Повоєнні ідентичності: як ми набуваємо колективний досвід заломлення

Повоєнні ідентичності: як ми набуваємо колективний досвід заломлення

Життя вже ніколи не буде таким, як раніше, як і наша пам'ять про нас "до війни". Як повномасштабне вторгнення Росії зламало наше сприйняття себе і ламає уявлення про наше минуле? Чим колективна травма відрізняється від особистої? Чи можна знайти порятунок від болю в мріях про майбутнє? І як сконструювати ці колективні мрії в такий спосіб, щоб не розчаруватись у них після війни?

Філософ Володимир Верлока спеціально для УП.Життя міркує над цими питаннями в есеї з серії "антропологічних". В цій серії досліджуємо, як війна змінює нас і наше уявлення про себе.

Есей проілюструвала художниця Даша Подольцева.

Ми "до", ми "у" і ми "після"

Війна завжди є трагедією, але аж ніяк не є чимсь новим. В світовій літературі військова тема складає найбільший обсяг, далеко випереджаючи всі інші сюжети. Якби ми назвали Гомера першим воєнкором він би точно не образився.

Війна розділяє життя людей і цілих народів на "до" і "після", і картина цього життя неминуче виявляється переламаною, так само як заламаною виглядає ложка у склянці із водою. Можна було б сказати, що це ілюзія, але ж така ілюзія, позбутись чи уникнути якої принципово неможливо.

В умовах війни свідомість, як індивідуальна так і колективна, функціонує в принципово інший, в порівнянні із мирним часом, спосіб. І повернення до її нормального функціонування по закінченні війни становить досить складну і досі мало досліджену проблему. Йдеться не лише про психіку тих, хто безпосередньо брав участь у військових діях та переживає посттравматичний стресовий розлад. Питання індивідуальної психології залишмо професіоналам, які роблять помітні успіхи в дослідженні та подоланні ПТСР.

Водночас питання трансформації колективної, та ширше – суспільної свідомості під час та після війни іще досі не ставали предметом уваги дослідників. І хоч провести чітку межу між індивідуальною та суспільною свідомістю досить важко, візьму на себе сміливість стверджувати, що в суспільній свідомості травма війни діє принципово не так, як в свідомості індивідуальній.

Моя гіпотеза полягає в тому, що коли на індивідуальному рівні травма в’їдається в підсвідоме людини і не дає йому можливості розтотожнитись із трагічним досвідом, то на рівні спільнот вона навпаки – блокує чи, принаймні, радикально переінакшує соціальну, а зрештою й історичну пам’ять як про довоєнні часи так і про досвід війни. Можна навіть говорити про "стирання" суспільної пам’яті. Таке стирання означає не так втрату інформації про факти, як втрату їх значущості.

Довоєнні реформи після війни здаватимуться недоречними, висловлювання та дії політиків – кумедними, а самі вони – дурнуватими. А найдивніше те, що це явище може спостерігатись рівною мірою, як в країні, що здобула перемогу, так і в тій, що зазнала поразки. Якщо моя гіпотеза хоч якоюсь мірою вірна, то доводиться стверджувати, що перемога у війні для країни, що перемогла, також є "травмою". Хоча і не такою, як для країни, що зазнала поразки.

Коли люди цілком слушно кажуть, що "після війни ми вже ніколи не будемо такими, як були до неї", то вони свідомо чи ні говорять про неминучий наслідок війни: радикальну зміну всіх соціальних статусів та ідентичностей.

Ця зміна амбівалентна – вона знищує старі, але й відкриває нові можливості, перебудовує ієрархії, радикальним і непередбачуваним чином змінює все поле суспільних смислів.

Читайте також:

Чи існує "неважливий" досвід війни? П'ять розмов про самоцензуру

Як ми (не)читаємо під час війни

Червоний шеллак та інші історії про красу на війні

Мій Херсон. Як війна лікує зверхність до малої батьківщини

Війна як досвід екстремальної концентрації

Війна це ситуація, стосовно якої в людини нема відповідного досвіду. Це певною мірою стосується навіть професійних військових – згадаймо жарти про те, що вони завжди "готуються до минулої війни". Але наразі мене цікавить значно ширший суспільний контекст, тобто та ситуація в якій у людини виникає специфічний "досвід відсутності досвіду", ситуації, в якій всі можливі рішення є рівно вірогідними і рівною мірою безпідставними.

