Це читомо: дофамінова антиутопія, мотиваційні казки та російсько-українська війна очима історика Плохія
Книжки мають потужний потенціал руйнувати стереотипи. Вони розповідають нам історії про віддалені частини світу і розкривають таємниці людей, що живуть поруч із нами.
УП.Життя рекомендує новий книжковий огляд, який спеціально для нас зробила книжкова експертка з Читомо – в ньому є нова книжка популярного історика Сергія Плохія, репортаж про Руанду, а також свіжі переклади лауреатів Букера.
Перекладна проза
Ґуадалупе Неттель. Єдина донька
переклад Анни Марховської
Ґуадалупе Неттель – мексиканська авторка, чия книжка "Єдина донька" цьогоріч увійшла до короткого списку Міжнародного Букера. Роман розповідає про досвіди сучасних жінок і м’яко розламує звичні погляди на любов, турботу, шлюб і материнство.
"Єдина донька" змальовує історію двох близьких подруг. В молодості вони були переконані, що дітонародження – патріархальна установка, від якої дівчатам хотілось втекти у подорожі, пошук себе та самореалізацію. Час минув. Одна з подруг, Лаура, застережливо перев’язала собі труби, щоб ніколи не втрапити в пастку вагітності. А друга, Аліна, навпаки вирішила, що понад усе хоче дитину. Вона вагітніє дочкою з генетичною мутацією, і ще під час вагітності лікарі пророкують: малючка не проживе жодного дня.
Ця книжка нагадує артхаусний фільм, в якому події не є стрімкими й чітко структурованими. Вона не збудована за звичним шаблоном, і цей ефект очуднення дає змогу зламати стереотипну перспективу бачення шлюбу, материнства і життя як такого. Ґуадалупе Неттель показує, наскільки індивідуальний шлях проходить кожна людина у своїх стосунках з дітьми і який складний комплекс почуттів і переживань ховається за цим. Хвороба дочки Аліни рідкісна. На художньому рівні це підкреслює унікальність досвіду героїні й кожної жінки у своєму материнстві. Не менш нетиповою й цікавою постає й історія любові й турботи Лаури. Ця героїня завжди відчувала відразу й страх перед дітьми, проте чудово піклується про сина своєї сусідки й прив’язується до нього.
ДіБіСі П’єр. Тим часом у дофаміновому місті
переклад Наталії Гончар
Як адаптувати старий добрий роман 19 століття до сучасного світу соцмереж і швидкого контенту? Букерівський лауреат 2003 року за роман "Вернон Господь Літтл" ДіБіСі П'єр знає, як це зробити.
"Тим часом у дофаміновому місті" – найновіший роман автора, що розгортає перед нами технологічну антиутопію. Лон – старомодний батько-одинак, якого інакше як невдахою не назвеш. Він є людиною старого світогляду, що погано орієнтується у світі сучасних технологій і потоків інформації. Цей татусь намагається тримати контакт зі своїми сучасними смартфонозалежними дітьми, а робити це ой як непросто. Вже у першій сцені роману ми бачимо його надмірно стурбованим відвертим виглядом своєї 9-річної дочки і її знаннями, почерпнутими на уроках сексуального виховання. По суті Лон поводиться як хрестоматійна матінка з новели Наталії Кобринської "Дух часу": не може пережити культурний розрив між поколіннями.
Були часи, коли деякі автори боялись вводити у свої романи мобільні телефони й комп'ютерні переписки, мовляв, це вбиває всю магію художньої літератури. ДіБіСі П'єр абсолютно не турбується такими нісенітницями. Істотну частину роману він подає нам паралельно слова персонажів і стрічку новин. "Як це читати?!" – спитаєте ви. Так само як ми читаємо стрічку новин ідучи по вулиці – щось доводиться випускати з уваги. Тож сама форма роману ДіБіСі П'єра підштовхує до роздумів про життя в тенетах дофамінових звичок. Цей іронічний роман про новий світ технологій зроблений так, щоб зімітувати ці самі технології. Якщо ви сумували за безжальними романами американського постмодернізму з їхнім чорним гумором і критикою сучасності, книзі ДіБіСі П'єра є що вам запропонувати.
Читайте також: Це читомо: русифікація українців, сексуальність середньовіччя та історія для дорослих
Українська проза
Євгенія Кононенко. Той божевільний рік
Нова книжка письменниці Євгенії Кононенко – глибокий і вдумливий автофікшн, в якому авторка нотує рефлексії й переживання від початку повномасштабного вторгнення. "Той божевільний рік" варто порівняти з книжками нобелівської лауреатки 2022 року Анні Ерно, яку Євгенія Кононенко свого часу перекладала. І війна – не єдине, що опиняється у фокусі переживань письменниці.
