Книжки вересня: тільки свіжак, тільки хардкор

Вересень я завжди зустрічаю так, як діти зустрічають Новий рік. І це не дивно – саме у вересні починається новий літературний рік. Саме у вересні в двері постійно дзвонять кур’єри з новинками від наших видавців.

Цього вересня мені надіслали стільки новинок, що всі помістити в одну статтю неможливо та марнотратно.

Літературний рік на "Українській правді. Життя" вже почався. Стартом стала ексклюзивна публікація фрагментів нових текстів Любка Дереша, Юрія Іздрика та Катерини Бабкіної.

А тепер - продовжуємо свято нового літературного року на "Українській правді. Життя", читаємо чотири нові книжки. Зауважте – жодної з них ще немає в книгарнях. Тож є час подумати та вибрати собі текст до смаку. Далі буде.

Наталка Сняданко. Фрау Мюллер не налаштована платити більше (КСД, 2013)

Фото цієї обкладинки взято з vsiknygy.com.ua

Для мене наразі ця книжка – найліпша прем’єра сезону. Наталка Сняданко давно стала однією з небагатьох письменниць і письменників, котрі дбають про стиль і не бояться говорити про дражливе. Новий роман – не виняток.

Звісно, дражливі теми – це добре тло, на якому можна відчитати глобальні сюжети та вічні питання.

Але я все одно замислювалася, чим здивує Наталка Сняданко після "Гербарію коханців" із дивною любовною історією та ніби-документальними свідченнями про існування своєрідного "гербарію" чоловіків, борделю для жінок.

До речі, після "Гербарію" Юрій Винничук у "Танґо смерті" надіслав письменниці своєрідне літературне алаверди. Але це вже інша історія.

Новий роман "Фрау Мюллер не налаштована платити більше" - це роман, де в центрі подій дві жінки-заробітчанки з України. Хоча так говорити було би надто просто.

Роман складається з плетива внутрішніх сюжетів, які хочеться відслідковувати з олівцем, аби розуміти порухи та жести головної героїні – вчительки гри на фортепіано Христини.

Христина – лесбійка, котра не має звички вести тривалі взаємини. Вона приховує свою ідентичність від родичів і колег у Львові. І закохана в колегу, вчительку гри на арфі Соломію. В Соломії все життя чергуються невдалі любовні історії, і тільки Христина є чимось доволі постійним - як лейтмотив та пауза між захопленнями новими чоловіками.

Музичну школу, де працюють юні жінки, закривають, аби створити торгівельний центр на її місці. Христина з Соломією після невдалого досвіду торгування ліками, вирішують їхати на заробітки.

Христина приїздить першою. В Німеччині вона залишається випадково. Знайомиться з Евою, адвокаткою, котра допомагає заробітчанам з України захищати їхні права.

За рік приїздить Соломія. І створюється своєрідний любовний трикутник.

А одного чудового дня Христина читає в газеті, що Соломія вбила стару жінку, яку гляділа, та сама викинулась із вікна. Катастрофа. Невже це правда?

На цьому доволі мелодраматичному фоні квітнуть неймовірно глибокі сюжети. Людська самотність, зустріч із Іншим та Іншою, любов як відповідальність за нього чи неї, початок внутрішньої розпруженості, прийняття себе – за умови потрапляння у вільне суспільство…

Не обійшлося без звичних для Сняданко документів, які формують вставний сюжет всередині роману. У "Фрау Мюллер" - це оповідки, записані Соломією зі слів бабці Ганни, українки, котру син-емігрант привіз до Німеччини.

У спогадах Ганни звучить, пробачте за пафос, голос усієї української карми. Традиціоналізм і страх змін, недовіра до відмінних людей, покірність, патріархат. І - нещастя, невдача народитися жінкою в Україні ХХ століття.

Наталка Сняданко віртуозно говорить на різні голоси. В її стилі велику роль відіграє адекватне відтворення різних українських мов – допомагає тут фонетичне письмо, поза правилами правопису.

"Фрау Мюллер не налаштована платити більше" - це дивовижний роман, де гармонійно співіснують експерименти стилістичні та змістові. Крім того, його не можна не прочитати, з огляду на актуалізацію низки нових у нашій літературі тем. І ще – це якісно новий спосіб говоріння про заробітчан з України. Поза мелодрамою.

