З українського мистецтва за кордоном знають петриківку й писанки, – директорка Одеського художнього музею

З українського мистецтва за кордоном знають петриківку й писанки, – директорка Одеського художнього музею

Виконувачка обов’язків директора Одеського художнього музею Олександра Ковальчук з початку повномасштабної війни держави-терористки Росії проти України перебуває у Бостоні (США). Керує музеєм віддалено. Будучи у США, долучилась до відновлення справедливості щодо національності художника Архипа Куїнджі. Музей мистецтва Метрополітен (Нью-Йорк) змінив у своїх описах національність уродженця Маріуполя, художника Архипа Куїнджі з росіянина на українця. А також додав, що саме росіяни зруйнували його музей у рідному місті.

Кореспондентка УП.Життя поспілкувалась із Олександрою Ковальчук відеозв’язком і дізналась, чи складно налагоджувати роботу музею, перебуваючи за тисячі кілометрів, як музеї США співпрацюють із українськими та як змінюється в іноземців враження про українське мистецтво.

– Почнімо з найсвіжішої теми – музей мистецтва Метрополітен (Нью-Йорк) описує художника Архипа Куїнджі українцем. Я знаю, що і ви також зробили внесок. Розкажіть подробиці – як ви долучені до цього процесу?

– 9 грудня ми надіслали офіційного листа до Метрополітен музею, в якому звернули їхню увагу на етикетку до картини Архіпа Куїнджі, де він підписаний як росіянин. Також у мене були претензії, що в них на етикетці, прямо в залі, було написано, що на цій картині ріка Дніпро, яка бере свій початок на північ від Москви. Дала їм географічну довідку, що ріка насправді бере свій початок біля Тули, й є конкретна географічна назва саме її початку. І що ми не маємо як інституції визначати місце знаходження якихось топонімів стосовно їхнього розташування щодо Москви, чи будь-якого іншого міста.

В нас було дві зустрічі, а наступна зустріч запланована на наступний тиждень. І от вони в понеділок офіційно вже поміняли на вебсайті інформацію, і поміняли її в галереї. Це дуже гарний кейс, що коли ми інстутиційно звертаємось, обґрунтовуємо свою позицію – спокійно, без істерики, без емоційної штуки, кажемо, що є в нас такі аргументи – ми бачимо це так, а ви приймайте рішення. То ці рішення можуть прийматись на нашу користь. Зараз звертаю увагу інституцій, в яких є доступними картини того ж Шагала і кажу їм, що Шагала також не можна називати росіянином – він народився у Білорусі, там відкрив свою школу, з якої його витравили. А все своє життя прожив і став успішним художником вже в Європі і США. Звертаю на це увагу – бо це не лише про українців – про всіх, кого Росія так чи інакше апропріювала.

– Нещодавно Одеський художній забрав на річне зберігання памятники Катерині ІІ і Олександру Суворову. Ви казали, що це викликало чимало хейту, адже демонтаж цих об’єктів розцінюють як певне "очищення" Одеси від імперських наративів. Натомість ви налаштовані працювати з цими об'єктами далі. Які зараз маєте думки з цього приводу?

– Коли залишки пам'ятника засновникам Одеси приїхали до ОХМ – було дуже багато хейту, особливо з боку активістів – навіть мене персонально приписали до лав зрадників. Думаю, це абсолютно природньо, бо зараз дуже високий емоційний накал, і це дійсно той випадок, коли памятник є дуже потужним символом. Але час минає, всі заспокоюються. За останній тиждень до нас прийшли три журналісти – у них був конкретний запит дізнатись, де знаходяться рештки пам'ятників і яка їхня доля. Це показує, що ми робимо це правильно, деколонізацією займаємось у дуже свідомий, продуманий спосіб – що наш підхід – не варварський, а ми підходимо до цього з іншими, сучасними інструментами.

Читайте також: Перед входом Одеського художнього музею лежить скульптура Катерини ІІ, а всередині показують фото мертвих ворогів: репортаж

Чи складно керувати музеєм віддалено? Ви ж майже весь час перебуваєте за тисячі кілометрів?

