Тарас Чубай: Зараз українці – кошенята, яких мокають обличчям у купку лайна
Тарас Чубай живе у передмісті Києва. Навпроти його будинку – ні душі, лише волошки цвітуть.
"Майже срібне поле", – жартую я при зустрічі, натякаючи на назву пісні з репертуару "Плач Єремії".
Чубай мовчки усміхається і запрошує у двір.
Тут у музиканта є все для спокійного життя на віддалі від людської метушні – просто як у композиції "Хата моя" – однієї з небагатьох, яку він повністю написав сам. Невеликий, але затишний будинок. Охайно скошений газон. Електрогенератор, який працює не надто справно. І, звісно, власна студія, збудована нещодавно.
| Тарас Чубай: "Хочу перевидати старі пісні, бо сучасна публіка їх вже не знає... Вони заслуговують на нове звучання". Всі фото Дмитра Ларіна |
"Раніше у нас тут була справжня Швейцарія, – розповідає Тарас, дивлячись у студійне вікно. – Бігали олені та лисиці. А нині цю землю викупила якась агрокомпанія. Тепер тільки трактори та комбайни".
Під час нашої розмови у шибку зазирає синичка. На думку спадають рядки: "І дивиться пташка в акваріум хати, і думає про нас, як про риб".
"Так, це вірш мого батька", – підхоплює музикант.
"Плач Єремії" постав із бажання Тараса увіковічнити в рок-музиці творчість талановитого поета-сімдесятника Грицька Чубая.
Згодом він взявся до омузичнення інших сучасних і не дуже українських поетів – Костя Москальця, Юрія Андруховича, Віктора Неборака, Юрія Іздрика тощо.
Вдячність від слухачів не змусила себе довго чекати – у 91-му "Плач…" відзначився другим місцем на фестивалі "Червона Рута" в Запоріжжі.
[BANNER1]За майже 30 років існування гурт видав чотири студійні альбоми добірного арт-року, не рахуючи фольк-орієнтованих сольників Чубая із серії "Наше…" та релізу з гуртом Kozak System.
Але головним чином про музикантів знають за піснею "Вона". У середині 90-х хіт не сходив із перших позицій музичних чартів, а нині вважається безсумнівною класикою серед вітчизняних рок-балад.
Для Тараса Чубая все це вже історія. Сьогодні музикант живе в своє задоволення, не поспішаючи видавати новий матеріал.
Однак про прихильників все ж не забуває. 2 серпня "Плач Єремії" відіграє концерт у столичному Caribbean Club.
Хтозна, чи не прозвучать серед добре відомих шлягерів абсолютно нові речі?
"Наші сучасні музиканти грають кілька нот на бандурці і думають, що це щось нове"
– Як давно ви тут живете і працюєте?
– Десь від осені 2007 року. Переїхав сюди, бо не міг жити у Києві.
Я і у Львові жив у тихому районі біля лісу, тому ніколи не вважався центровим пацаном (сміється).
Мені завжди подобалося бути ближче до природи, подалі від людей і метушні. Щоправда, з трьома дітьми метушні мені таки вистачає (сміється).
– Діти тут із вами?
– Так, і дружина теж.
Студія, в якій ми зараз сидимо, раніше була в будинку. Довгий час я не міг нормально працювати.
| Тарас Чубай: "Взагалі не стежу за новою музикою. Мені як багатодітному татові просто ніколи" |
– Чи не тому ви записували новий матеріал так довго?
– Новий альбом я завершив ще два роки тому. Але виникла юридична проблема зі співавторами. Вони підписали контракти з іншими видавцями, хоча попередньо мали угоди зі мною.
Тим часом у мене з'явилися нові ідеї, якими хочу доповнити готовий матеріал.
Альбом буде наслідком десятирічної праці. Усі інструменти в ньому я награв сам. Хоча на живих виступах часто граю цей матеріал із "Плачами".
Також хочу перевидати старі пісні "Плачу Єремії", бо сучасна публіка їх вже не знає. Ми записували їх ледь не в кустарних умовах, тож вони заслуговують на нове звучання.
– То коли вийде реліз?
– Зараз у нас у країні знову піднялося шумовиння. Чекаю, поки воно вляжеться. Тоді я спокійно обміркую, яким має бути цей альбом, і видам його.
– А як часто нині буваєте у Львові?
– Не надто часто. Їжджу туди переважно з концертами.
Хоча, за останні десять років був у Львові частіше, ніж у Києві (сміється).
– Тобто, ви відрізали всі кінці?
– Не сказав би. Там все ж таки живуть мої батьки і частина музикантів гурту. З ними останнім часом зустрічаюся лише на концертах або на студії.
– Навесні не стало Маркіяна Іващишина, вашого приятеля і засновника мистецького об'єднання "Дзиґа".
