язані з передовою, і що відбувається там – кожен із нас переживає по-своєму. Інформація надається одна – а те, що ми дізнаємось в кулуарах, або сам десь бачив – відрізняється від загальної картини.

Розуміємо, що переживаємо дуже складний період. З 24 лютого по 5 березня я взагалі думав, що нашої країни не буде. Але Бог на нашій стороні – нам вдалось зробити такий скачок, де повірили в нас ті, хто нам допомагає. Якби не їхня допомога, то вже давно тут би був руський театр. А де наші всі артисти були би – невідомо.

Богдан Бенюк дружив із колишнім очільником Театру на Подолі Віталієм Малаховим. Фото: Facebook Богдана Бенюка

– Чи можуть зараз вистави, які йдуть в театрі, зовсім не стосуватись війни?

– Звісно можуть. Днями давали "Камінний господар", у Франка йшов музикл "Співай, Лоло, співай". Уявляєте лишень, що ви приходите в театр, де вам весь час говорять про війну.

А за чим приходить глядач – приходить і подивитись комедію, і посміятись, і потішитись, і забути на 2,5 години про те, що відбувається.

Репертуар має бути різноманітним. Але нагадувати про те, що відбувається, і пробувати допомогти знайти людям себе в цей непростий час – звичайно, нам треба попробувати це зробити. Зараз вся машина театру на це працює. Думаємо, як це втілити.

Дивишся, Шекспір тут ішов. З виставою "Сон літньої ночі" Театр на Подолі багато їздив за кордон. А зараз режисери приходять і показують вистави – і більшість проблемна, негативна. А проблеми ті, які не тішать душу. Важливо, щоби був баланс. Щоби вистави були різні за жанрами, стилями. Зациклюватись на одному неможливо.

Богдан Бенюк очолив столичний Театр на Подолі. Фото: пресслужба театру

– Але ж театр зараз є не лише психологом, а й лишається таким, що формує візію майбутнього?

– Театр має виконувати і ту роль, про яку ви кажете, ніби заглянути наперед. Але ми ж розуміємо, що спочатку треба перемогти. Але яка це перемога буде? Росіяни від нас нікуди не дінуться – вони так і стоятимуть на сході.

Отже нам треба кожному силу мати таку, щоби ми вміли користуватись зброєю. Вміти себе захистити. Та ж нація бере кількістю, наглістю й провокативністю. Тому треба її зараз заспокоїти, щоби вони забули нас на декілька років. А самим постаратись вискочити в ряд європейських країн із високою технологією й розумом.

Дивлюсь, що думають студенти, і як в них вкладати зерно розуміння. Куди ми будемо йти й кого вони будуть представляти своїм атестатом? Бо акторів випускається щороку в Україні 1000. Куди вони йдуть? Театрів не збільшується. Де вони діваються? Для чого вони йдуть у цю романтику, яка обертається потім зовсім іншими речами – розчаруванням. Для чого нам стільки артистів? Це ж професія поштучно. Те, що дозвіл був виданий Міносвіти на багато професій у різних вузах – маємо палку з 3 кінцями. Маємо повно юристів, менеджерів з бізнесу – натомість не маємо слюсарів і світлотехніків.

– Як виходити з цієї ситуації?

– Національний університет Карпенка-Карого існує понад 100 років – там є певна система подачі документів, логіка викладання й зобов’язання.

Раніше були державні місця. Країна визначала, скільки треба акторів. Після кожного випуску – приїжджали "купці" – керівники державних театрів – дивились дипломні вистави й обирали собі артистів. Їздили в Вінницю, Донецьк, Луганськ – всюди. Там тобі умови давали – житло, підйомні кошти. Була організаційна структура міцності.

Зараз крім театрального університету і Харківського з’явились в кожній області факультети. Хто викладає, як викладають, чи мають право викладати, яким чином їм видали дозвіл, які це роки були – так само треба буде розбиратись після перемоги.

Треба буде перемогти, а тоді наводити лад в освітній системі, в мистецькій. Менше би людей думали, що на цьому можна заробити, а більше – що важливо кайфувати від творчості – тоді би все було по-іншому.

Богдан Бенюк очолив столичний Театр на Подолі. Фото: пресслужба театру

– Чим Театр на Подолі відрізняється від Вашого "рідного" театру Франка?

– Є традиція, яка існує в кожному театрі. Традиція Театру на Подолі склалась за більш ніж 30 років – вималювався стиль, який увів Малахов з імпровізацією, яка перетворювалась на гротеск. Не кожен театр вміє це робити.

У Франка вистави серйозні, романтичні. Приходять нові режисери – традицію, яка була у Франка, потроху змінюють. Іншими виставами, своїм світосприйняттям. Цей процес мало кому подобається, але він відбувається. Бо ні на мені, ні них процес не закінчується. Я покидати акторську сцену в театрі Франка не буду.

Тут – в театрі на Подолі – вирішив сам не ставити й не грати – окрім тих вистав, які я зараз дограю. Це неетично, на мою думку. А там я маю повне право працювати як актор. Бо це режисери обирають артистів.

– Які Ваші риси характеру зараз виходять на перший план – в нових умовах із новим колом задач?

