"В Європі наші історії про війну споживають між світським прийомом і вечерею". Режисер Максим Наконечний про "Бачення метелика" та маскульт в українському кіно

6 квітня в український прокат виходить драма режисера Максима Наконечного "Бачення метелика". Вона розповідає про українську аеророзвідницю Лілію, яка після російського полону намагається повернутися в своє колишнє життя.

Читайте УП.Культура у Telegram

Співавторкою сценарію фільму виступила призерка Санденсу Ірина Цілик ("Земля блакитна, ніби апельсин", "Я і Фелікс"). А в самій стрічці можна побачити ще одну режисерку - Наталку Ворожбит ("Погані дороги", сценаристка "Кіборгів"). Також режисер зняв у своєму кіно справжніх військових та волонтерів. Головну роль зіграла акторка Рита Бурковська, відома за стрічкою "Парфенон" литовського режисера Мантаса Кведаравічюса, вбитого росіянами у Маріуполі у 2022-му.

Світова прем'єра дебютної повнометражної стрічки Наконечного відбулася у травні минулого року в Каннах. Крім тривалих овацій після фестивального показу та оцінок "найбільш своєчасний фільм Канського фестивалю цього року" в авторитетних виданнях про кіно, команда стрічки також вразила гостей Канн своєю акцією на червоній доріжці: перед прем'єрою фільму в Театрі Клода Дебюссі пролунав сигнал повітряної тривоги, а знімальна група підняла таблички з позначкою, якою в соціальних мережах маркують чутливий контент і розгорнула плакат із написом: "Росіяни вбивають українців. Чи вважаєте ви образливим або тривожним говорити про цей геноцид?"

Перед початком прокату "Бачення метелика" команда стрічки разом з ГО "Жіночий ветеранський рух Veteranka" і мережею Multiplex оголосили благодійний збір коштів на дрони для аеророзвідниць. Вони хочуть збірати 200 тисяч гривень на закупівлю трьох квадрокоптерів (долучитися можна тут).

Ми поговорили з Максимом Наконечним у подільському офісі продакшну Tabor про його воєнну драму, доречність зйомок фільмів про Бучу та важливість soft power.

– Зараз багато людей відмовляються від перегляду фільмів про українську війну: кажуть, не можуть дивитися, поки вона йде поруч. Як гадаєте, якою є аудиторія кіно про нашу війну та вашого фільму зокрема?

– Кожен визначає самостійно рівень власної готовності до рефлексії якихось тем і моментів, які болять. У нашому випадку ми намагалися просто бути відвертими і своєчасними. Запропонувати глядачам таку рефлексію, яка незважаючи на всю важкість нашого положення зараз, все-таки пропонує якісь виходи і варіанти. Показує історію людини, яка вижила і спромоглася зберегти власне бачення свого життя.

Тому я думаю, що, звісно ж, глядачам визначати свою готовність дивитися чи не дивитися фільми про наслідки цієї нашої війни. А ми в свою чергу пропонуємо простір для роздумів і для рефлексії, яка завжди своєчасна.

Максим Наконечний. Фото надане Arthouse Traffic

Думаю, що аудиторія нашого фільму – це люди, які все-таки хочуть навіть в умовах війни, в умовах геноциду жити далі. Причому жити гідно, жити суб'єктно. І намагаються зрозуміти, як нам це робити з усім цим багажем. І вже думають над цими питаннями, тому що уже зараз ми маємо це розуміти. Бо, звісно, основна боротьба відбувається на фронті, на полі бою, але так чи інакше подальше життя наших людей, наших міст, нашого суспільства – це теж питання нашого виживання, бо це те, що російська агресія намагається зупинити.

Можливо, хтось до цього ще не готовий, але це питання часу. Сподіваюся, що наш фільм якраз в комусь може і запустити ці процеси.

– Маємо визнати, що у нас є велика частина людей, які усвідомили війну лише 24 лютого. А є ті, які знають, що вона триває не рік. Чи ваш фільм здатен змінити щось в цьому розумінні, що ми воюємо не рік, не два, не три, не п'ять?

