"Очі українців після 24 лютого – очі людини, яка швидко подорослішала": письменник Сергій Жадан у проєкті "Культура vs війна"

"Культура vs війна" випускає новий фільм документального проєкту про українських митців, які допомагають українському війську здобувати перемогу над російськими нападниками. УП.Життя ексклюзивно публікує текстову версію розмови з героями проєкту.

Феномен української сучасної культури, письменник родом з Луганщини, що живе та працює у Харкові, фронтмен ска-панк-групи, перекладач, волонтер, який інколи знімається у кіно. Має медалі "За сприяння Збройним силам України" та "За оборону міста-героя Харкова".

Це все – про нього. Сергія Жадана.

Тема його творів – "Депеш Мод", "Месопотамія", "Інтернат", "Anarchy in the UKR", поетичних збірок "Цитатник", "Ефіопія", "Життя Марії", "Тамплієри", "Антена", "Список кораблів" та багатьох інших, що перекладені на 13 мов світу (до речі, здебільшого самим Жаданом) – пострадянська дійсність в Україні. А його роман-маніфест "Ворошиловград" має прочитати кожна сучасна людина.

Трохи вжитку розмовної та нецензурної лексики – стиль Жадана-письменника, через характерність якого, він свій як для простої, так і для освіченої аудиторії. Якщо означувати літературознавчо, це звучить красиво: постмодерністська гра зі словом та його значенням.

У середині серпня презентація книги Жадана "Скрипниківка" у книгарні на головній харківській вулиці Сумській зібрала одну з найдовших автограф-сесій. Через скупчення людей хтось навіть двічі викликав поліцію. "Одна з найдовших автограф-сесій у моєму некороткому житті", – підсумував письменник ажіотаж навколо виходу книги.

Сергій Жадан з новою книгою "Скрипниківка"

Важливе місце в його житті завжди займала громадська діяльність. Ще у часи перебудови Сергій поширював у рідному містечку Старобільську "рухівські" газети та національну символіку. Під час Помаранчевої революції був комендантом наметового містечка у Харкові, потім – активістом харківського Євромайдану. Захищаючи будівлю Харківської облдержадміністрації від штурму проросійськи налаштованих активістів, отримав струс мозку та розсічення голови. Активно виступав за звільнення з російського незаконного ув'язнення українського режисера Олега Сенцова.

"Війна не стосувалася мене безпосередньо. І не мала стосуватися – завдяки якомусь дивному збігу обставин я народився й виростав саме в тому часовому проміжку, коли війна вирішила оминути чергове покоління. Ми з братом були надто юними, аби піти воювати в Афганістан. Україна вчасно вийшла зі складу СРСР й десятки тисяч українських підлітків не мусили йти воювати в Чечню. Ми повільно й уперто вибудовували свій світ, намагаючись відірвати його від комплексів, залежностей і травм радянської імперії. Іноді могло видатися, що час поблажливий щодо нас, що він дає нам неймовірну розкіш – не мати стосунку до воєн, жити нормальним мирним життям. Все змінилося 2014-го року. На нашій території раптом з’явилися озброєні російські військові. Спочатку вони з’явилися в Криму, потім – на Сході нашої країни. Почалася війна. 24-го лютого цього року росія почала повномасштабну військову кампанію, відвернутися від якої просто не було куди", – розповідав письменник рік тому у німецькому Бремені на врученні йому премії Ганни Арендт "За політичне мислення".

Жадан на обкладинках німецьких газет

З початку російсько-української війни – активно волонтерить для ЗСУ, заснував благодійний фонд, який підтримує освітні та культурні ініціативи, зокрема проєкт "Схід читає" з наповнення книжками бібліотек Донецької та Луганської областей.

Далі – пряма мова Жадана.

"Заспівайте нам щось про любов, нам цієї війни і так забагато"

Виступати у військових частинах ми з друзями почали ще з 2014-го року, для нас це вже звична практика. Військових частин, батальйонів і підрозділів, куди нас запрошують з виступами, вже чимало. І ми давно звикли, що коли ти їдеш до військових, їм не обов’язково співати про патріотизм, про любов до України, тому що з цим у них і так все гаразд. Іноді військові просять: "Заспівайте нам щось про любов, нам цієї війни і так забагато". Буває що й цивільні так само просять: "Не треба нас лякати, почитайте нам вірші про щось світле і хороше". Тому буває, що підлаштовуємось під аудиторію. Буває так, що приїжджаєш у військову частину, а половину бійців уже знаєш в очі, тому що вони були на твоїх концертах, фестивалях. А іноді бачиш, що інша публіка, яка нас не знає, але вони слухають, цікавляться, записують на смартфони. З часом, ми починаємо з ними якось товаришувати….

