Книжки, "Кайдаші", Середні віки: як письменник Сергій Жадан з донькою карантинять

Сергій Жадан разом із дочкою Марічкою виходять в онлайн-ефір в захисних масках. 

Пояснюють – це не для того, щоб не чхати на людей "по той бік екрану", а тому що в кімнаті, крім родини, є ще дві колеги зі спільного проєкту. 

Письменник закликає глядачів не нехтувати масками. Семирічна Марічка додає, що маски це прикольно і що мама Іра вже замовила їй маску з котиками. 

Ще до карантину Сергій із Марічкою запустили флешмоб #ЧитайПиши, де діти й дорослі на відео розказують про улюблені книжки. Кажуть – на карантині самі стали читати більше.

Онлайнові ж включення на сторінках благодійного фонду Сергія Жадана та партнерів із проєкту BaraBooka стали альтернативою скасованому через карантин туру дитячих письменників і письменниць містами й селами українського Сходу, партнером якого також є Український інститут книги. 

Сергій обіцяє: після карантину тур неодмінно продовжиться.

У розмові з Іванною Скибою-Якубовою, колегою за проєктами благодійного фонду, Сергій розповідає про книжки, які читає з дочкою, і ті, що сам читав у дитинстві, про сучасних українських дитячих письменників, зміни в шкільній програмі з літератури, Біблію, "Кайдашеву сім’ю" та інше. 

А ще – про те, як живеться на карантині, та свої вірші про середні віки, які зараз у соцмережах називають пророчими.

[BANNER1]

Друзі, ну як вам тут живеться на карантині? Чим займаєтеся?

Сергій: У нас, як і у багатьох, з’явилося більше часу на спілкування, навчання та різні корисні штуки, і ми намагаємося його використовувати для того, на що нам його не вистачало до карантину. 

Намагаємося цей час не змарнувати. Ми читаємо з Марусею, дивимось разом фільми та мультфільми, на які зазвичай не вистачає часу, пораємося в нашому саду, опановуємо велосипед. 

Маруся: Так, катаємось на велосипеді, палимо багаття. 

Я вчусь стояти на руках. Поки що виходить так собі.

А як ти дотримуєшся правил карантину?

Маруся: Регулярно мию руки. Спочатку, коли мила руки, співала, щоби це займало більше часу. Зараз не співаю, вже звикла. 

Поки що не ходжу на дитячі майданчики – щоб не заразитися. І не хочу – у мене вдома є велосипед, самокат, гамак і гітара. 

Сергій: Одне, слово, на все у нас нині є трішки більше часу. Просто – трішки більше часу бути разом.

Сергій Жадан з дружиною Іриною та донькою Марією. Фото Валентин Кузан

Маруся: Але наша книжка не тут! 

Сергій: Так, наша книжка залишилася на дачі, ми потім до неї повернемося. Марія, правда, не дуже любить читати сама, більше любить, щоб їй читали тато або мама.

А що таке "ваша книга"?

Маруся: Біблійні історії для дітей.

Сергій: У нас несподівано пішла така тема, Марія зацікавилася Біблією. 

Дома ось маємо ще одну, Дитяча євангелія від видавництва "А-ба-ба-га-ла-ма-га". 

Дитяча євангелія від видавництва "А-ба-ба-га-ла-ма-га"

Старий заповіт ми вже закінчили, знаємо тепер, хто такий цар Давид і пророк Даниїл...

Маруся: Я це знала із мультика! 

Сергій: Бачиш, вона вже знала. Так, це книга для прокачаних юзерів.

У мене в дитинстві теж однією з улюблених книжок була "Біблія для дітей". Пам’ятаєш така синенька, з дуже яскравими ілюстраціями? Їх тоді, в 90-ті, багато "свідки" завозили. 

Я рада, що з усіма цими сюжетами познайомилася ще в дитинстві, але знаю, що багатьом моїм друзям ідея читати Біблію сучасній дитині видається неправильною. 

Що ти про це думаєш?

Сергій: Та ні, мені якраз видається, що це дуже здорово. 

Це те саме, що читати з дитиною книжки про статеве виховання. Є речі в цьому світі, які ти маєш знати. Ти не обов'язково маєш бути активним мирянином і ходити до церкви, але відрізняти пророка Даниїла від пророка Йони ти мусиш. 

Як спільні культурні коди?

Сергій: Безперечно, за цими речами будуються якісь культурні механізми, інформаційні механізми; політична та економічна культура у нас все ж таки ґрунтуються на приписах християнської цивілізації. 

Це і добре, і мабуть не дуже добре теж, але так є. 

[BANNER2]

Марусь, а який твій улюблений біблійний сюжет?

Маруся: Про Давида і як бог створив людей. Давид поборов одного велетня, Голіафа, хоча був іще хлопчик.

Сергій: Історія, яка закінчується перемогою добра над злом і справедливістю. 

Я думаю, за великим-то рахунком ми всі шукаємо в релігійних книгах підтвердження не так якихось божественних речей, а таких речей як справедливість.

Маруся: А одну книжку я сама прочитала! "Казка у пошуках себе" називається. Написав Сашко Дерманський.

