"Зустріти віч-на-віч предмет своєї фобії". Режисер Аркадій Непиталюк розповідає про фільм "Уроки толерантності"

14 лютого у всеукраїнський прокат виходить фільм "Уроки толерантності". Цими вихідними стіни столичного кінотеатру "Жовтень" з афішами цього фільму обмалювали лайливими написами. Та цей інцидент не змінить планів показати його в Україні. Адже ці наміри не вдалось змінити навіть війні.

Через відсутність державного фінансування навіть для тих стрічок, які отримали його напередодні 24 лютого 2022 року, кіновиробництво зупинилося. Але знайшлися ентузіасти, які своїми силами робили кіно. Зокрема, і "Уроки толерантності". Фільм дознімали за приватні кошти продюсера Сергія Лавренюка. Врешті, через півроку Держкіно знайшло можливість профінансувати зйомки на трохи більше 3 млн грн, що майже в сім разів менше від запланованого бюджету.

Стрічка розповідає історію родини, яка в рамках програми євроінтеграції хоче закрити кредити. До вчительки Наді, її чоловіка та двох дорослих дітей селиться гей, який навчить їх не лише прийняттю, але і любові один до одного.

Читайте також: УП.Культура запустила канали в Telegram та WhatsApp. Чому варто підписатися

Режисерське та сценарне крісло зайняв Аркадій Непиталюк – автор української трагікомедії "Припутні", серіалу "І будуть люди" та короткого метру "ГКЧП", який за 2022-2023 роки зібрав чи не всі можливі нагороди. Напередодні прокату УП.Культура поговорила з Аркадієм про вибір пʼєси як основи, природу гомофобії та його підхід у виборі акторів та акторок.

– Хочу почати з основи. Для неї ще до повномасштабного вторгнення ви взяли пʼєсу Ігоря Білиця "Гей-парад". Чому обрали саме її?

– Ця п'єса дуже близька мені й за сприйняттям життя, й як автору та режисеру, й за специфікою відтворення. Кожен автор чи авторка, незалежно в літературі, в кіно чи в театрі, висвітлює у творі якусь зі сторін свого життя. По життю я постійно бачу, а головне – помічаю, таких людей, як в пʼєсі Ігоря. Мені цікаві смішні, комедійні прояви у драматичних ситуаціях. Я вважаю, що таке відтворення життя, комедійне – це найправдивіше відтворення, тому що, насправді, ми всі смішні по своїй суті.

Тому, коли я вперше почув пʼєсу Ігоря Білиці "Гей-парад" на читанні на фестивалі, то відразу зрозумів як все сходиться. Це і актуальна проблема, і мені дуже близько. До того ж у тексті є драматичність, яку проявлено в комедійній, гротескній формі. Я одразу ж підійшов до Ігоря та сказав, що хочу зняти кіно по його пʼєсі.

Кадр з фільму "Уроки толерантності"

– Ви не вперше працюєте з театральним текстом. Як це, працювати з літературою, що більше адаптована під театр, ніж під екранний твір?

– Так, я дуже часто беру п'єси як основу для фільму. "Припутні" були створені на основі пʼєси Романа Горбика "Центр", "ГКЧП" на основі пʼєси Людмили Тимошенко "Золоті лосіни". Для себе я це пояснюю тим, що я режисер лицедій. Є різні архетипи режисерів та режисерок, скажімо філософ, інженер, соціолог, фольклорист. Я ж як лицедій розглядаю кіно і його персонажів зсередини, коли пишу сценарій. Я перевтілююсь у всіх персонажів і всередині граю кожного та кожну в уяві, як вони балакають, наприклад. В пʼєсах також є лицедійська, театральна природа. В них немає такого, як в літературі.

– Однолокаційнійсть "Уроків толерантності" зумовлена театральною основою? Чи були інші причини такого рішення?

– В "Центрі" Горобка події відбувалися на одному подвірʼї та було лише три персонажки – бабця, донька і онука. Все інше тільки згадувалося, наприклад, що вони приїхали на таксі. Вони втрьох обговорювали, сварилися, плакали, сміялися. Я ж розширив простір пʼєси на село та область, та придумав Юру таксиста, Станіславовича.

Цього разу я писав у співавторстві з Людою Тимошенко, українською драматургинею, і ми мали, насправді, багато драфтів. З кожним разом ми розширювали пʼєсу з квартири на інші локації. В одному з варіантів фігурувало навіть трамвайне депо, бо там Надя була не вчителькою, а водійкою трамваю. Саме з розширеною версією ми виграли пітчинг Держкіно.

