Перед входом Одеського художнього музею лежить скульптура Катерини ІІ, а всередині показують фото мертвих ворогів: репортаж

Одеський художній музей, який з початку повномасштабної війни робив онлайн проєкти – відкритий для відвідувачів і повністю змінив експозицію. Глядачам пропонують виставку з фото знешкоджених солдатів армії РФ, а ще втілену у скульптурі "мертву лють росіян" та щемливу добірку робіт про Голодомор очима іноземця.

Нещодавно музей прийняв на річне збереження пам’ятник Катерині ІІ, який демонтували на Катерининській площі – і це викликало бурхливе обговорення серед культурної спільноти.

Кореспондентка УП.Життя побувала в Музеї й дізналась про нові проєкти, евакуацію колекції, подальшу долю "скандальних" скульптур та як змінюються одесити у час повномасштабної війни.

На бульварі Жванецького в Одесі, з якого видно море й порт, мало людей – частина пішохідної зони завішана стрічками, які забороняють прохід. На огорожах – попереджувальні знаки, що фотографувати порт не можна. До Одеського художнього музею, що стоїть боком до моря, проходжу вуличкою зі стінами в яскравих графіті. На металевому паркані Музею – три банери з назвами виставок: блакитний із чорним "Голодомор очима українських художників у колекції Морґана Вільямса", чорно-білий із написом "Мови війни" та "До війни" – із яскравим синьо-жовтим орнаментом.

Будівля Одеського художнього музею - це колишній палац. Фото: надані музеєм

Роздруківка на воротах повідомляє: "Під час воєнного стану музей працює". Перед тьмяно-червоною будівлею палацу Потоцьких-Наришкіних – зелений лабіринт із чашею фонтану. Попри "мінус" на вулиці – в самому центрі квітне червона троянда. Частина вікон укріплені ДСП-плитами – скло вибило під час "прильоту" влітку 2022. Всі вікна заклеєні скотчем хрест-навхрест. Ліворуч – захисна конструкція, під якою влітку сховали роботу Єгора Зігури "Колос" із циклу AfterToday.

До завершення повітряної тривоги в музей не пускають. Зустрічаюсь із Кирилом Ліпатовим, істориком, дослідником і головою наукового відділу музею у приміщенні адміністрації праворуч. На адмінбудівлі – бюст Наталії Касько, яка очолювала ОХМ з 1980 до 1995. В кімнаті наукового відділу мене пригощають чаєм із цукеркою з "мистецького адвенту" – дістаю з "віконця" смаколик із малюнком Олександра Грехова. На ньому – статуя Зевса та вояк ЗСУ "Боги раніше – боги зараз", – читаю.

Починаємо розмову із найбільш резонансного питання – на фасадному дворі Музею лежить скульптура Катерини ІІ. Її взяли на тимчасове зберігання після рішення Міськради про демонтаж. Також музей забрав пам’ятник Олександру Суворову. Обидва об’єкти прийняли на рік.

В Одеському художньому музеї відкрили 3 виставки. Фото: надані музеєм

"Коли музей має змогу працювати з такими атрактивними об’єктами, об’єктами, які навантажують на себе й сенси, й суспільну увагу – навіщо від цього відмовлятись і перевозити пам’ятник Катерині на територію КП Ритуальні послуги міста Одеси, як пропонувалось. Ні, це активний об’єкт, навіть зараз, лежачи, він активний – і з ним треба активно працювати. Сподіваюсь, що українські художники це вміють робити – а вони вміють", – каже Кирило Ліпатов.

Гладить кішку, яка треться об ноги. Пояснює: долю пам’ятників засновникам Одеси – Катерини й фаворитів і монумента Олександру Суворову, вирішувала Міськрада.