Ця книжка відтворює події, рефлексії й враження від 2022 року, який Євгенія Кононенко зустріла в Києві, але згодом обрала переїхати з хворою дочкою Анею до Франції. Власне, ця книжка однаково розповідає і про переживання війни, і про невиліковно хвору Аню, яка страждає від депресії та онкології. Письмо Кононенко повільне, глибоке і майстерно структуроване, що особливо цінно, коли ми говоримо про автофікшн.
На сторінках цієї книжки є чимало вдумливих спостережень. Кононенко показує, як Захід живе в ілюзії захищеності. Її польська подруга ховається за захисними словами про політику, поліцію й армію, які неодмінно вбережуть в разі чого. Самі ці слова, як і слово "Євросоюз", утворюють магічне захисне коло, за яке жодна російська загроза не пройде. Інший магічний захисний шар навколо себе окреслює троюрідний московський брат авторки, який, як мантру повторює слова про важливість в будь-якій незрозумілій ситуації молитись.
А ще авторка весь час зауважує, що війна стає єдиною оптикою, крізь яку Захід здатний бачити українців. Медсестра, таксист, журналістка Le Monde і чимало інших людей одразу пояснюють собі хворобу Ані війною. До будь-яких інших пояснень вони неготові й, здається, не здатні їх почути. Видається, що воєнна оптика, достоту як і колоніальна, засліплює й накидає всім українцям стереотипний образ жертви війни.
Марічка Плай. Чорна Королева
Перекладної мотиваційної літератури в Україні – хоч греблю гати. А от оригінальні українські книжки цього спрямування досі доводиться вишуковувати. Хоча зважаючи на шалену популярність таких перекладних книжок, як "Бог завжди подорожує інкогніто" чи "Кафе на краю світу", цей жанр має неабиякий потенціал.
"Чорна королева" Марічки Плай – невеличка мотиваційна казка для дорослих. Ця книжка у легкій казковій формі працює з проблемами нереалізованості, залежності від думок інших та інших психологічних блоків, які перешкоджають нам проявлятися й отримувати задоволення від життя. За сюжетом це історія про Ліду, яка завжди прагнула бути хорошою дівчинкою. В якийсь момент життя цієї жінки вдирається Чорна Королева та інші казкові персонажі й нагадують, що Ліда живе зовсім не так, як хотіла. Ця казка для дорослих дівчат показує, що не варто піддаватися спокусі ставати такою, якою тебе бачить твій прекрасний принц. І нагадує, що у світі є чимало людей, що можуть зламати твій хиткий імунітет і нав’язати свій образ світу і тебе самої/самого.
А ще ця книжка нагадує, як часто ми самі на себе накладаємо злі чари. Якщо наше життя не вдається, нам простіше це раціоналізувати чи вдатись до магічного мислення: не пощастило, наврочили, в усьому винний ретроградний меркурій та злі чари. Насправді ж, як показує казка Марічки Плай, ми вміємо накласти на себе набагато вигадливіші прокляття, ніж найлихіша чаклунка всесвіту.
Читайте також: Боротьба між неможливістю і правом говорити про війну: новий роман "Петрикор" від Володимира Рафєєнка
Нонфікшн
Войцех Тохман. Сьогодні ми намалюємо смерть
переклад Андрія Бондаря
Більшість історичних процесів Африки залишаються для нас далекими й малознаними. Проте геноцид в Руанді – одна з найжахливіших і найгучніших подій кінця ХХ століття – знайомий усім. Польський журналіст Войцех Тохман написав репортаж про свої відвідини Руанди, де він намагається розібратися, яким є життя мешканців країни через роки після скоєної трагедії.
6 квітня 1994 року в авіакатастрофі гине президент Руанди. Ця подія активізує давню ворожнечу між народностями хуту і тутсі. Протягом 3 місяців хуту знищують мільйон тутсі, не зупиняючись перед вбивством дітей, ґвалтуванням жінок, тортурами та знущаннями. Сьогодні кати й жертви досі живуть по сусідству одне з одним. Діти можуть знати в обличчя людей, що виказали, вбили чи зґвалтували їхніх рідних. Багато тутсі бачили на власні очі ці тортури і вижили тільки завдяки випадку чи не смертельному удару мачете.