Сергій: Так, у нас є розкіш спілкування з живими письменниками. Оскільки ми другий рік займаємося конкурсом дитячих рецензій "Читай-пиши", то запрошуємо на Донбас та Луганщину (а тепер і на Харківщину) дитячих письменників, яких у нас дуже багато і вони прекрасні. 

І це окрема розмова, як раптом в Україні багато письменників стали дитячими письменниками і як їм це добре вдається. 

Чому так сталося?

По-перше, є великий запит: дитяча читацька аудиторія в Україні велика і вдячна; є багато батьків та вчителів, які хочуть, аби діти читали саме українською, оскільки саме в дитячому віці мова сприймається найприродніше. 

А, по-друге, суто технічно – писати українською для дітей набагато простіше, аніж для дорослих, оскільки автоматично минаєш купу "проклятих питань" української дорослої літератури – питання мови, питання традиції, питання аудиторії, питання ідеології.

Ось книжка Сашка Дерманського "Чудове чудовисько" – класна.

Сашко дуже легко і вдало пише, як нам мене. Він ідеальний дитячий письменник. 

Він такий самий у своїх віршах і прозі, як і в житті. Ми з ним кілька разів їздили на Луганщину і Донеччину, і я бачив, як радіють йому діти, а він їм. Так що Дерманський займає топ-позиції у нашій книжковій шафі.

Книги Сашка Дерманського про чудове чудовисько

І от нам із колегами-письменниками зараз, через карантин, страшенно бракує дитячої аудиторії…

Марія: І балету!

Маріє, маєш гарний час навчити тата якимось па!

Сергій: Ага, Маріє, саме час, щоб ми з тобою почали в парі займатися балетом.

Поки ми не перейшли на балет, скажи от про що. 

Зараз в соцмережах багато хто цитує твій вірш 2015 року, "Середні віки", який починається словами "Другий рік місто косить чума…" і дехто навіть називає їх пророчими. 

Десь навіть читала, що Жадан і Біл Гейтс (який пропонував підготовку систем охорони здоров’я до вірусних пандемій ще 5 років тому – ред.) попереджали…

Сергій: Просто поезія, з огляду на власну неконкретність, може бути коментарем до дуже багатьох речей. 

Чесно кажучи, цей вірш не про карантин і не про пандемію. Ну, або про те, що в нас карантин насправді вже шість років. Лише ми цього вперто не помічаємо. 

Давай краще про щось хороше. Я хочу сказати ще про одну книжку. Це "Абетка" від "А-ба-ба-га-ла-ма-га", і це така Книга Книг, це Святе Письмо для української дитини, перепрошую за святотатство. 

Іван, мій старший син, якому вже 23 роки, теж починав з цієї книжки, та власне з цієї книжки почалося все українське дитяче книговидання в 90-х роках.

Іван Антонович Малкович розповідав, що йому хтось чи борг так віддав, чи просто подарував гору картону, і він з того картону видав свою першу абетку. І це вже якесь сто двадцять п’яте видання її. 

Коли почали з'являтися перші книги А-ба-ба-га-ла-ма-ги, це було настільки несподівано й здорово, нічого подібного тоді ще не було. Від них неможливо було відірватися – Малкович фактично сам створив це поле, яке сьогодні рясно засіяне талантами і дає такі щедрі плоди.

В кінці 90-х я хотів допомогти Івану продавати його книги в Харкові. Ми з ним поїхали в "Харківкнигу" хтозна-куди десь аж до аеропорту, і ті тітоньки, що там працювали, не розуміли, як книжка може складатися з тридцяти сторінок, де більше яскравих ілюстрацій, ніж тексту. 

Як це – не сірий підручник на поганому папері з дрібними літерами?

Вони на весь Харків хотіли закупити по три книжки всього. А зараз дивишся на вже третє покоління дітей, які ростуть на цих книгах, і розумієш, що не все в цій країні безнадійно. 

"Абетка" від "А-ба-ба-га-ла-ма-га"

Два роки тому мала такий челендж: провела півтори години в книгарні в намаганні вибрати племіннику книжки, бо з'явилася купа сучасної дитячої літератури, в якій не орієнтуюся. 

Є якісь речі очевидні – типу "Хто наклав кроту на голову" (автора Вернер Ґольцварт – ред.), таке точно треба брать, – а є таке що за обкладинкою і побіжним гортанням швидко не визначиш.

Одну книжку вже майже купила, а тоді ще одну сторінку розгортаю – а там щось про те що кожна дівчинка повинна бути принцесою…

Маруся: Та ну, принцеси – це фуууу!

Сергій: Ми ось із Марією читаємо про те, що дівчатка можуть бути чаклунками, нам це більш цікаво.

Знову ж, згадуючи про крота, якомусь хтось наклав – є батьки, які вважають, що говорити з дітьми про таке, "незручне" (про секс, бога, війну, любов), не можна.

Як ви з Марусею про це говорите?

Сергій: Оскільки наші батьки з нами про це не говорили, у нас немає нормального спадкового досвіду, то ми самі вчимося. 