– Авжеж, я сподіваюся. Про це є багато сцен у фільмі насправді. Вони вказують на те, що навіть між різними представниками суспільства була величезна прірва, особливо між тими, хто не помічав цю війну, і хто був у цю війну залучений. І це мало свої певні наслідки, які й призвели до того, що для когось повномасштабне вторгнення стало несподіванкою, а для когось закономірним розвитком подій.

Тому, я сподіваюся, що фільм, по-перше, дає це розуміння глядачам у Європі і дасть це розуміння глядачам в Україні також.

– Тобто в Європі це також зчитується?

– Так-так. Багато хто з глядачів, по-перше, вражений, що ми зняли цей фільм до повномасштабного вторгнення. Починають цікавитися війною на Донбасі, кажуть, що завдяки цьому фільму усвідомили, що це насправді війна, яка тривала всі ці 9 років. І це мене, звісно, не може не радувати.

Кадр з фільму "Бачення метелика"

– Якщо ми вже говоримо про західні аудиторії, то на прем'єрі в Каннах ви зробили акцію, яка для неї показувала дуже наглядно, що відбувається. Яким був ефект від цієї акції?

– Так чи інакше люди звертали увагу, і це приносило й певний дискомфорт. Це дещо збентежило цей весь модус курортного існування, мирний чинний плин багатого канського життя.

Нам вдалося звернути увагу на наш контекст і ще правильно проакцентувати те, як ми відчуваємо себе, репрезентуючи Україну за кордоном: трошечки незручними, трошечки бентежними для цих людей, трошечки такими, що нам співчувають, але намагаються від нас триматися подалі, бо ми говоримо про дуже страшні речі, в які здорова психіка відмовляється вірити. І саме в цьому був сенс цього перекресленого ока і все таке. Сподіваюся, що це також дало змогу людям зрозуміти, як ми відчуваємо себе у світовому контексті.

– Співаторка сценарію до "Бачення метелика" Ірина Цілик після Канн в інтерв'ю порівняла трансляцію звернення до кінофестивалю Зеленського так, наче про вбивства, про геноцид, про щось страшне розповіли між стравою і десертом. Фактично це те саме, про що ви кажете: що в цей світ...

– [сталося] таке незручне трошки вторгнення…

Команда фільму "Бачення метелика" провела акцію в Каннах. Фото: Laurent Koffel

– Власне, як і ракети прилетіли до нас зранку 24 лютого.

– Абсолютно. Ми ж теж не обирали, коли. І ніхто нас не питає: коли вам зручно бути атакованим? Ми так само перериваємо свою каву, роботу в коворкінгу, заявки на мистецькі гранти, свої ІТ-зустрічі через те, що нас атакують…

Дійсно, це є наша така дуже еклектична, дуже неоднорідна реальність.

Так само вся кінематографічна спільнота дізналася, наприклад, про загибель нашого доброго друга Віті Ониська на Новий рік. Звісно ж, всі святкували не так, як зазвичай, але все одно відзначали, бачилися з людьми. І так само горіли гірлянди на ялинках - і ця новина увірвалася. Ми вже не могли відчувати святковий настрій, бо загинув наш друг, товариш.

Читайте також: Оскарівські номінанти склали "пазл війни": у прокат вийшла стрічка "Життя на межі"

Тому насправді війна є дуже домінантною. Десь, де вона присутня безпосередньо, вона скасовує все. А десь, де присутня не прямо, не скасовує звичний плин життя, але видозмінює і дуже підпорядковує собі. Тому, це також виглядало, відчувалося абсурдно, але правильно і коректно ретранслювало нашу реальність. І це теж є, я вважаю, нашою функцією представницькою, коли представляємо свої фільми за кордоном і коли ми там soft power наш продовжуємо ширити.

– До речі, бачили новину, що Україна піднялася в рейтингу Global Soft Power Index 2023 і стала однією з 20 найвпливовіших країн світу?