Читайте також: Без світла, але з куражем: як живе наймолодший музей України

"Чому музей не відхилив цю ідею міськради? Бо ми вважаємо, що одноразовий акт з демонтажем пам’ятника не вирішує сутність цієї проблеми. Тобто з об’єктом носієм якоїсь ворожої ідеї – імперської, колоніальної, яка заповнює і місцевий історичний наратив, і дуже впливає на локальну ідентичність, конфліктує з національним історичними наративами, національною пам’яттю – з ним треба працювати не тільки актом демонтажу, який відбувся один раз і нібито ми вважаємо, що проблему вирішено", – розповідає Кирило Ліпатов. Заходимо до невеликого кабінету директора. Це старовинна кімната з каміном. Кирило Ліпатов відчиняє внутрішню частину старовинного вікна, відсуває фіранку.

"Однією з умов передачі – була подальша робота з пам’ятниками. Збираємось зробити опенкол для українських художників. Матимуть умови праці – перелік тем, обмежень та завдань конкурсу. Я його для себе називаю співзвучно з відомими американськими акціями decommunize this place – "декомунізуй це місце". Вважаємо, що сучасне мистецтво має проактивний інструмент праці з публічною історією, з публічним мистецтвом. П’ять українських художників – переможці конкурсу – будуть мати бюджети для тих інтервенцій, які вони оберуть – і пропрацюють по темі імперського наративу, окремих історій, особистості Катерини. Це всі ті питання, які нібито на якийсь момент поділяли місто на тих, що вважають, що треба залишати пам’ятник і тих, хто поділяв думку, що його треба зносити", – каже науковець. Показує, що можемо йти до приміщення – тривога завершилась.

На фасаді музею – бюст очільника Одеси Григорія Маразлі. З його ініціативи палац Потоцьких-Наришкіних переобладнали в Художній музей. В холі – знову бачу банери з назвами виставок. В першій залі – скульптура Йосипа Мормоне "Дама під вуаллю".

У 2021 в музеї поновили експозицію. Фото: надані музеєм

Це частина постійної експозиції ОХМ, яка була до реформи директора Олександра Ройтбурда. У 2021 фонд поповнився 670 новими експонатами – майже всі роботи сучасників. 23 липня 2022 мали відкривати виставковий проєкт "До війни" – з частиною цих робіт. Через ракетний обстріл відкриття перенесли на 30 липня. Влітку музей провадив "внутрішню" роботу – зокрема, на грантові гроші почали робити цифровий зліпок архівів колекції, документацію, що підтверджує приналежність робіт ОХМ.

Читайте також: Повірте, в нас є план: Ткаченко про евакуацію музеїв, бюджет на телемарафон і обмін єнота на Пушкіна

"Зрозумів, що я не хочу, аби музей повторював помилки 1941 року. Коли ми знімали, вивозили експозицію першого-другого поверху – я постійно не міг від цієї думки відсторонитись. Частину колекції у 1941 вивезли до Уфи в евакуацію, а частина залишилась. І багато колекції поїхало в Румунію чи Західну Європу – ми досі ще не знаємо, де експонати знаходяться. А якщо немає підтвердження документального, що конкретно ця робота, яка зараз може знаходитись у приватній колекції, була на обліку в дореволюційного Товариства красних мистецтв в Одесі, чи потім у Музейного фонду вже після 1918 року, і якщо більшість архівів загинуло – чим ми можемо це підтвердити. І це стосується більшості українських музеїв – це проблема Ханенків, проблема львівського музею Шептицького і галереї Возницького – всі українські музеї мають такі лакуни, пов’язані з минулою великою війною. Цифрові зліпки мали би зробити 5-10 років тому, але в мирний час на це бракувало то часу, то грошей", – каже Ліпатов.

Влітку в Музеї проводили екскурсії "Уламки старої експозиції". Фото: надані музеєм

Разом із цифровим зліпком архіву музей робить дігітальні копії робіт, що викладають на сайт. Кирило Ліпатов показує на порожню стіну, де висіли картини "червоного фонду" музею. Їх евакуювали навесні – оскільки роботи були вже підготовані на обмінну виставку.

"Із середини січня 2022, коли постало питання зібрання на кордоні України російської армії – у нас виникли різні сценарії найближчого майбутнього. Музей почав активно консультуватись із Мінкультом, із державною адміністрацією. Ми, як і всі українські музеї, вимагали якісь конкретні заходи й рекомендації. А наприкінці січня у нас виникла ідея зробити велику обмінну виставку в одному з міст на Західній Україні.