Після початку повномасштабного вторгнення ми почали виступати з березня. Наприкінці лютого, коли Харків бомбили з літаків, навіть думки такої не було. Тими днями було зовсім не до концертів. А потім хтось прийшов і сказав, що у харківському метро є люди, і можна сходити до них у гості…

… Ми йшли в переході між станціями харківського метрополітену із Святославом Вакарчуком і врешті вийшли на станцію – вже тоді там цілодобово знаходилась кілька сотень людей. І несподівано вийшов такий собі імпровізований концерт. Слава співав, харківські дітки – хором співали гімн. Як пізніше виявилось, вони до цього ніколи не співали українського гімну вголос, але слова вони знають напам’ять і це для них дуже важлива пісня.

Концерт у харківському метро

Після цього ми почали виступати, їздили на інші станції метро, у бомбосховища по місту. Пізніше військові почали обережно запрошувати на виступи до себе. Тому що виступи у військовій частині це ж не лише про побутові складнощі: знайти апаратуру, привезти, відвезти і таке інше. Тут ще питання безпеки, а військові до цього ставляться дуже відповідально, і це правильно, бо випадки були різні. Одного разу приїхали до батальйону, щойно я почав щось розповідати і тут по розташуванню вдарили "градами". Прилетіло зовсім десь поруч, вибило струм, зник звук. А тут в одному приміщенні майже сотня бійців – дуже зручна мішень для росіян. І ми вже думали, що, мабуть, треба їхати звідти, але командир сказав: "Заспокойтеся, почекайте кілька хвилин". Світло швидко відновили, ми відіграли концерт, і швиденько всі розбіглися. Ми виступаємо з цими концертами для того, щоб нагадати військовим, що війна колись завершиться, а ми були, ми є і ми будемо. Дуже важливо триматися наших цінностей, нашої сутності, речей, які нас формують і дають відчуття рівноваги, гармонії, прийняття цього світу. Це такий маркер того, що навколо всі свої: ми для вас співаємо, ви нас захищаєте, ми всі разом рухаємось в одному напрямку.

"Очі українців після 24 лютого 2022 року – це очі людини, яка швидко і сильно подорослішала"

У квітні 2022 року ми поїхали виступати до 92-ї харківської окремої механізованої бригади. Вперше до них їздили ще 2014 року, потім були ще виступи, навіть їздили до них безпосередньо на лінію фронту. Це були екстремальні концерти: ми грали для них під мостом, тому що це було єдине безпечне місце, куди можна було заховатися, і куди б не прилітало. І, власне, у квітні ми поїхали до них вже після початку повномасштабного вторгнення. Хтось із хлопців-військових був після поранення, хтось прибув на ротацію, багато пройшли через госпіталь, але в них були зовсім інші очі. В цих очах було більше злості, більше досвіду, більше болю, навіть була якась травматичність, але не було поламаності і не було відчаю. Це теж було дивним. І це впадало в очі. Тому що ти помічаєш: цей погляд зовсім інший. Попри те, що хлопці воюють не з лютого, попри те, що вони служать в ЗСУ віддавна, але, як виявилося, нинішній досвід зовсім незрівняний з попередніми роками. Тому що і там, і тут була смерть. І там був ворог, і тут. І там були втрати, і тут. Очевидно, що масштабність цього зла, масштабність цієї трагедії і потреба справедливості зараз у рази більша. Це відображається на обличчях, очах – і це одразу помітно.

Жадан і Валерій Залужний

А от з цивільними важче, тому що вони в інших обставинах. Зазвичай це люди, які пережили великий стрес, шок. В цивільних теж печальний погляд, там дійсно багато страху, стресу, очі, сповнені болю. А от в очах людей, які зайнялися волонтерською діяльністю, дуже багато азарту. І цей азарт не на куражі, а теж сповнений злості. Але у цьому випадку ця злість скоріше позитивна, вона дає заряд, мотивує, і не дає до кінця вигоріти. Тому очі українців після 24 лютого 2022 року – це очі людини, яка швидко і сильно подорослішала. Якій довелося побачити те, чого б вона взагалі не хотіла бачити у житті, але побачене її не поламало і не випалило. Обпалило, але не випалило. Мені здається, що ми всі з цього виходимо більш змученими, але сильнішими.