– Так, авжеж. І це дуже важливо, бо коли ти опиняєшся за кордоном і просто виходиш на вулицю або спілкуєшся з рядовими громадянами, то дійсно розумієш, що їхнє сприйняття нас все одно дуже довго визначала Росія, саме ця російська soft power. Саме тому багато хто досі мислить цими стереотипами: що ми братні народи або спілкуємося однією мовою, або що це просто наші президенти щось не поділили між собою, або те, що ми можемо домовитися, або що якийсь шматочок нашої території відійде Росії і нічого страшного не трапиться. Тобто це все дійсно задача цієї soft power, м'якої сили – не зброї, а дипломатії, інформації і культури.

Прем'єра у Каннах. Фото: Валерія Ковалінська

Бо саме через те, що люди сприймають культуру як просто твори мистецтва, випливає це хибне твердження, що культура поза політикою. Насправді ні. Культура – це режим взаємодії, інтеракції людей між собою. Те, що ми з вами зустрілися, у що ми вдягнені, це теж є елемент нашої культури. Те, що ми п'ємо каву, як збудовані наші будинки, як формуємо свої речення. Це все є культурою і тому не може бути поза політикою. Це все елементи однієї машини, і нам дійсно важливо продовжувати вести цю діяльність, бо це має конкретні наслідки. З усією повагою і розумінням, що пріоритетна і основна боротьба відбувається на полі бою, це теж є елементом нашого спротиву, відстоювання нашої суб'єктності.

– Як вам здається, за цей рік в Україні вже всі зрозуміли, що культура не поза політикою? І як варто ставитися до тих людей, для яких, наприклад, рік тому ще було нормально працювати з росіянами?

– Важко сказати. Ми бачимо, наприклад, що з одного боку дуже виріс попит взагалі на український продукт конкретно в Україні. Але в топах рейтингових музичних стрімінгів все одно досі з'являються російські пісні та виконавці.

Так само є дуже багато виконавців, продюсерів і продакшнів, кінематографістів, які впритул до 2022 року продовжували працювати на російському ринку, гастролювати в Росії, грати російських військових навіть. У нас є дуже багато акторів, які зараз отримують якісь почесті, а жили в Росії, грали в Росії або з росіянами, в російських проектах. Дехто розкаявся публічно – і це одна історія.

Наконечний та виконавці головних ролей у Каннах. Фото: Festival de Cannes

– А як зрозуміти, чи це щиро, чи це якась ринкова історія?

– Все пізнається в порівнянні. Якщо хтось розкаявся хоча б і сказав: так, я виступав/виступала в Росії, я грав/грала в російських проектах, я продавав/продавала свої твори мистецтва в Росію, я визнаю, що це було неправильно. Так, можливо це кон'юнктурно і нещиро, але це хоча б краще, ніж зовсім цього не робити.

Бо багато хто зовсім цього не робить, і це ще більш кон'юнктурно. Або хтось просто робить тепер контент українською і суто на український ринок, але зовсім не розуміє якогось контексту і виходять абсолютно зневажливі речі. Як, наприклад, останній трек Потапа про волонтерів: "Ой мама, не питай з ким була і де ночі провела, я була з хлопцями бійцями я волонтерила".

Багато хто продовжує не розуміти якихось контекстів, але це не вирішиться одноразово. Це дуже складносурядний процес. Досі є дуже багато супротиву українізації, обмеженню російського культурного продукту. Багато хто все одно не розуміє, чому він має поступатися своїм комфортом. І це дуже так помаленьку, маленькими кроками доноситься. Іноді усвідомлення приходить дійсно лише в момент, коли російська ракета прилітає в твій будинок. Хтось бачить лише такі очевидні речі.

– Давайте повернемося до вашого фільму. Там можна побачити багато київських місць, а де ще, крім Києва, ви знімали?

