Палац мрії. Як занедбані історичні будівлі можуть змінити життя цілих громад

В Україні є десятки тисяч архітектурних пам'яток, що поступово руйнуються. А тим часом ці будівлі можуть дати великий поштовх для економічного та культурного розвитку селищ та міст. 30 листопада відбувся знаковий анонс – з наступного року нарешті може запрацювати реєстр об'єктів культурної спадщини, що потенційно дає можливість повністю змінити становище з палацами та замками країни.

Кожен ранок Анастасія Донець, директорка Комунального закладу культури "Малієвецький обласний історико-культурний музей", піднімається сходами старовинного палацу, щоб зустріти туристів. Виставка картин, прогулянки з конями, стежки в мальовничих місцях – ці та багато інших культурних подій притягують щороку тисячі туристів. Однак, не так давно палац, збудований 1788 року, в якому жили чотири покоління, був приречений на занепад.

Після закриття Обласного дитячого спеціалізованого санаторію "Світанок" історична будівля, як і безліч інших в Україні, почала руйнуватися. Приклади, коли цікаве та красиве місце перетворюється на руїни, можна зустріти ледь не в кожній українській громаді. Однак у 2021 році Анастасія Донець із допомогою місцевої влади домоглася зміни статусу палацу в Маліївцях, який перекваліфікували в музей.

"Річ у тому, що це моя сімейна історія. Я тут виросла, навчалася. Тут живуть мої батьки, працювали моя бабуся, дідусь. Я закінчила історичний факультет, пішла в приватну сферу, знаю, що таке туристичний бізнес. І тоді, коли виникло питання із закриттям цього об'єкту, ми все зробили на одному диханні та не дали палацу померти", – розповідає Донець.

Палац Орловських, село Маліівці, Хмельниччина.

Відкриття музею збіглося з початком повномасштабного вторгнення, але на допомогу прийшов американський фонд, завдяки якому палац отримав фінансування для збереження культурної спадщини. Поступово в село, де проживає 400 людей, почали приїжджати туристи. Донець ділиться статистикою: у 2022 році музейний комплекс відвідали 6 тис. людей, а у 2023 році – вже 8 тис. відвідувачів. Причому, вдалося створити декілька десятків робочих місць, а на роботу приїжджали люди навіть із Києва.

"Нам дуже пощастило – з місцевою владою, суспільством, волонтерами, які нам допомагали. Я була готова все своє життя віддати на цю справу. Іноді з жахом думаю, що б сталося з палацом без нас", – каже Донець.

Її приклад, на жаль, – це добрий виняток з поганого становища з історичними будівлями. В Україні тільки проводиться аудит старих об’єктів, так в попередню версію "Державного реєстру нерухомих пам’яток України" вже внесено 105 тис. обʼєктів. Але виявляється, що ця сфера, яка перебуває поза увагою як держави, так і приватного бізнесу, може бути в прямому сенсі золотою жилою. Містечка та селища, де вдається зберегти історичну спадщину, отримують нове життя, робочі місця та надходження в місцевий бюджет за рахунок податків та орендних платежів.

Сергій Бут, директор "Прозорро.Продажі", наголошує, що держава також отримує значні кошти за продаж старих будівель. Так, Бут доповідає – на платформі "Прозорро.Продажі" продали та здали в оренду понад 300 історичних об’єктів, причому продажі досягли 1,4 млрд грн, а оренда приносить в державний бюджет 2 млн грн щомісячно. Тут треба додати, що це не стосується історичних пам’яток, які залишаються у власності держави.

Скарби у всіх на очах

Ганна Гаврилів, директорка ТОВ "Палац Розділ" та засновниця культурної ініціативи "Спадщина.UA", розповідає, що відбувалося з історичними будівлями: "На жаль, мусимо констатувати той факт, що система радянського союзу добряче познущалася з культурної спадщини, до прикладу, у підвалах палацу Бруницьких у Підгірцях на Львівщині розводили рибу, а в палаці Реїв у Приозерному на Івано–Франківщині зробили свого часу свинарник. І таких прикладів безліч".