Але потім сталося повномасштабне вторгнення і ми думали, що кіна не буде. Але коли оговталися та зрозуміли, що все одно кіно робити потрібно і зараз людям воно може бути допоміжним – почали шукати вихід. Бо з війною проблеми, які підняті у нашому фільмі, на рівні типової української родини нікуди не діваються. Не камерний варіант в умовах війни було неможливо втілити, бо, як мінімум, ми не могли їздити по локаціям. А нічні зйомки не маємо право організовувати через комендантську годину. До того ж коштів від держави ми так і не отримали, тому коли продюсер запропонував працювати за його приватні гроші – вирішили повертатися до драфту, який найближче до пʼєси – камерний, майже однолокаційний та скромний.

Фото зі зйомок фільму

– Писали сценарій ви вдвох з Людою?

– Нас також консультував Олексо Гладушевський зі сторони питань спільноти, яка для мене була чужою. Він контролював, щоб ми не нагнали гомофобії. Вийшов сценарій, де майже всі сцени такі як в пʼєсі. Нам вдалося його відзняти восени 2022 року. Здавалося, що це фантастика.

– Як обирали акторів та акторок? В той час абсолютно всі були вільні та не мали роботи. Перед нашої розмовою я ще раз передивилась "Припутні" і нагадала собі, що Олена Узлюк грає у вас вже давно. А от інші актори та акторки "Уроків толерантності" – театральні обличчя або навіть абсолютно нові.

– Так, тоді було тотальне безробіття в нашій індустрії, хоча зараз воно тільки потихеньку відроджується. Ми розуміли, що для такого камерного фільму нам потрібні актори та акторки з гарним театральним досвідом. Тому що окрім маленького бюджету та однієї локації ми мали ще кілька обмежень. Це невелика кількість змін, через що нам потрібно було знімати швидко. Тому я прибіг до свого улюбленого методу зйомки – однокадровість кожної сцени. А це означає, що актори мають жити в кадрі як на сцені – від початку до кінця по 10 хвилин, а не включатися на 10/15/20 секунд на репліку на потрібній крупності.

Кароліна Мруга на роль Діани стала для мене найбільшим відкриттям. Ми взяли її практично з диплому Карпенко-Карого. Олександр Ярема та Олена Узлюк в свою чергу – дуже досвідчені театральні актори. Як і Олександр Піскунов, Акмаль Гурезов та Борис Георгієвський, який грав кума. А у фіналі в нас є Ніна Набока – неймовірна акторка.

Кадр з фільму "Уроки толерантності"

– Та камео продюсера Сергія Лавренюка.

– Так. Ми підбирали акторів та акторок за таким принципом – їх довге існування в кадрі має не просто тримати, але і кожна секунда має бути органічна. Ми доволі швидко затвердили всіх. Пару Олени Узлюк та Олександра Яреми ми з продюсером намалювали одразу, їх ми взяли і без проб. Олену я знаю з 1988 року, бо ми навчалися разом на акторському та були одногрупниками.

Друга складова – драматична складова в акторі. Органічна та комедійна одночасно. Найдовше шукали за такими критеріями сина та доньку. Шукали через кастинг директорку Олену Шевчук та дивилися онлайн проби. Затвердили досить швидко Сашка, ми з ним вже працювали – він знімався в мене в серіалі "І будуть люди" та грав головну роль в "11 дітей з Моршину". Кароліну я не знав, вона тоді ще була студенткою, випускницею у Дмитра Богомазова. Я думаю що вона буде відкриттям українського кіно цього року. Я навіть на зйомках дивувався як така молода акторка, ще вчора студентка, витримує в кадрі 10-хвилинну сцену. Це абсолютно унікальна штука і не кожен професійний актор таке може зробити.

– Є щось конкретне та унікальне, на що ви дивитесь при виборі акторів та акторок? Бо в усіх ваших роботах я не бачила тих, хто би випадав з ролі та був неорганічним для свого героя. Ніби як сталося у Філіпа Сотниченка та Новруха Хікмета в "Ля Палісіаді" – герой написаний під свого виконавця. У ваших роботах, що в короткому метрі "Кровʼянка", що в "Припутнях", що в "Уроках толерантності" актор та герой ніби зростаються. Як так виходить?