На вашу думку, як ця втрата вплине на культурне життя Львова?
– Культурний Львів вже давно не той, яким був за моєї молодості. Хтось виїхав, хтось обзавівся родиною, а когось, як Марека, вже з нами немає.
[BANNER2]Але я бачу молоде покоління людей, яким небайдужий Львів. Це місто так чи інакше виховує в них смак.
– Стежите за сучасною українською музикою?
– Я взагалі не стежу за новою музикою. Мені як багатодітному татові просто ніколи (сміється).
– Після 2013-го в Україні постало нове покоління музикантів: ONUKA, Джамала… Вони вам подобаються?
– У музиці мені подобаються справжні речі. Я поважаю музикантів, які зробили себе самі.
А імена, які ви назвали – так чи інакше, продюсерські проекти. Те, що вони зараз роблять, вже давно було на Заході. Додають кілька нот на бандурці і думають, що створюють щось нове. Мене цим не здивуєш.
Натомість, у новій українській музиці є і автентичні явища – наприклад, "Один в каное".
Або симпатичні театралізовані гурти – "ДахаБраха", Dakh Daughters. Хоча, це теж певною мірою продюсерські проекти, бо якби Влад Троїцький не дав би їм копняка, нічого б не було.
– Мені здається, вам такі речі мають бути близькі. Ви ж починали як актор театру "Не журись!"
– "Не журись!" був все таки театром пісні. Мене цікавила і цікавить насамперед музика. Все, що її оточує – це вже деталі.
"Пісня "Вона" мені спочатку не сподобалася"
– Наприкінці 80-х на початку 90-х "Плач Єремії" разом із "Мертвим півнем", "Кому Вниз" та іншими гуртами грали пісні на вірші українських поетів.
То був такий тренд?
– Першопрохідцем у цьому напрямі я вважаю львівського барда Віктора Морозова (нині також відомий як перекладач книжок про Гаррі Поттера на українську – ред.), а ми вже підхопили цю тенденцію за ним.
Тоді українська поезія прийшла на допомогу українському року. Нашу мову переслідували десятиліттями. Через це вона збідніла, і ми, як і вся тогочасна українська молодь, не володіли нею аж так вправно.
Зате зрозуміли, що є чудові тексти, які можна покласти на музику, і ці пісні не звучатимуть недолуго.
– А як ви обираєте поезії, з яких робите пісні?
– Я хотів би мати такий рецепт, але його немає. Можливо, найважливішими для мене є тексти, які я запам`ятовую з першого разу після прочитання.
Думаю, треба просто багато читати і рефлексувати.
| Тарас Чубай: "Поважаю музикантів, які зробили себе самі... Продюсерські проекти роблять те, що вже давно було на Заході. Додають кілька нот на бандурці і думають, що створюють щось нове" |
– Деякі поети, з якими ви співпрацювали, нині й самі пробують себе в музиці. Як ви до цього ставитеся?
– А як би вони поставилися до мене, якби я почав писати вірші? (сміється).
У репертуарі "Плачу Єремії" є лише декілька моїх авторських текстів. Решта залишилися в шухляді, бо мені було б соромно це співати. Лірично гурт поставив для себе таку планку, до якої я як автор не дотягнуся ніколи.
Тому поети у музиці – це переважно смішно, але місцями й симпатично. У Андруховича є цікаві експерименти з Karbido. А от Жадан думає, що грає панк, хоча мені воно звучить як руський рок.
Натомість він геніальний поет. На початку 2000-х у нас із Жаданом була ідея зробити альбом українського блатняка. Він надіслав мені кілька текстів, але вони вийшли надто поетичними і не достатньо пісенними.
Ці речі досі в мене десь лежать, хоча Жадану я постійно говорю, що загубив їх (сміється).
– Не можу не запитати про вашу культову пісню "Вона", за якою про "ПЄ" знає не одне покоління слухачів.
Як вона з`явилася?
– Почну з того, що вона не моя. Текст до пісні написав Кость Москалець, якому болісно чути, коли його вірші приписують мені.
Хоча от Віктор Неборак говорить, що коли чує свої вірші в моєму виконанні, йому здається, що це я написав. Думаю, так і треба співати. Бо коли ти пропускаєш чужий текст крізь себе, то так чи інакше його привласнюєш.
Коли Москалець почав писати пісні, вони виходили стилізаціями під народні. А я хотів підштовхнути його у роковий бік, давав слухати йому касети зі своєї фонотеки.
І це таки відбулося. Однієї ночі на межі 89-90 років Кость написав три пісні. Серед них була "Вона".
Спочатку пісня мені не сподобалася. Здалося, що таких баладних шмарклів у репертуарі "ПЄ" і без того вистачає.