"Ця війна триває вже дев’ятий рік, але багато хто це лише тепер помітив"

Після початку повномасштабного вторгнення в нашій волонтерській діяльності глобально нічого не змінилося. Допомогою військовим та волонтерськими проєктами ми займались ще з 2014 року. Після 24 лютого 2022 року тільки стало ще масштабніше, якщо порівнювати з 2014-м роком. Ми з друзями з самого початку їздили постійно у фронтові зони, багато чого робили.

Жадан волонтерить з 2014-го

Останнім часом відчувалось, що вже починає накочуватись ця хвиля. Хотілося самого себе заспокоїти, що можливо вона нас омине. Можливо, вона не вдарить, можливо, це певний блеф, що всього цього не буде. Хоча підсвідомо ти розумів, що скоріше за все, буде. Якщо всі довго говорять про можливу війну, то війна дійсно почнеться. Ми з друзями все ж таки сподівалися, що можливо це станеться пізніше й не так масштабно, що буде якійсь маневр, скажімо, основний удар станеться, наприклад, десь на Донбасі. Але в цілому були готові.

І коли це почалося, ми вже на другий день їздили Харковом, спілкувалися з військовими, займалися допомогою нашим підрозділам. В один з перших днів ми поїхали до Дніпра за медикаментами, тому що в перший день було дуже важко виїхати, був повний хаос. Поверталися в Харків, а друг говорить: "Ти знаєш, в мене є розуміння, що для мене нічого не змінилося. Багато, хто говорить, що от війна, і багато чого тепер інакше. Ні. Все те, що й було. Раніше ми з Харкова їздили на Донбас допомагати, а тепер – з Дніпра до Харкова".

Тобто ця війна справді вже триває дев’ятий рік. Інша річ, що багато хто це лише тепер помітив.

"Концертні виступи у госпіталях – найважчі"

Після початку повномасштабного вторгнення творчість взагалі втратила свою вагу і значення. Особливо кілька перших місяців після початку. Загалом не було можливості не те, що писати, а й навіть читати. Ти не міг продихнути всю цю реальність, не міг просто вирівняти дихання. Постійно намагався відслідковувати навіть незначні зміни у повітрі, в оточуючому ландшафті. Я навіть десь у себе в соцмережах написав за місяць після повномасштабного вторгнення, що абсолютно нічого не читається. Ти не можеш сконцентруватися на сенсі написаного, не можеш взагалі "виключитися" з реальності. Але як би це не печально звучало: людина звикає до всього, навіть до найгіршого. Вже минули місяці з початку вторгнення росіян – і вже можна почитати книжку. Вже до якихось речей призвичаївся. Ти втрачаєш ось цю концентрованість стосовно цієї війни, втрачаєш відчуття небезпеки.

Жадан і Вакарчук

Я замислювався, чим реальність цієї війни різниться для мене від реальності до війни: виявилось, змінився темпоритм. Життя загалом набуло такої собі "кліповості", де є перепади темпоритму, подачі, а інтенсивність показу начебто кимось регулюється. Але так чи інакше, є стійке відчуття, що за цей час ми пережили величезний шмат життя. Я добре пам’ятаю, як мінялися мої відчуття – від першого стану заціпеніння до фази дуже активного включення в те, що відбувається, і до вирівнювання свого дихання. Були моменти відчуття вигорання, максимальної виснаженості. Були моменти перезавантаження, дуже сильного емоційного збудження або, навпаки, апатії. Ти розумієш, що таке життя, цикл, який мав би розтягнутися на декілька років, а не миттю проминути за півроку. Це не дуже добре, тому що це величезне перенавантаження.

Це як нас всіх посадили у величезний корабель та без попередніх тренувань запустили в космос.

Я постійно спостерігаю за своїми знайомими – і військовими, і цивільними. Сьогоднішні події – це дуже великі виклики. Хтось дає собі раду, а хтось ні. Люди різні й різний запас міцності та стійкості. І головне, що ця історія ще далека до закінчення. А в нас попереду і подалі ця реальність – воєнна, а потім ще й постфронтова. А нам з цим треба буде жити. Це коли ти приїздиш до військових, яким завтра у бій, а в них погляд інший, в ньому відчувається адреналін. Це зовсім інші люди.