Людина опиняється в ситуації, коли діяти необхідно, рішення слід приймати мало не миттєво, але питання "чому так, а не інакше?" просто не має сенсу. Звісно, згодом, заднім числом, те чи інше пояснення буде знайдено. Але "в моменті" ми маємо справу із чистою спонтанністю, яка є водночас і творчою і травматичною.

Безперечно позитивним наслідком такої ситуації, з якою людина, скоріш за все, ніколи не стикається у звичайному, повсякденному житті, є гранична, екстремальна концентрації уваги. Чутливість всіх каналів сприйняття максимально загострюється, задіюючи всі можливі резерви. Не дивно, що за якийсь час така надмірна концентрація може спричинити вичерпання сил та спустошення як на психологічному так і на фізичному рівні.

Але досвід концентрації, пам’ять про мить повноти життя залишиться. Цим можна пояснити той дивний факт, що через багато років ветерани згадують війну як жахливий і водночас максимально наповнений час свого життя.

Такий екстремальний досвід згодом виявляється цілком достатнім для стирання старих і формування нових ідентичностей. Спогади типу "я/ми там був" чи "я/ми це пережили" стають тою основою, навколо якої формуються нові реальні та можливі регіони досвіду, як індивідуального так і суспільно-комунікативного.

Безперечно, такий досвід є травмою, але тепер ми розуміємо, що ця травма несе в собі як біль, так і зцілення. В який бік буде спрямована її енергія, значною мірою залежить від нас самих, від того, якою мірою ми зможемо цю травму осмислити.

Нові зв'язки і нові "ми"

Іще однією важливою точкою трансформації ідентичностей є трансформація зв’язку між індивідуальним та суспільним. Зокрема в тій частині, де суспільне буває увиразнено у вигляді держави чи інших офіційних структур влади. Слово "патріотизм" в наші дні виглядає настільки заїждженим та скомпрометованим, що справжні патріоти мають всі підстави його ненавидіти, і з великою підозрою ставитися до тих, хто розкидається ним направо і наліво.

З іншого боку, чи можна бути патріотом "держави у смартфоні" і що означатиме такий діджитал-патріотизм? Попри всю кумедність таких формулювань, деякі обставини змушують поставитись до них більш серйозно. Цифрова революція, що випала на наше покоління, увійшла у фазу своєї тотальності, тобто коли нецифрової інформації вже практично не існує. Це означає, що більшість всіх інформаційних процесів так чи інакше зав’язані на мережеві структури, які в свою чергу визначають способи та канали розповсюдження інформації.

Один із засновників всесвітньої мережі, можливо трохи жартома, стверджує в своїх спогадах що "Інтернет, як проект, вижив, зокрема й тому, що в нього не було, немає і не може бути начальника". Чи усвідомлював шановний науковець, наскільки важливу тезу йому вдалося сформулювати? Адже зараз ми сприймаємо майбутнє цивілізації як перехід від централізованих та ієрархічних до децентралізованих та мережевих структур.

І цей перехід, звісно, не обмежується цифровою сферою, а переінакшує весь устрій суспільства, зокрема й державного управління. Але чим буде і як виглядатиме ця мережева держава, яка по суті вже не є владою в класичному сенсі цього слова, а сферою сервісних послуг?

В умовах війни щойно описані процеси тільки посилюються, часом набуваючи неочікуваних форм. Погляньмо на велику роль, яку у перші дні війни, поряд із армією, а часом і підміняючи її, відіграли загони територіальної оборони. Вони виявили взірцевий рівень дисципліни та самоорганізації. Коли ворог підійшов до Києва, на вулицях міста роздавали зброю, але ніякого сплеску терору чи пограбувань в ньому не трапилось.