Тому "Вона" почали співати інші музиканти. Одна інтерпретація виходила гірша за іншу. Я не витримав і все ж заспівав пісню так, як хотів.
Зрештою, вона увійшла на альбом "Най буде все, як є" (1995).
| Тарас Чубай: "Нашу мову переслідували десятиліттями. Через це вона збідніла" |
– Як ви відчули, що "Вона" стане хітом?
– Це відбулося на виступі до п`ятиріччя "Плачу Єремії" та "Мертвого півня" у львівському театрі Леся Курбаса. Ми відіграли шість концертів поспіль. Я зірвав голос, тому на останньому за мене співали слухачі в залі.
Тоді ж "Вона" потрапила до хіт-параду радіо "Люкс". Реальні люди дзвонили на станцію і голосували за пісню! Майже рік вона протрималася там на першій сходинці.
– А рік потому "Плач Єремії" отримали "Золоту жар-птицю" як найкращий рок-гурт. Як ви ставитеся до нагород?
– Нагороди – це бутафорщина, "хотілки" людей із грошима. Ми у той час отримували багато нагород. Для молодого і зеленого мене це, напевно, було важливо. Але зараз про більшість із них я вже не згадаю.
– Невже в Тараса Чубая немає власної стіни пошани?
– Немає. Всі ті статуетки десь погубилися.
"Мій альбом партизанських пісень випередив свій час"
– Вашу музику важко знайти на стрімінгах. Чи збираєтеся просувати її на інтернет-платформах?
– У мене є сторінка на Reverbnation, але я її занедбав. Та й викладав там переважно демо-версії пісень, які не дуже добре звучать.
На стрімінгах точно є мої найновіші альбоми. Це серія "Наше…" ("Наші партизани", "Наш Івасюк", "Наше Різдво") та "Пісні самонаведення" – мій спільний проект із Kozak System.
Останній – найдовший запис у моєму житті, бо працював над ним аж три роки.
– Альбом "Наші партизани" (2000) був екзотикою для свого часу.
Вам не здається, що справжньої актуальності він набув лише зараз, після Революції Гідності?
– Ну так, на початку 2000-х мало хто в Україні знав, що таке УПА, я вже не кажу про їхні пісні. Можна сказати, що "Наші партизани" випередили свій час.
Якби альбом вийшов пізніше, то був би ще успішнішим. Хоча його і тоді жорстко піратили. Ми продали близько 35 тисяч офіційних копій, решта розповсюджувалися нелегально. Всі ці пісні роками висіли на російських торентах.
– Не думали про продовження?
– На цю освітню серію я витратив забагато часу. Мав би записувати свої пісні, але хотів нагадати українцям, ким вони були і ким є.
Думаю, більше не буду таким займатися.
– Цього літа слідчі у справі Володимира Івасюка повідомили, що смерть композитора не могла бути самогубством. Як ви це сприйняли?
– Це розуміли всі, хто жив на заході України.
Коли Івасюка ховали, я ходив до другого класу. Майже у кожній родині з мого кола спілкування були люди, яких знищила радянська система. Івасюка вбили, бо він гуртував навколо себе українців.
[BANNER3]Мій батько теж помер за дивних обставин. Він ліг у профілактичну лікарню перед сесією в московському літінституті. Йому там явно щось вкололи. Але ніяких доказів немає, бо слідство не ведеться.
– Ви та ваша сестра час від часу постите у Facebook вірші Грицька Чубая, натякаючи на їхню пророчість.
– Та будь-яка талановита людина має візію. Вона дивиться вперед краще, ніж обивателі.
"Зараз триває повернення до домайданних часів, але вже на іншому фоні"
– Це правда, що ви брали участь у розробці закону про мовні квоти на українському радіо?
– Я був консультантом і посередником між двома групами депутатів. Одна виступала за більш радикальний варіант закону, інша хотіла його пом`якшити, бо українська мова на радіо могла завадити їхнім комерційним інтересам.
Зрештою, мені не сподобався ні сам закон, ні його результат.
– Ви зараз про якість багатьох україномовних пісень у ротації?
– В будь-якому разі, своє лайно завжди ближче, ніж чуже (сміється).
Та й серед цих пісень точно є щось цікаве. Закон про квоти – це гумус, на якому має вирости якісна українська музика. Але для цього повинен минути не один рік.
– А як ви ставитеся до гастролів українських артистів у Росії?
– Я не вважаю цих музикантів українськими. Намагаюся їх просто не помічати. Ці поїздки та результати нинішніх виборів в Україні – одного поля ягоди. Але історичний процес все одно рухається в проукраїнському напрямку.
| Тарас Чубай: "Публіці не потрібні нові пісні, бо вона їх не знає" |
– Думаєте, відкату до домайданних часів не буде?