– Ми знімали переважно в Києві й частину сцен на Донбасі. Тобто всі, що відбуваються на Донбасі, там і знімалися.

Наприклад, сцену обміну полоненими ми знімали під Слов'янськом. Спершу ми обрали локацію, яка була ближче до лінії розмежування, але це був уже квітень 21-го року. Тоді Росія вперше почала масовано збирати свої війська біля наших кордонів. І за тиждень до зйомки з нами зв'язалися місцева влада і сказала, що це небезпечно, нам треба відсунутися подалі від кордону. Тож нам довелося всліпу обирати нову локацію.

Та перша локація була ближче до Майорська, до КПВВ "Майорськ". А зрештою ми обрали локацію на під'їзді до Слов'янська. Так само ми знімали другий сон героїні в Крейдяному кар'єрі біля Слов'янська, Райгородок він називається. І всі, в принципі, прольоти коптера знімали також на Донбасі. Це Крива Лука, таке там теж є дуже красиве урочище.

– Це все був 21-й рік?

– В основному ми знімали в 2020-му. Мали розпочати навесні, але через пандемію трошечки відтермінували і почали влітку. Було три знімальні блоки: влітку, восени і зовсім трошечки, пару змін зняли взимку на Донбасі. Останній блок був навесні 21-го.

Зйомки фільму "Бачення метелика". Фото: Максим Наконечний / Facebook

– "Бачення метелика" – воєнна драма, досить важкий фільм. Наскільки вам як режисеру важко знімати важкий фільм?

– На зйомках воно уже настільки розкладено на складові. А акторам, звісно, важко. Доводиться відтворювати ще раз і ще раз, занурюватися [в історію]. Саме тому у нас такий неоднорідний каст. В чомусь ми працювали з непрофесійними акторами, але на основні ролі, в яких глибина персонажа й емоційна амплітуда була дуже велика, я все-таки намагався брати професійних акторів або хоча б людей з цеху, щоби розділити з ними відповідальність за їхній психофізичний апарат, щоби людина також була мінімально навчена розбирати, а потім збирати себе докупи.

– Якщо ми уже почали говорити про акторів, то серед них можна побачити сценаристку, режисерку Наталю Ворожбит, волонтерів Мирослава Гая, Романа Сініцина тощо. Чому вирішили обрати їх? Це спроба надати фільму більше достовірності чи щось інше?

– Основним пріоритетом і визначальним фактором була, звісно, і достовірність. Але найперше ми хотіли, щоб усі люди, залучені у виробництво – і команда, і каст – щоб це були люди до теми фільму і теми війни так чи інакше дотичні, щоб вони мали свою певну позицію і в цьому проекті мали змогу цю свою історію, пов’язану з війною, виразити, висловити, протранслювати.

Тому, звісно ж, для нас була першочерговою якраз така дотичність, небайдужість, як мінімум, до війни, до контексту, а потім фактура і досвід людини. Тому ми були доволі відкриті і тому в нас такий неоднорідний каст – є професійні актори, є непрофесійні актори, є люди дотичні до мистецтва, є зовсім недотичні, для яких це були дебюти в кадрі чи поза кадром.

Кадр з фільму "Бачення метелика"

І так само в нас багато також військових. У нас грає засновниця жіночого ветеранського руху Катя Приймак. Або іще одну ветеранку грає діюча військова Аліна Забава. Або друга Тохи грає Дмитро з позивним Рама. Вони не грають самих себе, вони грають персонажів. Але не додають їм якихось непритаманних фактур, непритаманних вчинків, рис, манер. Ми намагалися, щоб люди в першу чергу транслювали якусь свою позицію і свій власний досвід в умовах прописаних сцен.

– Тобто я правильно розумію, що у вас у фільмі ми б не могли побачити людину, яка до 22-го знімалася у ролях російських офіцерів?

– Абсолютно.

– Спочатку назва вашого фільму була іншою – "Спас". Коли ви вирішили її змінити і чи змінився меседж зі зміною назви?