– Ні, не важко. Рік ковіду навчив нас налагоджувати роботу, не перебуваючи безпосередньо в Музеї. Тож зараз це не становить проблеми. Також процес доволі простий через те, що в нас гарна команда, вона спрацьована. У нас всі трудоголіки – максимально ідейні. Працюють і ввечері. Іноді я відправляю повідомлення близько 23 за українським часом – без звуку в телеграмі, щоби відповіли зранку. А мені вже необхідне скидають об 11-12 ночі.

– Тобто, вам пощастило з командою?

– Ні, не можна сказати, що "пощастило з командою". Це наслідок того, що в музею був директор, який хотів зробити його сучасним, ефективним і корисним. Маю на увазі Олександра Ройтбурда. У квітні 2018 нас було п'ятеро: Олександр Ройтбурд, я, Гера Грудєв, Маша Цилоєва та Катерина Кулай. Згодом додавалось по одній людині. Наша команда була побудована на спільному баченні, що ми робимо разом. Тоді нам вдалось знайти спільноту, яка хотіла підтримувати результати розвитку музею і була за них вдячна – грошима підтримували нашу діяльність. На 24 лютого 2022 в нас уже була велика команда, наприклад, навіть окрема людина, яка писала гранти, буле все дуже організовано. В нашого музею є перевага – ми намагались наблизити наші зарплати до ринкових і це впливає на спроможність команди.

Олександра Ковальчук керує Одеським художнім музеєм.

На фото – музей на початку повномасштабного вторгнення РФ. Фото: Олександра Ковальчук

– У рік ковіду Одеський художній працював і створював онлайн проєкти, у повномасштабну війну ви запрацювали, маючи лише частину фондів...Яким би ви описали зараз ОХМ? Як змінились основні завдання музею у війну?

– Зараз це музей воєнного часу, який кожного дня тушить пожежі. Де кожного дня маємо пріоритезувати, що ми можемо зробити. Для нас дуже складно бути такими, як є – бо це сильно відрізняється від нашого бачення, яким би Музей мав бути в час війни. Нам, звісно, ще не вистачає на все, бракує людського ресурсу. Щоби бути максимально корисними людям, вести просвітницьку роботу щодо історії українського мистецтва – зараз є великий запит.

Головне наше завдання зараз – спробувати зацифрувати всю колекцію, і зробити її доступною онлайн, зробити весь архів цифровим. Одна з частин моєї роботи – грантові заявки, востаннє писала їх ще о 2018, а зараз довелось пригадати як це робиться. Зараз під час війни завдяки цьому підтримуємо, зокрема, нашу команду. Те цифрування, яке робимо зараз – це все значна частина збереження. Але постійно маємо обирати: у нас є люди, і вони не можуть зробити більше ніж, на що вони здатні.

Читайте також: Музей Метрополітен перейменував картину Дега "Російські танцівниці" на "Танцівниці в українському вбранні"

Що зараз для музею в пріоритеті? Наскільки знаю, ви активно долучаєте грантові кошти до створення дігітальних копій колекції й архівів? Отже, зараз музей більше працює "на збереження"?

– Не можемо сказати, що ми обираємо робити щось одне. Завжди балансуємо. Будемо балансувати, щоби зберегти колекцію. Це цифрування, фізичне збереження, перепакування, поліпшення умов зберігання. Це все частини збереження. Звісно, це робота з відвідувачами, для відвідувачів, поповнення колекції, екскурсії, освітні програми.