Зрозуміло, що приклади самоорганізації на всіх рівнях є надто численними, аби ми могли наводити їх тут. Отже чи правда, що суспільство може керувати собою, навіть в екстремальних умовах, коли офіційна влада робити цього не може? Звісно, виникає спокуса припустити, що, можливо, тоді держава взагалі не потрібна, ми впораємось якось самі?

Не стану робити таких радикальних висновків. Але факт, що співвідношення між офіційно-ієрархічними та само-організованими мережевими структурами принципово змінилося, видається сьогодні безперечним. І цей новий досвід спонтанної самоорганізації також здатен породжувати нові ідентичності, тобто нове самовідчуття людей, що змогли об’єднатись, дати собі раду (не Верховну, але цілком ефективну) і вистояли у гранично складній ситуації.

Тут підхожу до непростого і нечасто обговорюваного питання – що ми маємо на увазі під словом "держава"? З одного боку, це набір цілком реальних феноменів, що ми сприймаємо в досвіді – конкретна територія з населенням, що на цій території проживає, та інституціями, які ці люди створюють та підтримують і за допомогою яких населення формує суспільство як спосіб колективного співжиття.

З іншого боку, через те, що наша поінформованість і наш досвід завжди обмежені, ми добудовуємо цю картину до цілісності за допомогою нашої уяви. Як довів Кант, ми здатні зберігати та структурувати наші сприйняття лише за допомогою уяви, без якої жодна свідомість взагалі нездатна нормально функціонувати.

Тож, в будь-якому нашому сприйнятті (і держави також) присутній і момент досвіду, і момент уяви, тобто – не вкоріненої в досвіді, спонтанної вигадки. Але Кант принципово помилявся, коли вважав що ця "продуктивна здатність уяви", тобто засадничі уявлення про простір і час, функціонують у всіх людей однаково. Тепер ми бачимо і усвідомлюємо, що це не так. Одні й ті самі враження, структуровані відповідно до різних схем уяви, дають принципово різний результат, завдяки чому стають можливим різні погляди і точки зору на один і той самий предмет.

Стрес війни переінакшує цю нашу здатність уявлення, часом непомітно, а часом різко й несподівано знищуючи старі й породжуючи нові схеми структурування досвіду. Він не лише дає можливість, але й примушує поставити питання: що є тою Україною, яку ми мірою сил захищаємо?

Територіальна цілісність – дуже важливий, але точно не єдиний момент. В мирні часи ми вважали себе патріотами і саме на цій підставі дозволяли собі критикувати дії влади та місцевих адміністрацій.

Хтось висловлювався більш радикально, а хтось – більш помірковано, але знайти людину, яка була б повністю задоволена станом речей в державі, було досить важко. Але прийшла війна і виявилося, що більшість людей готові віддати своє життя за те, що вони тільки вчора нещадно критикували.

Чи готові люди, які сьогодні ризикують життям, по поверненні з війни побачити, що вони захистили "державу", яка і після цього лишилася синонімом корупції, бюрократії, невігластва та популізму? І чи є в нас підстави думати, що всі ці проблеми кудись раптом після війни зникнуть?

Уявити перемогу

Далі ми маємо замислитись над, можливо, найскладнішим питанням – що вважати перемогою. І справа тут не лише в тім, що сьогодні Україна воює чужою зброєю і умовою надання цієї зброї партнерами є не-вторгнення на територію ворога. Питання стоїть ширше – як можливий і який вигляд матиме вихід із цього стану війни та ворожнечі.

На наших очах мільйони звичайних людей перетворились на героїв, але чи може герой, що повернувся з війни, знову стати звичайною людиною, аби не сказати – обивателем, тобто людиною, що живе своїм приватним життям, з усіма банальними проблемами, які такому життю притаманні? Замислившись над цим, несподівано доходжу висновку, що останнє перетворення є навіть більш дивним за перше.

Саме тому в літературі авторові часто легше "вбити" свого героя, аніж знов занурити його в повсякденність. Можливо, саме тому, коли Одіссей повернувся додому з війни, його ніхто не міг впізнати.