При чому, під час так поточних та капітальних ремонтів в радянські часи свідомо та несвідомо знищувалися важливі елементи оздоблення історичних споруд. Наприклад, у палаці Гершгоріна у Деражні на Хмельниччині палац переробили в школу, а розкішний інтер’єр з поліхромією та ліпниною на стінах і унікальними кахлевими печами демонтували, щоб у вихованців не пробуджувалась любов до "буржуазного світогляду". З іншого боку, продовжує Ганна Гаврилів, велика частка "націоналізованих" колись резиденцій та маєтків у малих громадах за "совка" змінила функцію на об’єкти соціальної інфраструктури: санаторії, туберкульозні диспансери, школи тощо. Відтак, завдяки забезпеченню поточного утримання будівель та догляду за територіями, ці пам'ятки архітектури та прилеглі до них парки в кращому чи гіршому стані збереження, але таки перейшли Україні у спадок.

Палац Бруницьких, село Підгірці на Львівщині.

А от з питанням "життя" об’єктів культурної спадщини в часи Незалежності маємо невтішну ситуацію, каже експертка. Можна виправдовуватися тим, що у важкі 90-ті люди не мали що їсти й такі питання були точно не на часі. Але факт у тому, що за останні три десятиліття культурну спадщину було покинуто напризволяще.

"Сьогодні валова частка руїн – результат колись вчасно не залатаного квадратного метра даху, украденого погонного метра ринви, розбитого і не заскленого вікна. Саме так ми втратили свого часу Поморянський замок на Львівщині – через один вчасно не залатаний квадратний метр даху. Спадщина має термін придатності, і якщо вчасно її не припильнувати, вона за кілька років недогляду та людської байдужості починає вмирати безповоротно", – впевнена Гаврилів.

Архівне фото палацу Жевуських-Лянкоронських на Львівщині.

Своєю чергою Катерина Гончарова, кандидатка історичних наук, фахівчиня з кризових питань культурної спадщини Світового фонду пам'яток, каже, що архітектурна спадщина формує середовище, в якому люди живуть. Відтак, практично все соціальне, політичне, культурне життя відбувається переважно в історичному середмісті.

"Навіть порівнюючи, наприклад, якісь місця, де культурна спадщина не так збереглася, ми все одно подорожуємо до Львова, Києва для того, щоб побути в цих вічних містах. І це, в тому числі переважно завдяки культурній спадщині", – додає Гончарова.

Палац Жевуських-Лянкоронських на Львівщині.

Вона також вважає, що архітектурна спадщина – це серйозний ресурс для економічного розвитку соціальних громад, і річ не тільки в туризмі. Як приклад Катерина Гончарова наводить дослідження національного трасту з охорони культурної спадщини Сполучених Штатів Америки, які виявили, що історичні райони більш привабливі для економічного розвитку.

"В американців навіть був такий слоган, що молоді люди люблять старі будівлі. Вони більш людиноорієнтовані, демократичніші, середовище більш комфортне, відчувається як безпечніше для переважної більшості людей", – пояснює Гончарова.

Про класифікацію такої нерухомості каже й архітектор Іван Щурко. Він роз’яснює, що існує так звана народна, невелика архітектура та палацові й замкові комплекси, які інтегрували в собі кращі зразки європейської культури. Великі історичні будівлі та їх власники були частиною, мережею Європи. Наприклад, графиня Кароліна Лянцкоронська, яка виросла в маєтку у Роздолі, була першою жінкою, яка захистила наукову дисертацію з мистецтвознавства в Університеті Яна Казимира у Львові. Очевидно, що такі культурні явища народилися, зокрема, з того високого соціального контексту, в якому виросла графиня. Щурко наводить приклад, – родина Лянцкоронська збагатила палац "Розділ" унікальною колекцією античних скульптур та предметів мистецтва, що значно посилило інтер'єр будівлі. Тому цей оновлений палац можна назвати національною спадщиною, впевнений експерт.