Вже з літа в нас постійно є виставкова діяльність. У нас працює відділ екскурсійний, науково-просвітницький – проводимо екскурсії різного формату. Починали робити екскурсії ще в порожньому музеї – як досвід війни, який ми пропонували людям отримати. От порожній музей – давайте прийдемо й подумаємо про його історію, про колоніальні риси історії музею. Не бачу можливості під час війни довгострокового планування – ситуація змінюється і постійно маємо передбачити, планувати речі, які можуть відбуватись. Ми були зачинені, потім відчинились, почались блекаути, були ближче до фронту – це все постійні зміни для музею. Зміни, які впливають на те, що робимо. Маємо бути гнучкими до адаптації, постійних змін. До блекаутів ми готувались – музей забезпечений: є 2 генератори, екофлоу, старлінк. Тож ми повністю забезпечені тим, щоби продовжувати працювати автономно.

– Важливою віхою у розвитку музею була закупівля нових картин у 2021 з ініціативи Олександра Ройтбурда. Тоді на них Одеська обласна рада виділила кошти за його ініціативи. Ці картини зараз в евакуації?

– Це перша така закупівля в Україні за 30 років незалежності України – для музею придбали одночасно 670 робіт з коштів державного бюджету. Мета Олександра полягала і в цьому – наголосити, що так потрібно робити всюди – в кожному великому художньому музеї. Потрібно робити закупівлі, бо інакше ми не зможемо через 50 років розповісти про сучасне мистецтво, яке буде вже історичним, відповідати цьому періоду. Тому для нас дуже важливим напрямком зараз є закупівля мистецтва війни, щоби ми змогли відобразити в нашій колекції мистецтво війни повноцінно – і найкращими роботами. Доки не буде закінчено воєнний стан – не можемо експонувати фонди в музеї. Це, звісно, стосується і фондів "Від 20 до 20", картини до яких придбали у 2021. В експозиції зараз доступна частина останньої закупівлі Олександра Ройтбурда – роботи митців-сучасників склали виставку "До війни".

Тобто, зараз фонди музею не мають шансу десь експонуватись?

– Якщо йдеться про "Від 20 до 20" – я вже 5 місяців у перемовинах із трьома інституціями щодо великої виставки, і мені дуже хочеться її показати в Європі чи США. Тому що вона чудово розповідає про турбулентність ХХ сторіччя і саме про виклики, які випали на долю України й українського народу – можемо розповісти цю історію через мистецтво. І це є дуже важливим для нашої інформаційної боротьби. З вересня 2022 року експонуємо 7 робіт за кордоном. Також плануємо виставки в Німеччині. Наша мета взагалі – домовитись і отримати можливість зібрати цілу виставку з колекції нашого музею, можливо, доповнену роботами з інших одеських музеїв. Ці перемовини зараз у Відні, в Польщі і в США.

Це одна з пріоритетних задач для мене – знайти міжнародні інституцію, щоби розповісти історію через нашу колекцію. Вивезення робіт за кордон на виставки відбувається практично так як і до воєнного часу – жодних законодавчих змін після 24 лютого не було. Міністерство в цьому сприяє, бачимо, що Міністерство розуміє цінність представлення українського мистецтва за кордоном зараз. Це той самий момент, коли Міністерство називається культури й інформполітики, а культура є й частиною інформаційної політики, є частиною нашого спротиву.

Знаю, що ви читаєте лекції у США про українське мистецтво? Як виникла така співпраця? Яких тем, періодів торкаєтесь?

– З березня так відбувалось, що коли нам терміново потрібні були гроші для музею – щось швидко зробити – я просто йшла до якогось американського музею, просила зробити мою лекцію з файндрейзингом – і збирала кошти. Бачу, що це працює дуже добре. Коли я розповідаю про історію українського мистецтва – про всі етапи, про Київську Русь, про козацьке Бароко, 20-30 роки, про репресії, про спецфонд, про соцреалізм – всі ці історії дуже чітко дають слухачам зрозуміти, через що ми пройшли, і чому ми не є одним народом з Росією. Це працює просто перфектно. Тому наша історія мистецтва є чудовим інструментом, щоби доносити людям причини нашої боротьби. Вже в мене було 20 лекцій, їх відвідали 700 людей – зібрали 10 тисяч доларів.

Олександра Ковальчук керує Одеським художнім музеєм.