Але коли, скажімо, бійці у госпіталі – а у нас регулярно відбуваються концерти в госпіталях для наших хлопців та дівчат – там теж є відмінності. Фактично людина, яка потрапляє в госпіталь, – вирвана з середовища війни і намагається інтегруватися назад, у мирну реальність. Лікарі тебе лікують, за тобою доглядають, ти знов у цивільному одязі, в тебе в руках немає зброї, немає командира – ти просто приходиш до тями й замаєшся собою. Ти, власне, сам на сам з собою. І я бачу, наскільки це важко людям, наскільки їм важко повернутися до мирного життя. Насправді, такі виступи в госпіталях – найважчі. Бо ти бачиш наскільки на людей тисне минуле, наскільки важко їм це відпустити.

Концерт у реабілітаційному центрі

Я розумію, що для багатьох важко включитися з мирного життя у воєнне, але як виявилося, повернутися назад ще важче. Особливо через травму, біль, якийсь надлам. І тому, коли ти бачиш, як там дорослі чоловіки плачуть або в них в очах відсутність зв’язку, комунікації з тобою, це – найсумніше.

Мене часто запитують, що я найбільше запам’ятав з війни, то це якраз не підбита техніка, російські полонені, зруйновані міста, це – очі і мова людей, які пройшли через війну. Це найбільш вражає.

"росія завжди була культурною провінцією у світі"

Я вважаю що будь-яка війна – це війна культур. Хоча конфлікт між культурами може бути загострений по-різному. Те, що між нами зараз відбувається, це війна культур, цінностей, принципів, різних реальностей. Це для мене не було несподіванкою. Тому що я давно спостерігав, що відбувалося в росії.

До 2014-го року я часто їздив туди, в мене там книги виходили, відбувались концерти. Але в мене ніколи не було бажання стати відомим в Україні через москву. Набагато продуктивніше та ефективніше стати відомим, наприклад, в Берліні чи Нью-Йорку, аніж у москві чи петербурзі. росія завжди була культурною провінцією у світі, якби вони не тужились це подати через принцип своєї особливості і вибраності. російська культура вже давно діє й існує за інерційним принципом, все найцікавіше в них вже давно закінчилося, а те що відбувається сьогодні – це такі спалахи та відблиски мертвої зірки.

Під час моїх спостережень багато речей мені здавалися незрозумілими та неприйнятними. Але підсумок спостережень в іншому. У тому, що для мільйонів українців стало шоком і стресом те, якою є росія насправді.

Йдеться ж не лише про путіна, шойгу чи лаврова. Українців в Гостомелі, Бучі, Ірпені катували й ґвалтували не путін з шойгу. Це робили молоді російські хлопці, які виросли після розвалу Радянського Союзу, виросли на нескінченному пропагандистському російському телебаченні, "великій" російській літературі, російському хіп-хопі прогресивному і демократичному, як нас намагалися переконувати, який так само слухали тут мільйони українців. Ми нібито знаходилися в одному великому культурному просторі. росія весь час намагалися тут інформаційно домінувати. Багато українців не могли вискочити із зони цього впливу.

Жадан під пам'ятником Чехову

А потім почалася війна – і раптом виявилося, що насправді ми кардинально різні. Попри те, що слухали одну музику й дивилися ті самі серіали. Виявилося, що поруч з нами знаходиться суспільство військових злочинців і мародерів, ґвалтівників і вбивць. І це якось важко пояснити і насправді важко прийняти. Тому що ти до останнього, навіть у ворогові, намагаєшся бачити людину. Тому що якщо я не хочу тобі зла, чому ти хочеш зла мені? Якщо я не хочу забрати твоє, чому ти хочеш забрати моє? Ти до останнього цьому пручаєшся, тому що так влаштована нормальна людська психіка.

"Перемога України у цій війні – це можливість світові повернутися до своїх цінностей"

Я думаю, що саме день перемоги – це не буде якась конкретна дата, коли президент оголосить перемогу і що все скінчилось. Скоріш за все, цей рубіж, "пунктир" перемоги буде доволі умовним. Події будуть розтягнуті у часі, буде лишатись якась тривожність, побоювання, тому що навряд чи все завершиться в одну мить і в одному місці. Я думаю, що більшість людей, які сьогодні включені у боротьбу, як військові так і цивільні, вони й надалі залишаться на своїх місцях.