Цей роман – обов'язковий до прочитання всім, хто стежить за сучасною українською літературою.

Юрій Макаров. За чверть десята (Нора-Друк, 2013)

Юрія Макарова представляти я не буду – ви і так точно дивилися програми, які він вів на українському ТБ.

Три роки тому я прочитала його детективний роман "Геній місця", і залишилися втішена відсутністю високочолих претензій у тексті. Просто легкий роман для ненапруженого читання.

Після того, знаючи, що Макаров працює над новим текстом, усе чекала, коли нарешті він з’явиться. Результат мене вразив.

"За чверть десята" - це так само чтиво без претензій. І в цьому його важлива чеснота. Вона відтіняється дуже по-американськи прозорим письмом. В його епіцентрі стоїть story, а не стилістичні ігри.

Але про все по порядку.

Жив собі в Києві Микола Павлович, викладач англійської мови. Він, як і безліч сучасних киян, усьому легко і не без задоволення дратувався.

"А бодай ти сказився!", "А щоб тобі заціпило" та інші прокльони сипалися з вуст Миколи Павловича доволі легко – наслідок студентського досвіду та уваги до фольклору.

Аж тут одного чудового ранку, в перший день пенсії цілком матеріалістичний Микола Павлович усвідомлює неможливу річ. Усі його прокльони збуваються!

Кошмарний будинок-новобудова на схилах Дніпра біля Лаври сам собою руйнується. Неприємна продавщиця – потрапляє під машину. Гавкучий дворовий собака – і той гине.

Виходить, можна виправити все українське сьогодення, прибравши зайвих не улюблених політиків та інших діячів. Чимала спокуса й чимала відповідальність.

Юрій Макаров залишає свого героя в стані екзистенційного неспокою. Обійшлося без довгих внутрішніх монологів про сенс життя.

Замість них у романі – спогади Миколи Павловича про життя. І це, як на мій смак, одна з найбільш цікавих сюжетних ліній роману.

Річ у тім, що Микола Павлович за сюжетом є носієм пам’яті першого повоєнного покоління, котре про війну знало хіба що з повідомлень про Афган.

Його доросле життя припало на 1960-70-ті роки, час повального радянського конформізму з девізом "щоб не було неприємностей". До речі, про це колись в інтерв’ю розповідав Ігор Померанцев.

Це дуже цікавий ракурс погляду на українське радянське минуле. Зараз у публічному дискурсі якось звикли більше говорити про дисидентів, усіх тих, хто чинив опір. А що було з "маленькою" людиною, котра не мала внутрішнього ресурсу протистояння?

Микола Павлович – така "маленька" людина… достатньо велика "маленька" людина, особа, спроможна усвідомити, коли саме було зроблено головний життєвий вибір і тихе плавання без гучних вчинків. Це вибір спокійного життя замість біографії.

Але не лякайтеся, роман насправді більш грайливий, ніж я тут пишу. Річ у тім, що кожен тут вибере сам свою улюблену та центральну сюжетну лінію. Крім уже згаданих ліній містики та спогадів про минуле, є цілком симпатична love story, цікаві епізоди про життя в еміграції та низка неймовірно смішних віньєток із студентськими байками та інше.

Особлива спеція в романі – вгадувати знайомих. Це не герметична гра для своїх – навпаки, текстом проходять цілком відомі люди. Перша підказка – дуже симпатичний мовознавець Костянтин Тищенко… сподіваюся, я правильно його впізнала.

"За чверть десята", думаю, сподобається багатьом читачам. Легкість письма тут підважена серйозністю піднятих тем. І все це – без дидактичного бурчання. Не така вже й поширена практика.

Катерина Бабкіна. Соня (Фоліо, 2013)

Катерину Бабкіну я якось звикла усвідомлювати лише як поетку, забувши про її прозовий дебют "Лілу після тебе". Але новий роман "Соня" швидко нагадав, що з поетів виростають з часом добрі прозаїки.

"Соня" - це своєрідний тревелог. За сюжетом дівчина Соня після болісного розриву з коханим і випадкового сексу з майже незнайомцем вагітніє.