На фото – музей на початку повномасштабного вторгнення РФ. Фото: Олександра Ковальчук

Що найчастіше цікавить слухачів на лекціях у музеях США? Які факти про Україну, про українське мистецтво викликають подив?

– Часто запитують чи взагалі була Україна колись частиною Росії. Тоді я пояснюю про колонізацію, про Радянський союз. Завжди запитують, чи в безпеці наше мистецтво, що ми для цього робимо. Пояснюю, що для цього найбільше роблять ЗСУ і дякую за допомогу американського народу зброєю. Коли питають, як допомогти нам зберегти колекцію – завжди кажу: танки, абрамс, ракети дальнобійні 750 км. Завжди відповідаю, що це найбільш дієвий спосіб убезпечити цінні українські колекції. Дуже вражає американців, коли показую кадри зруйнованого музею Сковороди, говорю про зруйновані музеї, культурні інституції, в які з великою ймовірністю цілили, як у музей Сковороди.

Цікаво було, що питають: "А от ви в своїй презентації розповідаєте про українців польського походження, про українців єврейського походження – як це так, чому у вас так багато інших національностей?" Я кажу: "Саме тому, що в нас політична нація – обираємо бути українцями не через наше минуле, а через бачення майбутнього". Це дуже вражає, працює проти російського наративу про націоналістів і все це. Бачу, що класно це працює, люди дійсно дивуються. Це важливо.

Читайте також: Що Одесі дає статус пам’ятки ЮНЕСКО: оцінюють активісти-одесити

Чи є такі твори мистецтва, які асоціюються в іноземців зараз з Україною?

– На жаль, з Україною асоціюється петриківка, яйця. З цим також доводиться працювати – саме через це слухачі також отримують неочікуване враження, коли бачать роботи Богомазова, Петрицького, Жука – вони дуже здивовані. Бо це також такий радянський наратив, що українське мистецтво й культура – це писанки й декоративно-ужиткове мистецтво. Такий типовий колоніальний наратив, що нація не має високої культури, а є лише сільська. Я кожного разу пояснюю, що для нас це дуже важливо, в деяких лекціях наводжу приклад з вишиванками від "Етнодім", де розповідається про Будинок Слово.

Кажу: "Оце й є сучасна українська культура. Коли ми ставимось із повагою й любов’ю до наших традицій – до традиційної української культури – і при цьому це про сучасну Україну, сучасне мистецтво, сучасні креативні індустрії". Це також дуже гарно працює. Я зазвичай виступаю в цій вишиванці. Кажу: "Це будинок Слово – там всі наші чудові автори була заарештовані й репресовані". Це завжди дуже сумні лекції, бо тут багато суму, але це справляє дійсно враження. Тому міжнародні виставки про українське мистецтво бачу як один із дуже важливих інструментів – як можна перезапускати асоціації й розуміння, хто такі українці, яка наша історія, звідки ми прийшли й куди ми йдемо.

Чи підгледіли для себе щось у колег в американських музеях? Що хотіли би впровадити в Одесі?

– Мої батьки живуть у США з 2010 року – я їх відвідувала 1-2 рази на рік. Постійно тут ходила по всіх музеях. Бостонський художній – це завжди був одним із моїх найулюбленіших, такий бенчмарк. Постійно привозила до Одеси від них якийсь матеріал. Казала: "Ось, дивіться, як вони пропонують залишати заповіти для музею, ось програма для дітей, ось як виглядає їхня мапа". Мучила наших співробітників цими прикладами, як і що роблять. Досі в мене в кабінеті є їхня поліграфія, безліч всього. Кілька разів намагалась із ними зустрітись, коли була тут у відпустці – мені це не вдавалось. Дуже хотілось дізнатись, як вони все це так роблять, що я до них кожного разу приходжу і відчуваю, що мене тут чекають, про мене дбають, щоб я отримала найкращий досвід. У березні 2022 музей підсвітив свою будівлю синьо-жовтим на знак підтримки України – написала їм в Інстаграмі, сказала, що дуже дякую. Мені зателефонував директор, ми з ним зустрілись, із того моменту постійно зустрічаємось, проговорюємо, яка ситуація на зараз, чим можуть допомагати американські музеї – він ще й голова асоціації директорів музеїв.