Щодо себе, я часто уявляю, як повернуся на свою батьківщину. Я з Луганщини, і сьогодні моє рідне місто Старобільськ окуповане.

І для мене дуже важке питання, що там сьогодні відбувається з людьми. Там багато моїх друзів, однокласників, просто людей, яким ми допомагали, починаючи з 2014 року. Це і школи, і лікарні, і садочки, і бібліотеки. Хтось звідти виїхав, хтось залишися, а хтось пішов працювати на окупаційну владу. Тому є дуже сильне бажання приїхати подивитися людям в очі і послухати. Для мене це дуже важливо. Це моя батьківщина і дуже драматичний момент цієї війни. Не менший, ніж загибель людей і знищення міст. Тому що, ще вчора це була українська територія. Там діяла українська влада, працювали українські закони, були українські школи, садочки, а сьогодні всього цього немає. Тому перемогою для мене була б можливість повернутися туди, де я народився і виріс.

Сергій Жадан

Я впевнений, що люди, які з самого початку серйозно ставилися до цих подій, які розібралися в усьому, вони і сьогодні не втратили запалу та енергії. Очевидно, що згасає тотальна медійна хвиля. Багато місяців дивитися на руїни і загиблих людей, яких ти не знаєш, втомлює та виснажує. Світ, на превеликий жаль, доволі цинічний. Вимагати від нього чогось надзвичайного мабуть не треба. Треба нагадувати, що Україна не вимагає чогось надзвичайного, лише того, на що має законні права.

А в цій війні всі акценти цілком зрозумілі – є окупант і є ті, на кого напали. Є загарбники і країна, яка намагається захиститися. Злочинці і люди, які є жертвами цього нападу. Поразка України насправді стала б поразкою всього цивілізованого демократичного світу. Це все очевидні, прості, банальні речі.

Жадан біля розбомбленого росіянами будинка

Можна знаходити якісь нюанси, виправдовувати сьогоднішню росію, говорити про економічну небезпеку, про можливість замирення, але насправді це великі компроміси з совістю, своїм сумлінням. Я не думаю, що вони личать порядним людям і порядному світу. Така поведінка дуже помітна по західним політикам, тому що одразу видно, хто з них керується демократичними цінностями, а хто своїми меркантильними економічними інтересами. Коли ти бачиш, як очільник якоїсь серйозної країни намагається викручуватись, виправдати вбивць, ґвалтівників, злочинців і при цьому щось бурмоче про демократію, свободу, цивілізований світ, ліберальні цінності – це одразу впадає в око і стає дуже бридко від цього.

Перемога України у цій війні – це можливість світові повернутися до своїх цінностей. Те комуністичне зло – зло радянського союзу і радянської ідеології, - яке не було відрефлексоване в часі, не було переусвідомлене, в першу чергу, росіянами, сьогодні знову повернулося і набирає сил. Виявляється, що всі ці красиві речі про свободу, демократію, людську гідність дуже легко втрачають своє дійсне наповнення, мутуючи на бутафорські смислові конструкції. А от для українців, які виходять проти "другої армії світу", ці цінності виявилися живими, справжніми, такими, що за них можна і треба помирати. А для європейців, у багатьох випадках, важливішими виявилися цінності матеріального благополуччя і фінансової стабільності. І вони дозволяють собі торгуватися з кривавим диктатором, який майже щоденно шантажує весь світ ядерною зброєю.

Матеріал створено у межах проєкту "Культура vs війна". Це документальні свідчення та оповіді, переживання та світоглядні міркування людей, які є творцями, носіями та одночасно стали захисниками української ідентичності та культури.

Його головною складовою є цикл документальних фільмів, в яких герої – українські музиканти, кінематографісти, письменники, фотографи та інші культурні діячі, – розказують про війну крізь власний досвід та спогади.

"Культура vs війна" створюється Асоціацією "Сприяння розвитку кінематографа в Україні – дивись українське!" за підтримки Єврокомісії, Фонду "МХП-Громаді" та компанії "Вавілон".

Читайте також: "Війна – це виклик і творчість": режисер Ахтем Сеітаблаєв у проєкті "Культура vs війна"