"Ля Палісіада": інструкція з розшматування девʼяностих

1996 рік. В одному з українських міст відбулося вбивство підполковника міліції. За розслідування беруться судовий психіатр Олександр та слідчий Ільгар, і доволі швидко знаходять вбивцю. Проте глядачу, якого ніби запрошують приєднатись до розслідування, це ясності не додає: "Та що тут, в біса, відбувається?!", – тільки й питає він.

Читайте УП.Культура у Telegram

11-го січня у кінопрокат виходить "Ля Палісіада" Філіпа Сотниченка – "іронічний детектив", що взяв нагороди на Туринському, Вільнюському та Роттердамському кінофестивалях.

Кінооглядач УП.Культура Кирило Троїцький вже подивився фільм і розповідає, чому він вартий походу в кінотеатр.

Абсурдна реальність

Почну з кінця: "Ля Палісіада" Філіпа Сотниченка не належить до двох тенденцій (звісно, умовних) зображувати 90-ті – ані до романтизації "дикого капіталізму" та бандитського способу життя, ані до спепеляючого реалізму девальвації усіх попередніх уявлень про добро і зло.

Філіп Сотниченко певною мірою "очуднює" всю добу "девʼяностих", показує нам, яким дивним є наше минуле. Стрічка переносить той період в площину абсурду, що утворився з анархії на стику епох. Наче розшматовує радянський конструктор на найменші деталі, які випадково складає в чудернацькі фігури.

Кадр з фільму.

Наприклад, сцена: стихійний ринок на залізничній колії, на якому головний герой питає ціну невеличкої губної гармоніки. Йому відповідають: "Півтора міліони". Їде поїзд, торговці переставляють свої "стелажі" від колії.

Цілком реальні деталі існування того часу, еге ж? Через 30 років цю сцену можна прочитати як метафору тимчасовості, яка стала умовою існування цілого покоління. А сам фільм – як певну пародію на обидві згадані тенденції.

До речі, про покоління (і про тенденції – знову). Фільм має дві сюжетні лінії: основна лінія 1996 року, де відбувається вбивство, та додаткова лінія десятих років, з якої і починається фільм. Тенденційно, фільм з такою структурою мав би протиставити старе і нове покоління, показати, як нове покоління "переросло" своїх батьків. Чи, навпаки, показати занепад цього покоління.

Кадр з фільму.

Але у "Ля Палісіаді" немає розриву чи протистояння. Молодь в цьому фільмі відтворює певні моделі поведінки батьків. Саме це закидає хлопець Кирило своїй сестрі, кажучи про постійне "копіювання батька" нею.

І дівчина дійсно копіює свого батька "з 90-х": в наступному кадрі вона застрелює хлопця з пістолета. Точно так само, як це роблять у кримінальних драмах про ті роки, коли хтось дізнається "занадто багато".

Кадр з фільму.

Минуле існує в теперішньому, "лихі 90-ті" нікуди не поділись, а проростають в "нульових" чи "десятих". З цієї точки зору фільм є блискучим антропологічним нарисом, що відмічає ці паростки і пропонує глядачу разом, не соромлячись, дослідити їх.

"Пропонує глядачу" – тут не мовний зворот і ось чому. Картина побудована, як "фільм у фільмі": всі епізоди з 1996 року є такими собі репортажами або домашніми відео, для підсилення ефекту автентичності знятими спеціально на VHS камеру 1996 року виготовлення. Фільм постійно пробиває "четверту стіну", і актори повсякчас кидають швидкий погляд на камеру, ніби намагаючись не видати те, що вони знають про існування глядача.

Ще одна метафора: вивіска "Готелю "Дружба", в якій час від часу згасає літера "Г". "Отель" і "Готель", російськомовна радянська та україномовна незалежна культури, минуле і майбутнє тут існують як полюси, між якими постійно коливається маятник теперішнього.

Кадр з фільму.

Лише на перший погляд "Ля Палісіада" побудована як цілком звична детективна історія: ми дізнаємося про злочин, знайомимося з детективами, вони шляхом хитрих пошуків знаходять злочинця, якого врешті засуджують і карають. Але фільм наповнений суперечностями і абсурдистськими деталями і штовхає глядача (про існування якого здогадуються актори) в недовіру до всіх побачених фактів. Ось німа жінка є єдиним свідком у справі. Вона ніби і бачила злочинця, але може розпізнати лише його куртку. Ось психіатр розпитує злочинця, який ніби і сам вже визнає свою провину:

– Скільки тобі років, 26?
– 26.
– А може, 27?
– Може і 27.

На цьому моменті починає видаватися, що сам фільм грає з глядачем, замість логічної розвʼязки він намагається сильніше цього глядача заплутати і привʼязати намертво – так, щоб жодного шансу розібратися в злочині самому (та і в компанії) вже не лишалося.

Всю цю заплутаність посилює використання дубляжу як художнього прийому. І в цьому є новаторство Сотниченка. На початку фільму може здатися, що дубляж російськомовних реплік є дуже штучним і відверто поганим, адже всі репліки, і чоловічі, і жіночі, дублює всього лиш одна людина – і дублює не найкращим чином, бо інколи потоки двох мов зливаються в один, і стає неможливо зрозуміти, про що взагалі йдеться.

Але врешті стає зрозуміло, що цей дубляж – це не аудіодоріжка, накладена в постпродакшні, щоб задовольнити вимогу Закону України "Про забезпечення функціонування української мови як державної".

Кадр з фільму.

Дубляж відхиляється від оригінального тексту і перекладає щось дещо інше. Так, навіть сама назва фільму вдається до помилкового "дублювання" оригіналу, адже замість "Ля Палісіада" має бути "Ля Полісіада", від слова "поліція". Але нерозбірливий автор "фільму в фільмі" записує слова так, як він їх чує від російськомовного актора. Все це, знову ж таки, доповнює ефект гри з глядачем і змушує його сумніватися: а чи дійсно все відбувалося так, як мені показують?

Якщо скласти це все в купу, то виходить, що ми дивимося фільм з неточним дубляжем, в якому знімаються інші фільми про те, як людина, що не може говорити, звинувачує у вбивстві людину, що не памʼятає, скільки їй років.

Кадр з фільму.

Попри такий опис, цей фільм точно вартує перегляду саме для того, щоб розібратись не у всій цій історії, а в собі. Поглянути на себе і генеалогію своєї поведінки ніби сторонніми очима, зрозуміти себе і, як це не банально прозвучить, прийняти. "Ля Палісіада" пропонує нам здійснити звивисту подорож до себе. Та щоб не сформувати невиправдані очікування: ця подорож не буде поїздкою на гламурний курорт, не у всіх стане наснаги пройти її до кінця.

Читайте також: Український фільм отримав нагороду на Роттердамському кінофестивалі

Фото обкладинки/ілюстрації: Мітя Фенечкін

Реклама:

Головне сьогодні