– Підготовка до будь-якої роботи, вистави – сьогоднішньої, завтрашньої – ведеться не за 15 хвилин до вистави – вона постійно з тобою живе. Володимир Оглоблін, який мене зробив артистом – у 25 років давав головні ролі – казав: "Дєточка, ти будеш артистом до того часу, поки в тобі буде жити дитина і ти будеш дивуватись цьому світу".

Оця штучка, яка захована у цих словах, і є первинним витоком перебування акторів на сцені. Коли артист виходить на сцену і всередині в нього горить вогонь – тоді магнетизм перескакує через рампу до глядача. Є взаємозв’язок. Тому дуже важливо, щоби артисти не ходили до Театру на Подолі, як на каторгу.

Тут є дуже хороші артисти, класні, але мають навчити і тих, хто поки що цього не відчуває. Бо навіть якщо є технічні проблеми – нема світла – є артист. А ще як він має громадянську позицію, має талант від Бога, начитаний – може тримати публіку, говорити, бути дуже мудрим. А ця практика приходить після багатьох років навчання.

– Зараз у Вас є викладацька робота, тепер очолили театр на Подолі, граєте у Франка. Який вигляд має Ваш звичайний день?

– Всі мої роботи взаємопов’язані, беру досвід з однієї, переношу на іншу. Мені господня рука й тато з мамою дали таке емоційне ставлення до життя. Я внутрішньо неспокійний, не можу виконувати одну роботу. І вдома роблю багато робіт. Це мене освіжає в моїх помислах. Оця переключка – найважливіша штучка, яка дає палахкотіння душі, вогник.

А коли ще людина цікава до всього. Так і живеш. Довго не сплю, о 6 прокидаюсь. Але вдень можна по 1,5 години поспати. Тут є добре крісло, а в театрі Франка є дивани.

Богдан Бенюк очолив театр на Подолі. Фото: Театр на Подолі

– Маєте якісь таємниці суперпрацездатності?

– Використовую пораду знайомої лікарки-реаніматолога. Колись спитала: "Богдане, а ти просиш пробачення у своїх персонажів, яких граєш в театрі?". Кажу: "А чого маю?" – "Ну, як берете класику, сторіччя тому написану, говорите імена, прізвища – автор оживає. Ви ж їм не даєте спокою".

Порадила, щоби заспокоюватись після вистав – то заїжджати дорогою, посидіти на лавочці біля Володимирського собору й подякувати за виставу. Виявляється, що це прекрасна порада, якою користуюсь. Дозволяє себе не ламати, не примушувати, а духовно визволитись.

Але це приходить лише з часом. Практика базується на тому, що було в тебе в житті. Можеш її потім розказати – але чи підійде вона іншим.

– Які вже бачимо перемоги на культурному фронті?

– Як для мене особисто – зараз перемагає музика. З’явилась величезна кількість пісень про війну – дуже потужних. Хлинула ця суперова хвиля. Вони в переважній більшості є мудрі – хороші слова, музика, і написані в ім’я перемоги. От уже й переможний фронт. Виконавський фронт артистів, які поїхали до бійців, провадять концерти по всьому світі. Заробляли кошти на допомогу.

Імпонує гурт "Без обмежень". Їздять по Україні, працюють з різною аудиторією, незалежно кілька людей – чи кілька сотень. Так само в нас на виставах – буває групка глядачів, але ти мусиш так запалити, щоби той глядач ще раз прийшов, і сусідів із собою привів.

Тож на сьогодні, вважаю, що переміг музичний фронт, а театри підтягуються.

Ще на повну катушку працюють поети й письменники. І дуже важливим є кіно. Я особисто знявся у 10 фільмах, які зараз не йдуть в кінотеатрах, але є велике діло телебачення. В новинах, що йдуть з ранку до ночі – має бути найкраща година для тих сучасних українських фільмів, які вийшли.

І телебачення має з кіно заключити угоду – заплатити за створення фільму. Але ж канали належать дядькам-тьотькам, яким це не цікаво. Проте є президентський важіль, який може одним словом призначення зробити так, щоби в прайм-тайм йшло сучасне кіно, не вироблене лишень у "95 кварталі". А створене за наші державні кошти – різноманітне за стилем. Мають бути теми різні – від сентиментальних до комедії, драми. Кіно чекає, воно хороше.

Богдан Бенюк очолив столичний Театр на Подолі. Фото: пресслужба театру

– Чи збираєте назад в політику?

– А я з неї нікуди не йшов. Інша справа, що партія "Свобода", до якої я належу, зараз воює фактично вся. Припинена політична діяльність. Дасть Бог, закінчиться все – знову політична діяльність почнеться. Всі знають, що я свободівець.

– Чи побачимо Вас на посадах топполітиків?

– Не думаю. Мені комфортно тут, займатись тим, чим я завжди займався – мистецтвом. Але мистецтва без політики не буває. Як і спорту. Тому належність мене до партії, яка завжди пропагувала українство мене влаштовує. Приходить той момент, коли з’являється в тебе шанс. Це як артисту роль приходить – мусиш бути готовий. Можеш використати – і користь принесеш. Я так само думаю, але як воно буде – всі під Богом ходимо.

– Тобто зараз почуваєтесь на своєму місці?

– Тут було місце Віталія Малахова. Тепер я це місце обживаю, маю ще кафедру в університеті Карпенка-Карого, у театрі Франка гримерка 12 – всюди мітки бенюківські стоять.