– Також за цей час спілкувалась вже зі всіма відділами бостонського музею. І, як не дивно, на разі нічого не підгледіла. Все що можна було – придивилась раніше – ми це впровадили в ОХМ. Говорячи про візію ОХМ – для нас завжди головною була хоспіталиті. Завжди було важливо, щоби люди відчували, що їх тут чекали, що їхній досвід недоторканий, мають його отримати і ніхто не має втрутитись у цей досвід, який людина отримує. Наші музейники в деяких аспектах значно прогресивніші, більш мобільні, швидкі, гнучкі. Для мене це було розвінчанням кумиру. Побачила, що можемо вже з ними ділитись своїми успіхами й рішеннями. Не порівняти, як працював ОХМ і американські за часів ковіду.

Вони були наче розгублені, перестали ніби існувати – українські музеї передові інституції, постійно маємо мобілізуватись, знайти вихід і робити. Як зараз ми показуємо цю мужність всьому світу і так само українські музейники це роблять. Плануємо декілька програм у Бостонському художньому музеї, Пібоді Ессекс музей – дві з найбільших музейних інституцій Америки. Будуть великі лекційні курси про українське мистецтво, культуру, що роблять українські музеї, лідерство українських музейників. Також всі дуже надихаються цими лекціями – саме про роботу українських музейників. Говорю про Олю Гончар, Ігоря Пошивайла, Олю Балашову, Юлію Ваганову та всіх музейників, які взяли на себе відповідальність і почали робити більше для свого музею. Єдине, що моя впевненість абсолютна, що зарплатня музейникам корелюється з результатами, які ми бачимо від музею. На жаль, нам буде дуже складно, якщо ми це не впровадимо після Перемоги. Сподіваюсь, що вже культура буде на часі.

Одеський художній музей працює під час воєнного стану. Фото: пресслужба музею

– Чи сумуєте за музеєм? Часто зідзвонюєтесь, чи вам влаштовують "прогулянки" з відео?

– Мені постійно присилають фото, звісно, дуже сумую за музеєм, за командою, за Одесою. Живемо тут у режимі України. Фізично тут, але ментально ми в Україні. За ритмом України – починаю працювати одразу, як прокидаюсь. Коли вперше повернулась, приїхала – то просто ридала пів дня.

– Чи продовжує музей онлайн проєкти, які розпочали в рік ковіду? Які нові проєкти плануєте?

– У нас була серія лекцій – "Прогулянка неіснуючою експозицією", і ми багато говорили про колекцію ОХМ, про його історію. Співробітник Михайло Ришковецький розповідав, як він працював у музеї в кінці 80-90. Зокрема його питали, коли Україна отримала незалежність – чи відчували необхідність змінити експозицію, наративи – бо до Олександра Ройтбурда експозиція тут жила радянська – наративи були присутні проросійські. Ці всі розмови важливі для наступних дослідників – можуть відстежити, як розвивався музей, історію музею. Плануємо на весну-літо 2023 нову онлайн програму – буде частково українською, частково англійською. На жаль, в Україні мало спеціалістів з деколонізації. Але думаю, що це зміниться, бо зараз багато українців, українських культурних менеджерів навчаються за цією спеціальністю за кордоном.

– Все намагаємось викладати на ютубканал, документувати досвід музею під час війни – це теж стане історією. Це як нам зараз цікаво, як музей функціонував в окупацію, під час зміни влади в 1918-20 роках – колись наш час буде цікавим українцям з майбутнього. Будемо подовжувати діалоги з сучасними митцями від першої особи – як змінилась їхня творчість під час війни – все швидко змінюється – і для нас важливо встигати все документувати.

Реклама:

Головне сьогодні