– Я визначив для себе певний принцип та ввів у свою термінологію таке поняття для кастингу: "актор чи акторка має зустріти свого персонажа". Як режисер лицедій, коли я пишу сценарій, я зустрічаюсь з кожним зі своїх героїв. Я пізнаю їх зсередини сам, практично не дивлячись на цьому етапі на зовнішній вигляд, а потім хочу побачити цю зустріч в актора на кастингу. Це моя перша зустріч з написаним мною героєм ззовні і я навіть можу змінити його вигляд, якщо я бачу, що актор відчуває свого персонажа як себе.

Так було, наприклад, з актором Остапом Цадиком, який зіграв в серіалі "І будуть люди" Васюту. В сценарії це був кремезний красень, а на проби прийшов щуплий чоловічок. Але я побачив, що він зустрів свого персонажа.

Кадр з фільму "Уроки толерантності"

– Що це означає?

– Він надав персонажу своєї психофізики, своїх внутрішніх і зовнішніх даних. Це набагато цінніше, ніж просто підібрати актора по статурі. Звісно, іноді бувають стовідсоткові співпадіння як з було з Дмитром Хомʼяком, який зіграв таксиста в "Припутнях". Але з цього і виходить органічність в моїх фільмах – акторам не потрібно вдавати когось іншого. Вони знаходять себе в персонажах та наділяють їх своїми якостями. Я їх направляю та допомагаю знайти ключик. Я завжди виступаю як контролер та дуже сильно покладаюсь на своїх акторів та акторок. Вони відчувають мою довіру та вона стає взаємною.

В "Уроках толерантності" нам на руку зіграла довготривала та детальна читка. Я давав їм можливість змінювати текст. Я не диктатор, я навпаки вважаю, що актор набагато краще знає, що ліпше для його персонажа. Особливо це стосується жіночих персонажок. Олена Узлюк точно відчувала, що Надя не може брудно матюкатися як написано в сценарії. Ми знаходили мову, якою би вона говорила на довгих та продуктивних читках перед зйомками. Так актори розуміють, що я не ідіот начальник та народжується жива матерія, якій я щоразу дивуюсь за монтажним столом.

– Ви вже торкнулися теми гомофобії нашого суспільства та вашого прагнення обережно працювати у питаннях достовірності почуттів спільноти. Але чи не було вам страшно? З часів, коли за фільм про ЛГБТК+ спільноту підпалили кінотеатр "Жовтень" мало що змінилося. Ми це побачили ще по погрозам кінофестивалю Sunny Bunny минулого року та кількості поліції, яка охороняла його локаці.

– Навпаки, мені це дуже подобається. В "Кровʼянці" я розглядав території ксенофобії та побутового антисемітизму. В "Уроках толерантності" я йду в сторону іншої фобії суспільства – гомофобії. В якійсь мірі я розповідаю ці історії про себе. Я людина, яка виросла в маленькому українському селі в радянські часи – ми були затуркані провінціали. В нас вкладалися установки щодо інших етносів, сексуальних менших. Але так склалося моє життя, що я сам вибирався і з ксенофобії, і з гомофобії.

Кадр з фільму "Уроки толерантності"

Їй богу, у мене був страх перед геями в 80-тих, коли я приїхав навчатися в Київ на актора. Але коли я почав розуміти, що це такі ж люди як я, вони навчаються зі мною, живуть в гуртожитку та зі мною в одній кімнаті – я почав розуміти, що це звичайна частина життя. Моя гомофобія ніколи не була агресивною, тим паче, що моя статура не дає можливості хотіти когось побити, навпаки, побити радше могли мене. Острах відходив коли я визнав нормальність. Та задумався, що, можливо, в моєму селі теж були геї. Просто про це або ніхто не знав, або я як дитина не розумів.

Після "Кровʼянки", історії з мого життя, що перемогла в національному конкурсі "Молодості" в 2016 році, на прес конференції були докори, що це антиукраїнський фільм. Люди питали як я можу показувати українців такими поганими, а єврейку – гарною жінкою. Але про таких людей і було кіно – про тих українців, які не сприймають євреїв, хоча стикаються з ними дуже близько в житті. "Уроки толерантності" про тих українців, які віч-на-віч зустрілися з предметом своєї фобії.

– Ви думаєте, що для глядача це спрацює як дзеркало?

– Абсолютно вірно. Елементарно хоча б задуматися над тим, що є різні люди і світ різнокольоровий, а не тільки чорно-білий. Наше кіно не про ЛГБТК+ спільноту. Ми маємо одного представника спільноти, який провокує українську родину на роздуми та зміни. Я вважаю, що це фільм про гомофобів більше, ніж про ЛГБТ.