У такий спосіб ми підготували до евакуації весь так званий "червоний перелік" колекції. Тож самі запропонували зробити таку евакуацію – не евакуюючи. Готуючи в лютому цю виставку – фактично готувались до вивезення. В Мінкульту та Держадміністрації на той час були побоювання щодо провокації, щоби не зробити панічні настрої в місті. Але коли вже 24 лютого це відбулось – ми в перший же день зняли всю експозицію і в перші ж дні весни вивезли три одеських музеї – Літературний музей, Музей західного та східного мистецтва та наш", – розповідає науковець.

Влітку в Музеї проводили екскурсії "Уламки старої експозиції". Фото: надані музеєм

На стіні бачу пейзаж Івана Айвазовського. Зображує схід сонця над морем. На передньому плані – група людей у національних вбраннях – караїмів. Привертає увагу, що зображені з золотими прикрасами, всі усміхнені. Екскурсоводи вказують на "приховані змісти" полотна – щасливі народи в "щасливій" імперії. Картина належить до основної експозиції, що формувалась після Другої світової. Зберігалась у Музеї майже 60 років. Раніше поділялась на окремі секції – "Міжвоєнний модернізм", "Соцреалізм", так зване "Тихе мистецтво", яке митці мали можливість писати не в соцреалістичному каноні, "Суворий стиль", мистецтво 1970-1980, 1990-2000 і сучасне. Зараз експозиція другого поверху присвячена одеському і українському мистецтву ХХ -XXI ст. – це останій виставковий проєкт директора Олександра Ройтбурда. Він, будучи депутатом облради, перевів на закупку картин свій депутатський фонд.

Читайте також: Фотографувались із картинами про Луганськ та згадували селфі з минулих років – як у в музеях провели День селфі

Коли найбільш цінні картини "червоного списку" вивезли – роботи, придбані у 2021 з ініціативи Олександра Ройтбурда, зайняли і частину приміщень першого поверху. На стіні бачу полотна Влади Ралко, Ніни Савенко, Микити Кадана. На тлі стін старовинного палацу виглядають незвично, сучасно.

"І Олександр Ройтбурд так бачив, і ми його повністю підтримуємо – музей має виходити за межі свого традиційного локусу – Одеська художня школа, "южнорусские художники" – особливо після того, як президент надав нам національний статус у жовтні 2021 році. Тому маємо багато українського сучасного мистецтва, яке закриває великі лакуни в нашій колекції. Коли у травні музей був напів порожній – п’ять залів першого поверху зайняли найбільш яскравими, цікавими роботами. Так сталось, що виставка "До війни" – демонструє функцію передбачення мистецтва. Що щось воно краще розуміє, ніж інші аналітики", – каже Кирило Ліпатов.

У залах першого поверху виставили роботи сучасних художників. Фото: надані музеєм

У залі, де раніше було мистецтво XVIII-XIX ст. – великоформатне полотно Олекси Мана, фотороботи Євгена Нікіфорова, присвячені радянському монументалізму.

Посередині зали, що колись була "танцювальною", – скульптура Марії Куліковської. Тут залишився автентичний паркет, старовинна ліпнина. Згадуються музеї Європи.

Відвідувачка роздивляється сіро-біле килим Андрія Сагайдаковського із зображенням обличчя. Збоку написи: "Хочеш стати вищим? Стань на стілець!"

У залах першого поверху виставили роботи сучасних художників. Фото: надані музеєм

За залою із роботами художників-одеситів різного періоду – виставка про Голодомор з колекції Вінсента Морґана, який збирав мистецтво, присвячене цій тематиці. Більшість робіт – плакати. Їх переважно у 1980-90 роках створювали митці, які мали й "комуністичні" роботи. Паралельно робили зображення, які пробують осмислити трагедію.