Потрібні кроки

Доцент кафедри архітектури та реставрації Національного університету "Львівська політехніка" Юрій Дубик погоджується, що становище старовинної архітектури в Україні – важке. Він зауважує, по-перше, що культурна спадщина – це частина української ідентичності, як мова – частина культури. Однак, ніхто в державі не розуміє, скільки в країні таких історичних будівель, тому починати потрібно з обліку, особливо на рівні місцевої влади. По-друге, відновлення будівель повинне базуватись на збереженні автентичності. По-третє, потрібно знайти прийнятну модель між збереженням будівлі як об'єкту спадщини та економічними розрахунками для його існування.

"Наприклад, у Польщі є міністр культури, його заступником є на правах заступника міністра так званий головний консерватор держави. Або головний реставратор, як хочете назвіть. І відповідно міністерство в Польщі називається Міністерство культури та охорони культурної спадщини, а не інформаційної політики. Ось такий показник підходу", – каже Дубик.

Палац Гершгоріна, місто Деражня на Хмельниччині.

Відбудова історичних будівель майже гарантує розвиток соціальної інфраструктури. Архітектор Щурко розповідає, як подорожував Румунією у 2010–х роках та бачив приклад замку Бран – це одна з історичних будівель, яка пов'язана із Владом Цепешем, графом Дракулою.

"Ти бачиш досить бідні села – і тут замок Бран, довкола якого 3-4 села, які мають вигляд курортів, бо дуже багато кав'ярень, ресторанчиків, готелів, хостелів, сувенірних магазинчиків, крафтових товарів. Тобто, цей замок став каталізатором значного економічного розвитку і самого села, в якому він знаходиться, і кількох довколишніх", – пояснює Щурко.

Держави та малі громади мають можливість рятувати об’єкти спадщини, що перебувають у їх власності, за кошти власних бюджетів чи грантодавців і донорів. Ганна Гаврилів каже, що до війни була низка програм фінансування на зразок державних інфраструктурних: програми "Велика реставрація" від Мінрегіону, "УКФ" від Мінкульту, обласні конкурси мікропроєктів, а також кілька зовнішніх гравців у сфері спадщини, що надавали гранти на засадах співфінансування. Гаврилів додає, що під час війни деякі ефективні балансоутримувачі змогли на програмах для внутрішньо переміщених осіб врятувати й свої об’єкти, наприклад, палац Гредлів у Сколе на Львівщині отримав 400 тисяч євро від німецького Зоологічного товариства на реставрацію даху.

Який вигляд зараз має палац Жевуських-Лянцкоронських.

Виходом також є цивілізований продаж або оренда історичних будівель. Бут, директор "Прозорро.Продажі", підкреслює, що й під час війни кількість учасників аукціонів не зменшилась, а залишилась на високому рівні. Так серед покупців – приватні особи, товариства з обмеженою відповідальністю чи фізичні особи – підприємці, які зазвичай спеціалізуються на будівництві, або на оренді нерухомості.

Директор "Прозорро.Продажі" наводить приклад – вже під час повномасштабного вторгнення у Києві влітку 2023 року відбувся аукціон з продажу готелю "Ермітаж", де кінцева ціна становила 311 млн грн і таким чином зросла в 15 разів.

"Або гарний приклад – палац Жевуських-Лянцкоронських, який цього літа було продано за суму понад 15 млн грн (з ПДВ). Новий власник планує максимально зберегти цей палац та розглядає декілька можливостей його практичного застосування: реабілітаційний центр для військових, приватна школа англійського типу або готель. Наразі проходить конкурс бізнес–планів з облаштування цього палацу. Такий інтерес до історичних будівель допомагає нам не втрачати надію та прогнозувати, що 2024 рік по обсягах аукціонів пройде зі зростанням у межах 10-15 %. Тому перший крок – купівля, а потім реставрація", – каже Бут.

Його слова підтверджує Ярина Яценко, голова Новороздільської міської ради, на території якої знаходиться вищезгаданий палац Жевуських–Лянцкоронських, – якби не почали реставрувати будівлю, то вона б не пережила зиму.

"Фактично рятунок пам’ятки архітектури це наш обов’язок перед минулим та майбутнім", – наголосила Яценко.

Читайте також: Більше грошей на книжки та музеї: як сформовано Держбюджет–2024 на культуру