– Намір змінити назву був із самого початку. Просто робоча назва дуже лаконічно виражала, що, грубо кажучи, стається у фільмі. Вона була і доволі загальною, і несла якісь непотрібні конотації. Було дуже багато варіантів, які були надто ускладнені. Потім уже перед прем'єрою прийшла ця назва, і вона здалася нам доволі вдалою, тому що поєднувала багато посилів і контекстів. По-перше, з цієї назви зрозуміло, що якщо це головна героїня, її звати Метелик, то це історія якраз про неї, про її бачення, про те, що вона дійсно за це бачення свого власного життя бореться і намагається його утримати.

З іншого боку, вона має і якийсь метафізичний контекст, бо "бачення" це також якесь таке умовно "видіння" абощо. Але при цьому має і технологічний контекст. Тож назва нам допомогла об'єднати багато елементів фільму і звести все до одного ключа. Що ця людина, жінка, Метелик, бореться за своє бачення власного життя, при цьому її бачення якесь особливе, не таке як в усіх, вона бачить себе і цей світ особливо внаслідок або ж всупереч тому, що з нею відбулося.

Потім я ще погуглив і зрозумів, що це прикольно, бо метелики насправді мають ширший спектр бачення і бачать більше кольорів, аніж люди.

Кадр з фільму "Бачення метелика"

Якщо англійською це було Butterfly vision, то українською ми ще вагалися, як назвати: "Бачення метелика" чи "Погляд метелика". "Погляд метелика" краще звучить, але звужує, по-перше. А по-друге, уже після повномасштабного вторгнення, коли ми зрозуміли, що Ліля в якихось моментах фільму щось, скажімо так, якщо не спойлерить, то передбачає, я сказав продюсеркам, що тепер це точно "бачення". Тому що завдяки своєму баченню фільму вдалося намацати щось, що лише мало статися.

– Це, мабуть, про сцену з розбомбленим "Олімпійським"? Фактично за два роки до того, як в Київ прилетіли ракети.

– Так. А написано ще раніше – за три.

– Кому прийшла в голову ця сцена?

– Ми доволі довго сперечалися з Ірою (Ірина Цілик), чи лишати оцей сюрреалістичний і метафізичний рівень. Іра спершу стояла на тому, щоби залишити історію суто в площині реалізму. Я казав: треба ще показати, як цей досвід, ця травма живе і впливає на підсвідомому рівні.

У цих снах Лілі теж є певна драматургія і кульмінація. Але саме над цим третім сном я доволі довго роздумував, бо спершу він був про те, що Ліля відчуває і бачить війну там, де немає її явних ознак. Що немає ніяких пострілів, вибухів, руйнувань, а вона їх все одно відчуває і бачить. Спершу воно було ще більш масштабне, а потім прийшло до цієї конкретної форми.

Я пам’ятаю цей момент. Згадав нещодавно, що мене надихнула конкретна репліка. Пам'ятаю, ми всі слідкували за справою Павла Шеремета. Коли звинуватили безпідставно трьох людей, які мають великі заслуги перед країною, і зманіпульовано опублікували вирвані з контексту деталі. Серед них перехоплення телефонної розмови Юлії Кузьменко, в якій вона висловила думку, яку мало дуже багато людей, дотичних до війни. Я не дослівно цитую, але вона сказала таку річ: я іноді думаю – от би по Києву 2-3 касети "Градів" прилетіли, і всім би одразу стало зрозуміло і небайдуже. Тоді ще через цю фразу її намагалися зобразити екстремісткою. А для мене це було про величезний біль людини, яка відчуває цей дисонанс. І тоді я зрозумів, як треба зобразити цей сон.