У Музеї триває виставка про Голодомор. Фото: надані музеєм

Також у залі графіка художника Буркіна, який у радянський час був у таборах. Зупиняюсь біля графічної роботи, що зображує дитину з дорослими зляканими очима. Довго намагаюсь себе змусити перестати дивитись. Завершують експозицію картини Віра Баринової, що зображують сцени Голодомору у неовізантійській манері. Проходимо в наступне приміщення, де показують "Мови війни".

Читайте також: Що Одесі дає статус пам’ятки ЮНЕСКО: оцінюють активісти-одесити

"Вважаю, що у музею дві головні мети зараз – не побоюсь слова місії. Перша – збереження колекції Одеського художнього. Якісь заходи вже зробили і продовжуємо, готуємось до різних сценаріїв розвитку подій. Друга – архівація українського мистецтва воєнного часу. Розпочали великий цикл виставок українських художників, які працюють під час війни, створюють рефлексію, візуальну мову, якою потім розмовляє все інше українське суспільство. Цією візуальною мовою користуються і за кордоном, куди виїхало багато українських художників, художниць. Вважаю, що українське суспільство дуже потребує цієї художньої рефлексії. Розумію, що той інструмент роботи з реальністю, який мають дослідники чи проактивна частина суспільства – політики, соціальний інженеринг – і той інструмент, яким користуються художники, – вони абсолютно різні, але при тому валідні один до одного", – каже Кирило Ліпатов.

Фотохудожник Ігор Гора працює з зображеннями мертвих солдатів РФ. Фото: надані музеєм

Підходимо до окремої секції з роботами трьох митців, яких об’єднали в новий і дуже "сміливий" для Музею проєкт "Мови війни". Всі роботи створювались після лютого 2022.

"Всі троє авторів працюють із польовою фотографією – яку роблять не професійні журналісти з їх етичними рамками, а саме учасники бойових дій – українські солдати й офіцери, котрі знімали масовий досвід екстермінації. Ще до літа у профільних пабліках телеграму можна було побачити ці фото за хештегом на кшталт "мертвий кацап". Всі три художники, яких зараз показуємо у "Мовах війни", змінювали свої традиційні медіуми, шукали свої інтонації з цим доволі болючим матеріалом", – каже науковець.

Вітається з двома відвідувачками.

"У перший день, коли ми відкрились – було майже 300 людей. Я вже забув стільки відвідувачів у музеї. Складно було зрозуміти зовнішню реакцію, бо моя реакція на це мистецтво, на ці проєкти – вона інша, в мене інша мета, але змінилась сенситивність нашого глядача – все змінилось. Війна змінює й оптику, і те мистецтво, яке показує музей. Я не міг собі навіть дозволити уявити таке мистецтво побачити у стінах Одеського художнього – а потім зрозумів, що Кирило Ліпатов початку 2023 більш радикальний, аніж у 2021", – ділиться науковець.

Вказує на невелику видовжену залу з яскравими фотоколажами Ігоря Гори. Приглядаючись, бачу, що на світлинах – трупи. Вони "прикрашені" яскравими елементами – нагадують розмальовані луріки харківських фотографів. На кожному фото – до зображення мертвого вояка РФ доданий "промовистий" маркер-мем. Автор використав ті елементи культури, які притаманні росіянам – Червона площа зв сценами параду – феномен, який використовується пропагандою, російський письменник Пушкін, берізки, баян, пральні машини, які стали маркером образу ворога вже в час війни. Один із трупів повністю обвитий георгієвською стрічкою. Автор Ігор Гора взяв фото з телеграм-каналів.

Фотохудожник Ігор Гора працює з зображеннями мертвих солдатів РФ. Фото: надані музеєм

Роботи Дмитра Євсеєва в наступній залі – виконані як "палімпсест". Фотозображення нанесені поверх пропагандистських текстів російських ідеологів на кшталт Дугіна.

На основі матеріалу зробили відеоінтсталіяцію – на екрані рухається новинний текст, а в навушниках – репортажі з фронту. Одягаю навушники – чую, що деякі слова промовляють більш гучно, інші зовсім тихо. На екрані при цьому також акцентуються різні частини тексту. Враження, ніби ти не почув саме те, що хотів, продовжуєш шукати в тексті.