Увага автора книжки "Сьогодні ми намалюємо смерть" зосереджується на сучасності. Він розповідає про дітей, які пережили геноцид і тепер гуртуються між собою, створюючи своєрідні альтернативи сім’ям. Вони виношують страшну психологічну травму, з якою їм нікому допомогти. Багато тутсі й хуту досі живуть у страху. Страху помсти й розплати, страху нового витка ненависті. Те, що від днів геноциду минуло 3 десятиліття, не означає що ця подія назавжди в минулому. Навпаки. Сучасна політика Руанди намагається стерти межі між хуту та тутсі, викинути з обігу ці слова. Проте це не працює. В реальності тутсі дуже швидко в розмові виявляють свою ідентичність, а хуту навпаки замовчують її. Тож книжка Тохмана показує: геноцид – питання теперішнього, а не минулого.
Крім того, репортаж активно занурюється у свідчення сторонніх спостерігачів подій 1994 року й аналізує їхні вчинки. Зокрема в Руанді на момент здійснення геноциду були священники-місіонери й миротворці ООН. Як вони пояснюють і виправдовують своє невтручання? Якою була їхня роль у геноциді? Тохман порушує багато незручних питань і показує довгий шлейф наслідків геноциду, які з роками не розчиняються і сильно впливають на сучасні процеси в країні.
Сергій Плохій. Російсько-українська війна: повернення історії
Негласне книжкове правило: якщо ми бачимо на обкладинці книжки ім’я Сергія Плохія, отже, ця книжка точно варта нашої уваги. Сергій Плохій – один з найавторитетніших українських істориків на Заході. До його слів прислухаються, а його "Брама Європи" стала чи не найголовнішою книжкою, що допомагає західним читачам розібратись в історії України.
У своїй новій книзі Плохій подає широкий історичний контекст сучасної війни. Він вкорінює російсько-українську війну в давні історичні процеси загибелі російської імперії в 19-20 століттях. Зокрема автор розповідає про джерела поширеної ідеологеми "Київ – мати міст руських" і розвінчує київське походження росії. Тож ця книжка пропонує здійснити ревізію власних поглядів на історію і за потреби очиститись від шкідливих російських антиісторичних наративів.
Інший цікавий момент "Російсько-української війни" – це роздуми про вплив України на світове майбутнє. Адже через Україну відбувається і відродження НАТО, і переосмислення військової складової всіма європейськими країнами. Крім того, це перша війна за довгий час, яка сприймається однозначно. Після Другої світової війни збройні конфлікти припинили бути чорно-білими з чітким розумінням, хто є на стороні зла, а хто на стороні добра. Російсько-українська війна повертає цю однозначну моральну сторону на місце.
Христина Шалак. Нікого немає в лісі. Історії про людей, будівлі і психіатрію
Попри цікавість сучасного світу до психології й захоплення психотерапією, психіатрія і психічні захворювання лишаються маргіналізованими. Більшість психіатричних лікарень в Україні – місця закриті, віддалені й невидимі. Ви могли нічого про них не чути, навіть якщо жили порівняно поруч. У своїй книзі "Нікого немає в лісі" психіатриня Христина Шалак розповідає, яким є життя й лікування в психіатричних лікарнях. Це збірка есеїв та репортажів від практикуючої психіатрині, які олюднюють психіатрію і наближають нас до розуміння душевнохворих людей.
Спершу авторка робить невеликий, але вичерпний екскурс в історію лікування психічних хвороб. Виявляється, сучасні методи лікування не аж так різняться від тих, що їх пропонував в 11 столітті "Ізборник Святослава". Це все ще лікування розмовою. Хоча за останніх 100 років фармакологія зробила великий крок вперед.
Чи існують психіатричні хвороби та хворі, якщо ніхто не розповідає їхні історії? Христина Шалак стає такою оповідачкою невидимих історій. Вона позбавляє психіатричних хворих їхнього маргінального статусу і дозволяє краще зрозуміти, що відбувається за закритими дверима психіатричних закладів. Авторка показує, що відділення психіатричної лікарні часто перетворюється на чистилище для пацієнтів. Їхнім єдиним домом. А історія хвороби стає єдиним документом для багатьох невідомих безпаспортних людей, які не пам'ятають свого минулого. Цілком можливо, що це непам'ятання – захист від нестерпних спогадів і травм.
Виявляється, сучасний страх піти до психіатра і стати овочем від лікування – це наслідки історії психіатрії й зокрема практики радянської каральної психіатрії. До того ж, як пише авторка, практика збільшувати дозу ліків, щоб пацієнт поводився "добре" теж часто трапляється. З одного боку старі звички просто так не викинеш. До того ж з великою владою приходить велика відповідальність. А влада психіатрів над пацієнтами майже безмежна.
Читайте також: Це читомо: нові книжки про таємні товариства і світ за залізною завісою