Кадр з фільму "Бачення метелика"

Тому що для таких людей, як наша вигадана Ліля, або як реальна волонтерка Юля Кузьменко, або реальні військові, для них ракети, які прилетіли в Мар'їнку, рівноцінні ракетам, що прилетіли в центр Києва. Для них це було рівнозначно. Але лише для них. І тому ця сцена про це, що для Лілі, яка має цей досвід війни, полону і втрат, це в принципі рівнозначно. Для неї неважливо, що ця війна відбувається за декілька сотень кілометрів, що те, що з нею відбулося, сталося півроку тому, - все одно війна триває, вона поряд, ворог не покараний і не переможений. І тому це все ще перед нею. Цей сон був про це. А потім, виявилося, що він був про передчуття ще більшої війни.

Ну і це знову ж таки вказало на безперервність цих процесів, на їх поєднаність. Що для людей, які розуміли, що війна триває, що вона стосується всієї країни, для них не стало здивуванням повномасштабне вторгнення. А для багатьох людей, які не помічали, для них це стало сюрпризом.

– Як вам здається, якими будуть далі фільми про війну: чи вони зміняться, чи будуть схожі на те, що вже знімали кінематографісти?

– Звісно ж, фільми про війну, з одного боку, зміняться. Їх стане більше так чи інакше. Бо зараз стало неможливо не помічати війну і її ігнорувати, бо війна прийшла в кожен український дім. Звісно, будуть кон'юнктурні роботи, які просто використовуватимуть тематику війни, бо це актуально. Це і добре, і погано водночас. Я причетним до таких проектів бути не хочу, але і не засуджую це. Хіба що, якщо це зовсім така спекуляція, яка не враховує взагалі якихось морально-гуманістичних принципів загальнозрозумілих, то тоді так, засуджуватиму. Але загалом, від цього нікуди не подітися, масова культура є цинічною й експлуатуватиме всі актуальні теми, доки на них буде попит.

– Що нам дають такі фільми про війну, що є продуктом масової культури? Ширше охоплення цій темі серед наших людей?

– Не тільки серед наших. Вони дають ширше охоплення, дають репрезентацію, можливість якось це відрефлексувати на елементарному рівні. Не на такому складнопідрядному, як пропонує, наприклад, наш фільм. Вони дають можливість багатьом людям просто ототожнити себе з тим чи іншим досвідом, а це також важливо.

Кадр з фільму "Бачення метелика"

У нас у всіх дуже різні досвіди, і нам треба шукати точки дотику. І масова культура має свою величезну роль у цьому. Тому, гадаю, варто дозволити масовій культурі трошечки поексплуатувати тему війни, якщо вона працюватиме все ж таки на знаходження цих точок дотику.

– У минулому році виник скандал довкола майбутнього фільму "Буча", серед іншого авторам закидали, що ще не час про це знімати. Як вам здається, коли прийде час? Як зрозуміти, що ми вже можемо знімати?

– Питання не в тому, коли, бо завжди можна сказати, що ще живі ті люди, яким це надто болить. Або навпаки – ще не пройшло доволі багато часу, щоб ми могли зріло, об'єктивно, незаангажовано проаналізувати все і відрефлексувати. Це дуже індивідуально все. Звісно ж, буде багато позицій.

Але завжди є якісь конкретні речі, завжди можна відчути, наскільки автори делікатні. Завжди можна відчути, наскільки з повагою автори ставляться. Я думаю, що якщо якісь речі зображуються якось клішовано, на рівні постика у фейсбуці, то, звісно, людина не провела достатнього дослідження, не занурилася в тему і просто використовує цю фактуру.

Треба дивитися на те, які висновки намагається людина зробити в своїй роботі, що протранслювати. Тобто це теж дуже індивідуальний підхід. Не можна сказати, що у цієї теми строк витримки три роки, що про Бучу щоб знімати, треба чекати два роки, а про Маріуполь – п'ять. Хто має достатньо компетенцій, щоб виробити ці стандарти? Або ж: щоб знімати щось про Бучу, ти обов’язково мав бути в Бучі, або щоб знімати щось про Маріуполь, ти обов’язково мав бути в Маріуполі. Хто володіє достатнім рівнем експертизи і компетенції, щоб ці критерії виробити? Ніхто. Це дуже живий і індивідуальний процес, у якому просто важливо лишатися людяним і включеним.