Через комедійність через сміх, через гумор вони дуже гарно сприймуть це і посміються над собою. Я думаю, що, посміявшись над собою, гомофоби вийдуть з кінотеатру, а потім почнуть змінюватися. Вони задумуються над такими своїми, так би мовити, недоліками. Тому всі, хто хоче влаштувати провокацію до нашого фільму – нехай приходять перед цим подивитися кіно. Можливо, в якихось репліках це стане раєм для їх вух. Бо навіть тих персонажів, які мають гомофобні прояви ми не звинувачуємо, а розуміємо та досліджуємо.

Фото зі зйомок фільму

–Тим паче, що поведінкових проблем у фільмі піднято ще багато.

– Так, наша історія дуже об'ємна. І цей гей він не тільки змінює ставлення членів родини до себе як до представника спільноти, але і змінює ставлення їх одне до одного. Він перезавантажує стосунки між чоловіком і жінкою, дітьми та батьками, сестрою та братом. Сімейні проблеми в українській реальності продовжують існувати незалежно від війни. А з війною як на мене проблема зокрема розлучень стає ще більш гострою.

– Нам сьогодні потрібна комедія? Чи має вона лікувальну функцію для суспільства, яке наближається до другої річниці повномасштбаного вторгнення?

– Це дуже важлива річ. Бо якщо спробувати всім своїм єством, і внутрішньо, і зовнішньо, психічно і фізично відключитися від посекундного навантаження та посміятися з кумедних людей та їх кумедних проблем – це може стати реабілітацією для психіки.

Наше кіно не про війну, воно взагалі не торкається її. Таким чином ти ніби мандруєш в інший світ, в інше життя. А ще ми не фільтруємо лексику у фільмі. Це шокотерапія, яка розслабляє.

Я вважаю, що в нашого кіно дуже важлива функція. І це не лише про спробу змусити глядача задуматися про гомофобію, заскорузлі стосунки з дружиною чи дітьми, але і лікувальна функція. Це півторигодинний відпочинок від постійного інформаційного навантаження від всього потоку інформації, ІПСО, звільнення Залужного, слів Зеленського з цього приводу, атак та телеграм каналів. Тут немає ні Зеленського, ні Залужного, а просто якісь кумедні хлопці з дівчатами, котрі стикаються з кумедним геєм та воюють в чотирьох стінах своєї квартири.

Кадр з фільму "Уроки толерантності"

– Про антиукраїнське кіно в Україні люблять говорити. Чого вартує тільки згадати розмови навколо "Памфіру". Але як на "Уроки толерантності" відгукувалися за кордоном? Зокрема, на кінофестивалі в Таллінні, де відбулася світова пермʼєра.

– Під час перегляду ми з Сергієм були в залі. Був аншлаг і люди сприймали дуже жваво. Я, якщо чесно, був здивований. Естонія, розвинутий світ. Мені здавалося, що ці теми в них минули в 90-тих. І ми би виглядали як мамонти, які показують первісне життя українців. Але навпаки, естонці відгукувалися, що в них такі самі проблеми попри те, що Естонія в НАТО, ніби вже відірвана від москви та радянського, але як пострадянська країна все одно ще стикається з гомофобією.

Другий показ був у Німеччині, на фестивалі в Коттбусі. І якщо в Талліні ми показували мовою оригіналу з англійськими субтитрами, то в Німеччині, в найстарішому кінотеатрі Європи, у глядачів була можливість одягнути навушники з німецьким синхронним перекладом. Теж дуже жвава реакція. В мене навіть було відчуття, що я показую десь в Україні це кіно.

– Як ви думаєте, мистецтво може викорінити гомофобію? Чи воно не має взагалі нести таку функцію?

– Змінити точно не може. Але докласти у цей світ свою цеглину, стати невеликим фрагментом пазлу на шляху зміни людини – може. Завдяки нашому фільму людина може розпочати або навпаки закінчити свій шлях подолання гомофобії. Але якщо лише замислиться про подібну євроінтеграцію – це вже дуже важлива штука. І вже велетенська роль кінотвору. Бо коли ми виграємо цю війну, але будемо такими самими середньовічними хохлами як про нас співали, то який сенс? Тож, нам потрібно змінюватися зсередини та воювати із внутрішніми ворогами.

Читайте також: Війна в кіно і за кіно: чи чекати гучних прем'єр цьогоріч?

Реклама:

Головне сьогодні