В той момент їй здається, що єдиний спосіб розібратись із клубком подій – це знайти батька. В рідному місті вона добуває в знайомих трохи інформації про те, в яке польське місто виїхав на заробітки її тато.

Так Соня вирушає в довгі мандри крізь декілька країн Європи. На початку її подорожі – ідеальний чоловік на ім’я Кай. Із яким безпечно, як з татом. Ну, далі ви можете здогадатися, тому я не продовжу. Але якщо ви вирішили, що Кай виявиться батьком Соні – упс, це помилка.

Під обгорткою такого доволі вічного з часів "Одіссеї" сюжету про пошук батька, можна знайти щось дуже цікаве. Для цього потрібно згадати, що дорослі аналітики пишуть про покоління молодих людей до 30 років. Так, правильно, вони називають це покоління нарцисичним, поколінням Я.

Катерина Бабкіна чудово відтворює цю ідею. Мандри її Соні – це мандри людини, котра сама себе не відчуває та не бачить. Це подорож у пошуках вічної сенсорної стимуляції, лоскотання почуттів, аби бодай щось відчувати.

Її героїня – сама як дзеркало, в якому віддзеркалює все, що їй до вподоби. Хамелеон. І навпаки – вона ж шукає дзеркал, аби бачити себе. Аби переконатись у власному існуванні.

Звісно, розмислів про це в романі нема – тут є симпатичний виклик прочитати все як "легкий" дівочий роман або як своєрідний дифдіагноз сучасному світу.

Мені найбільше сподобалася саме ця гра регістрами. Між хіпстерськими та няшними красивими картинками, які хочеться постити в Instagram на заздрість подружкам. Між серйозними розмислами про те, хто ми є, і чи маємо право брати відповідальність за нове життя.

Вагітна Соня, дівчина, що стає матір’ю – це дуже незвичний для сучасної української літератури образ. Читайте зараз – думаю, його ще не раз запозичать інші.

Анна Малігон. Навчи її робити це (КСД, 2013)

Анна Малігон, як і Катерина Бабкіна – це молода українська поетка із романними амбіціями.

Не дивуйтесь, але цей роман теж про одностатеву любов. Але з нотками БДСМ. Отак не встигла я пожалітися на брак цієї теми в сучасній літературі – аж тут маємо вже другий роман за місяць… і це тільки початок.

В центрі подій – дівчина Ліза, котра працює в конторі, що створює курсові, дипломні та магістерські роботи на замовлення. З дитинства Ліза дуже хвороблива – вона астматик. Але соромиться своїх хвороб.

Роман застає Лізу в момент початку самостійного життя – окремо від батьків. Ліза живе усамітнено, її спілкування обмежується колегами по роботі.

В будь-який сезон дівчина носить сонячні окуляри, аби люди не бачили її очей – так Ліза відчуває себе майже невидимою. Вечорами вона вигадує електронні адреси та надсилає на них листи уявним вигаданим друзям.

Одного вечора з вигаданої адреси приходить відповідь…

Майже одразу потому Ліза несподівано для самої себе бере квартирантку Марту. Марта починає процес внутрішнього розкріпачення Лізи. Зникає необхідність у інгаляторі, Ліза забуває про свої постійні чорні окуляри… і починається роман між такими різними дівчатами.

В романі Анни Малігон любовна історія – це свідомий вибір і свідоме бажання комусь коритися. Художня реальність роману не передбачає інших сценаріїв. Тільки поділ закоханих на ката і жертву.

Це історія про усвідомлені страждання та потребу цих страждань – як спосіб звільнення та душевного розкріпачення. Але в якийсь момент сюжет розв’язався. Ніби авторці набридло розплутувати задумане. Такий собі гордіїв вузол було розрубано метафоричною (?) смертю.

Попри трохи пласкувату розв’язку, роман мені сподобався своєю нестерильністю. Анна Малігон створила художній світ, де живуть людські пороки та щедро ллються продукти людської життєдіяльності. ЛГБТ + БДСМ тут виступають непоганим фоном. Тому, думаю, роман вподобають ті, хто любить більш "важкі" та менш "солодкі" любовні історії.