Дмитро Євсеєв створив серію "Палімпсест", де фото поєднав із текстами пропагандистів. Фото: надані музеєм

Остання зала виставки заставлена контейнерами для транспортування робіт.

Їх придбали за кошти українських і іноземних спонсорів для вивезення експонатів другої й третьої черги. Бокси стали частиною інсталяції скульптора Василя Дмитрика "Зберігати вічно. Не відкривати". В центрі – підвішена фігура "мідного істукана" в обладунках, зроблених з окремих мідних пластин. У такому вигляді за старою традицією в Китаї ховали імператорів. За словами музейників, автор ніби намагається заховати російський військовий потенціал у цьому савані, який місцями починає іржавіти. Назва теж промовиста – навічно закрити зло, яке уособлює російська військова машина.

Василь Дмитрик створив проєкт "Зберігати вічно. Не відкривати". Фото: надані музеєм

"Цикл "Мови війни" будемо продовжувати і надалі. Показуємо, як українські художники за ці місяці рефлексують свій досвід, досвід українців, досвід фронту, тилу, досвід біженства. Якими образами ми взагалі мислимо ці події. Бо ці образи вони складаються з документів подій, з великої літератури, з публіцистики, іноді з музичних творів. Але мене цікавило саме не мистецтво, яке буде вже після перемоги, а мистецтво війни", – каже Кирило Ліпатов. Вказує на фото ліворуч. На стінах навколо – фото мертвих ворогів у поховальних масках, схожих на зображення злих духів.

Василь Дмитрик створив проєкт "Зберігати вічно. Не відкривати". Фото: надані музеєм

"Наприкінці 2022 зацікавився: а що в нашій колекції зберігається про мистецтво 1939-1945. Тобто не той "стиль переможців", який сформувався згодом – розвиток соцреалістичного стилю, який є в кожному більш-менш великому музеї, а саме твори "під час війни". І я зрозумів, що це п’ять-шість об’єктів і якісь акварелі румунського невідомого солдата. Чи ескіз троянд на кришці коробки для капелюхів, які малював Всеволод Цимпаков у 1942 році, залишаючись в окупованій Одесі. Не маршала Антонеску, не Сталіна – а троянди. І після того, як Одесу звільнили – радянська влада його на 15 років у табори відправила. Лишились також дуже відверті гуманістичні начерки Пархета, які робив на фронті з солдат, з полонених німців. Тож від Другої світової в Одеському художньому майже нічого не залишилось. І мені дуже би не хотілось, щоби після перемоги музей не залишився би від того мистецтва, інпрогрес. Тобто, зараз маємо ці дві мети – збереження колекції та архівація мистецтва війни – це найголовніші завдання", – каже Ліпатов.

Василь Дмитрик створив проєкт "Зберігати вічно. Не відкривати". Фото: надані музеєм

До виходу йдемо коридором. Цікавлюсь, як змінився за час війни глядач. Чи багато людей перейшли на українську.

"Помітно, що над локальним варіантом ідентичності почала більше надбудовуватись національна – порівняно з минулими роками. Тобто відчуття єдності: я не лише – одесит чи мешканець Одеси, а й я – українець. У моєму російськомовному оточенні дуже багато й дуже швидко перейшло на українську мову. Знову ж таки, рішення демонтувати пам’ятник "засновникам Одеси" – я навіть не про кількісне опитування про подальшу його долю – а про те, що така проактивна позиція великої частки одеського суспільства – показує, що локальна ідентичність змінюється. Вона ще не склалась. Не маємо якусь сталу установлену вже ідентичність – вона змінюється, і це стосується не лише Одеси – Львів, Київ, інші міста. Що відбувається зі львівською ідентичністю після перших місяців, коли пів країни було там – вона також змінювалась. Зрозумійте, що формування ідентичності – це процесуальність, а не стан", – каже Кирило Ліпатов. Заходимо в сувенірну крамницю.

Купую значки із будівлею музею та роботою одесита Олександра Фрейдіна "Дівчина з птахом".