– Без сумніву, відкат буде, він вже йде. Те, що відбулося зараз в Україні – російська спецоперація, яка пройшла напрочуд вдало.
Далі нас знову чекають утиски української мови, імовірна відміна радіоквот, повернення російських артистів.
Але все це відбуватиметься на іншому фоні. Бо після Революції Гідності українці змінилися, хапнули іншого повітря. Ми зараз – наче кошенята, яких мокають обличчям у купку, аби відчули, що так робити більше не можна.
– Що в цій ситуації слід робити митцям?
– Як завжди, творити. Думаю, такий фон буде навіть сприятливішим.
– Ви часто виступаєте на політичних заходах. Зокрема, "Плач Єремії" грали на президентських дебатах. Вам імпонує такий формат?
– Так, я регулярно граю такі концерти, але не дуже хотів би їх грати.
Просто деколи проукраїнські сили потребують підтримки, і я не можу їм в цьому відмовити.
– У 2017-му ви отримали звання народного артиста України. Як вам із ним живеться?
– А мені за нього хоч місце на Байковому дадуть? (сміється)
Жодних пільг я не отримую, це скоріше символічна подяка мені від держави. Всі ці звання – совкова традиція. Думаю, невдовзі вона просто вимре природнім шляхом.
"Публіці не потрібні нові пісні, бо вона їх не знає"
– Яким буде ваш концерт із "Плачем Єремії" 2 серпня у Caribbean Club?
– Почну з того, що мене давно запрошували виступити у Caribbean Club, але я щоразу відмовлявся, бо погано знав це місце і не був у ньому впевнений. Але минулого року ми все ж зіграли там концерт і нам дуже сподобалося.
Особливо відзначу візуальну складову концерту – віджеїнг був імпровізацією, але склалося враження, що режисер досконало знав нашу творчість. Тому на цьогорічну пропозицію виступити я погодився одразу.
Чудове місце у кабаре-стилістиці, та ще й на вулиці Симона Петлюри – що ще треба для доброго концерту?
| Тарас Чубай: "Спочатку "Вона" мені не сподобалася. Здалося, що таких баладних шмарклів у репертуарі "ПЄ" і без того вистачає" |
– Чи гратимете нові пісні?
– Відкрию вам секрет: публіці не потрібні нові пісні, бо вона їх не знає. Але імовірність прем`єр все ж є.
Можливо, зіграємо нову пісню на вірш Івана Франка або "Реве та стогне mighty Dnieper" – композицію українською та англійською за мотивами Шевченка.
Зараз я пишу переважно на поезії класиків, але є й зовсім нова річ за Андруховичем. Щоправда, її доволі важко виконати наживо, тому не обіцяю, що вона прозвучить на концерті.
– Я був на кількох ваших концертах. Склалося враження, що ви не дуже любите виступати на сцені.
– Справді? Можливо, це були якісь енні за рахуном виступи, і я вже просто втомився.
А сцену я люблю. Живі виступи "Плачу" ніколи не схожі один на одний. Якщо нас несе, можемо грати одну пісню з імпровізаціями по 10-15 хвилин.
– Зараз ви заробляєте зі студії?
– На студії не заробляю. Зробив її для себе, нікого більше тут не записую. Колись пробував вкладатися в інвестиційні фонди, але втратив гроші.
Тому живу з концертів. Грати наживо – те, що я вмію найкраще.
"Перші роки існування гурту тривали вічність, а тепер все минає дуже швидко"
– Чим "Плач Єремії" може зацікавити сучасне покоління українських слухачів – хіпстерів, які слухають переважно закордонну музику?
– Думаю, справжністю. Наша музика – це те, що можна почути тут і зараз.
Я завжди намагався створювати щось, що залишиться в часі. Ось в 2020-му "Плачу Єремії" буде 30 років…
– Як будете відзначати?
– Ще не думав про це. Напевно, десь щось зіграємо. Зараз час взагалі стиснувся. Здається, перші п`ять-десять років існування гурту тривали цілу вічність, а тепер все минає дуже швидко.
– Ким би був Тарас Чубай, якби не музикантом?
– Колись я трохи малював і навіть мав виставки. Хотів би до цього повернутися.
[BANNER4]Міг би займатися саундпродакшеном, бо ж самотужки збудував студію. Але мені це не дуже цікаво.
– Ви задоволені життям?
– Зараз я створив для себе маленький рай. Залишилося лише навчитися боротися з лінню (сміється).
І в житті, і в творчості нині я просто кайфую від процесу. Хочеться, аби існування було приємним, і ця приємність розповсюджувалася навколо.
Пилип Пухарєв, спеціально для УП.Життя
Всі фото Дмитра Ларіна, УП
Вас також може зацікавити:
Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на нашій сторінці у Facebook.
А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу або Telegram про здоров'я та здоровий спосіб життя.