В ситуації війни людина ризикує своїм життям змаксимальною концентрацією всіх внутрішніх сил – на основі такого досвіду формується нова, значно більш чітка та потужна ідентичність. Війна – це "пан або пропав", тобто така ситуація, коли людина не може, просто не має часу сумніватись у своїх діях.

Генерали, можливо, й помиляються, а солдати, що отримали наказ – точно ні. Тим більше не схильна сумніватись у собі людина, яка повернулася із війни з перемогою.

Але в мирному житті така самовпевнена людина є скоріше небезпекою. І ми достеменно не знаємо, чи не з’явиться така людина в управляючу компанію з гранатою, якщо їй раптом нарахували неіснуючий борг за послуги ЖКГ. Як вона ставиться до держави, яку вчора захищала, і яка сьогодні хоче її обікрасти? Відверто кажучи, навіть не знаю, на чий бік став би у такій ситуації.

То чи готові ми зустрітись із вітчизняним Рéмбо (прохання не плутати з Рембó), в підсвідомості якого живе не лише жах пройденої війни, але й жах довоєнного, ніби й мирного, але від того не менш небезпечного життя у псевдо-пост-тоталітарній Україні.

Іще більш болючою темою повоєнної проблематики є тема здавалося б немислимого натепер і все ж неминучого примирення, ба навіть більше – прощення. З огляду на сказане вище, для мене навіть не є цілком очевидним, хто і кого має врешті пробачити.

Чи має теперішній ворог бодай якусь надію на прощення і чи можливо, щоб він колись перепросив за свої злочини? Чи лежить частина провини на нас самих і чи маємо ми перепросити в себе й пробачити себе?

Чи можливо пробачити спільне минуле, або ж далі придурюватись, що його не було? Ким зрештою були Хрущов, пізній Рильський і Щербицький – синами України чи виродками? Чого більше у світогляді Олександра Довженка – українства чи комунізму? Всі ці питання не передбачають можливості відповіді – вони змушують нас жити у їх присутності, в цьому смисловому полі.

Французський філософ Поль Рікер в останньому розділі своєї праці "Історія, пам’ять, забуття" показує, наскільки непростою може бути проблема прощення. Не беручи до уваги історичний та юридичний її вимір, зосередимось на етичному та індивідуальному. "Чи гідний суперник того, щоб я сприймав його всерйоз?" і друге: "Чи гідний я сам того, щоб судити та пробачати?" – через ці запитання, за Рікером, відкривається можливість прощення.

Обидва ці питання вкорінені в проблемі "хто я такий?", тобто в питанні про ідентичність, яке Рікер осмислив у ранішій праці "Сам собі немов інший". Обидва ці питання передбачають відхід від ситуації початкової формальної рівності, в межах якої і відбувається суперництво за схемою "хто кого".

До того ж прощення і примирення, тобто вихід з ворожнечі, стають можливими, коли ситуація тут-і-тепер змінюється на іншу, наступну ситуацію. Приблизно як у кіно, коли завершується один епізод і починається інший.

Війна в певному сенсі дійсно моделює свій, замкнений на себе час, з якого у час звичайний, мирний, безпосереднього виходу не існує. Тож, при-мирення (тобто настання миру) можливе за умов розтотожнення мене-вчорашнього, який був на війні і певним чином залишиться там назавжди, і мене-сьогоднішнього, який вже живе за межами війни і не підкоряється її законам.

Те саме смислове розтотожнення має відбутися і з моїм учорашнім ворогом. Декому це не вдається, часом солдати продовжують воювати навіть тоді, коли війна давно завершилася.

Настання миру цілком природньо є сьогодні нашою найбільшою мрією. Хоча, навіть ця мрія несе в собі зерно, можливість розчарування, що пов’язане з поверненням із героїчного режиму існування в режим буденний.

Час дійсно гоїть, але не в тому сенсі, що він послаблює біль від втрати рідних та близьких. Час перетворює сік на вино, а біль – на досвід, гіркий, але водночас і цілющий. Питання лише в тому, чи зможемо ми перетворитись із тих, хто лише відчуває біль, на тих, хто вміє користуватись досвідом.

Реклама:

Головне сьогодні