Кадр з фільму "Бачення метелика"

Наш фільм зокрема і про те, що не проживши якийсь конкретний досвід, людина ніколи не зможе його зрозуміти повністю. Але в цьому немає нічого поганого насправді, якщо лишатися свідомим цього і брати це до уваги. Якщо розуміти, що людина, яка сидить навпроти тебе, переживала щось, що не переживав ти, і враховувати це у взаємодії з нею, то це ключ до вашого порозуміння. От і все. Так само у створенні мистецьких творів на ту чи іншу тему. Просто враховувати людей, яких в першу чергу стосується те, що ти робиш.

Як би комусь не здавалося, що умовний фільм "Буча" не чутливий і не своєчасний, але якщо у нього буде аудиторія або якщо цей умовний фільм покажуть за кордоном і завдяки цьому після перемоги буде наплив туристів у Бучу, значить, для чогось воно було треба, напевно.

– Багато митців з різних галузей зізнавалися, що з 24 лютого не могли творити - співати, писати тощо. Чи є у вас якась історія, яку ви готові вже зараз знімати?

– Так, навіть декілька насправді. Це окрім того, що ми знімаємо документальний матеріал.

Бачачи, що наші історії про війну, геноцид, страждання наших людей люди в Європі споживають умовно в перерві між світським прийомом і вечерею в ресторані, я задавався питанням: наскільки це суттєво, наскільки дієво, чи варто вкладати в це зусилля. У мене була історія, яку я написав до повномасштабного вторгнення, і зараз я зрозумів, як це актуалізувати, як підкреслити ці паралелі і таким чином зробити цю історію потрібною і виправданою для себе в першу чергу.

Є й інша історія. Якщо, наприклад, у "Баченні метелика" мені важливо було дати голос жінкам-військовим, показати їхню силу, унікальність. А в якихось деталях, наприклад, як в одній сцені з Сорокою, через екранну Лілю дати можливість багатьом жінкам-військовим виплакатись. І зараз одна історія є у мене також, якою я хочу дати певним людям, які постраждали внаслідок війни, отримати цю компенсацію за свої страждання. Просто в цьому умовному, уявному екранному просторі, але дати цю компенсацію цим людям, за яких мені в першу чергу болить.

Кадр з фільму "Бачення метелика"

В рамках моральних коливань і кризи мистецької ідентичності в умовах війни мене дуже вразив пост колишнього полоненого Максима Колесникова. Він написав, що окрім усвідомлення, для чого ти це робиш, окрім нагадування, що це закінчиться, що вдома чекають рідні, окрім якоїсь щоденної рутини, йому допомагала в полоні вижити і зберігати свою внутрішню, власну гідність саме культура і твори мистецтва. Він пригадував свої улюблені пісні, книги, фільми.

Це мене дуже опустило на землю і відсікло оці мої рефлексії. Я подумав: навіть якщо ти зробиш щось, що в такій ситуації допоможе комусь одному, то це, напевно, варте чотирьох років твого життя, 12 млн грн платників податків і багато-багато чого, навіть якщо ти цього не відчуєш. Не факт, що саме твій фільм буде тим, який хтось пригадуватиме, але варто продовжувати старатися.

– Останнє моє питання: які можете назвати найкращі фільми про українську війну?

– "Залізні метелики". Для мене найкращий фільм про українську війну і серед ігрових, і серед документальних. Також дуже потужний фільм "Цей дощ ніколи не скінчиться". Ще "Зошит війни", теж фільм режисера Романа Любого.

Для мене, напевно, "Залізні метелики" і "Зошит війни" Любого - це найкращі висловлювання про нашу війну, що з інформаційно-політично-громадянської точки зору, що з мистецької. Ці дві роботи - це найкращі два фільми про українську війну.

Читайте також: Міф про богоборця на фоні Маланки. Фільм "Памфір" нарешті вийшов у кінопрокат