Щось приходить інтуїтивно, але мені в принципі здається, що краще говорити, навіть якщо ти до кінця не знаєш, як про це сказати, аніж замовчати і дати дитині почути це від когось іншого, хто перекаже значно менш тактовно й менш обережно.

[BANNER3]

А що ти читав у дитинстві?

Сергій: Я ось тримаю в руках марусиного Нестайка (Всеволод Нестайко, український дитячий письменник – ред.), для мене він був одним із потрясінь – але не ця, про Кольку-Колючку, а "Тореадори з Васюківки", – це якась така етапна книжка в моєму житті… 

Так чекаю, коли Марія підросте, щоб вона могла прочитати цю книгу. Не хочу, щоб воно пройшло повз, треба трошки почекати, тоді дитина зможе відчути повною мірою всю цю розкіш Нестайка і його тореадорів.

Я ось чітко пам’ятаю день, коли мені мама подарувала "Тореадорів", десь її дістала.

Ми їхали додому, читали вголос перші сторінки і так сміялися, – для мене це один з найважливіших спогадів мого дитинства. 

По-перше, це про те, що я бачив навколо. 

По-друге, написане простою зрозумілою мовою. 

По-третє…

Марія: Смішна?

Сергій: О, і смішна, і захоплива…

Марія: Тоді купи мені її...

Сергій: Вона у нас є. Ти тільки трішки підрости. 

Взагалі там цікаво спостерігати, як ці діти підростають, там же декілька книг, як змінюються їхні інтереси, як заповнюється їхній космос, і як це просто, глибоко й універсально. 

Це одна з найкращих книжок, написаних українською мовою, як на мене.

"Тореадори з Васюківки" Всеволода Нестайка

А були якісь книжки, які батьки від тебе ховали?

Сергій: Ні-ні, у нас бібліотека вдома була невелика, але відкрита, і я ще весь час вимагав, щоб книжки мені купували. 

Батьки намагалися якось втамувати мій голод, що на ті часи було непросто. 

Великої кількості нормальної дитячої літератури у нас не було, я читав Гоголя, Шевченка, Франка, Пушкіна – ту класику, яка була доступна.

Пам’ятаю, як мама "дістала" "Трьох мушкетерів" – "по блату".

Маруся: Тату, а що це таке, три мушкетери?

Сергій: Це такий французький роман, про пригоди, про любов, про інтриги…

Маруся: Ой нє, про любов точно нє!

Сергій: Я думаю, років через п’ять ти будеш читати із захватом. 

Сергій Жадан з донькою Марусею. Фото Каріна Рі

У мене "мушкетери" теж були знаковою книгою в дитинстві, а два роки тому спробувала перечитати і зрозуміла, що якщо дати це дитині (а варто ж дати), то треба сидіти поруч і кожні дві сторінки пояснювати, чому так чинити не можна. Бити слугу, хапати жінку, зневажати іноземців…

І тут таке цікаве питання про те, як давати дітям ті книжки, які для нас були "золотим стандартом".

Сергій: Слухай, ми ж іще страшенно попсовані радянським кінематографом, Боярським в ролі Д’Артаньяна… 

Ми позаминулого десь року сиділи в Відні компанією, і разом з Іреною Карпою чомусь згадали цей фільм і вирішили його показати її французькому знайомому – він дуже довго не міг зрозуміти, що це таке, хто ці люди в слюнявчиках із хрестами, шалений вусань, який кричить "Тисяча чєртєй!". 

Але ж у нас, за великим рахунком, і вибору особливого не було – дві програми на ТБ, обмежений асортимент у книгарнях. 

Та головне – це не дефіцит у крамницях, а дефіцит у голові. Сьогодні все так чи інакше залежить не від того, є в тебе вдома інтернет чи немає, а від того, вмієш ти ним користуватись чи ні. 

Припускаю, велика частина наших співвітчизників за останні тридцять років не помітили, що змінився світ і з’явилось безліч нових можливостей. Вони далі живуть радянською культурною матрицею і старанно підсаджують на неї своїх дітей, а тепер уже й онуків. 

Себто, цей колективний підсвідомий Боярський далі блукає сутінками наших душ. 

[BANNER4]

Окей, повернемося з Парижу в Старобільск, де ти виріс, і куди зараз організовуєш візити письменників, доставку книжок… 

Як у маленьких містах на Сході складається ситуація з літературою? Що люди читають, де беруть книжки?

Сергій: Книгарень критично мало, можна порахувати на пальцях. 

У Бахмуті, Лисичанську, Слов’янську ще книгарні є, а ось у Старобільску тільки невеликий відділ, де продаються якісь психологічні підручники і трошки класики. 

У моєму дитинстві в Старобільську було 3 чи 4 книгарні – в радянському союзі книгарні були навіть у великих селах, і це хороша правильна річ, інша справа, що там продавалося, але мережа книгарень мала би бути важливою складовою культурної політики держави, яка себе поважає.

Це не можна змінити за допомогою невеликих приватних ініціатив, має бути державна підтримка книгорозповсюдження. 

З дорослими публічними бібліотеками стало трохи краще, особливо після того як запрацював Інститут книги, а зі шкільними все дуже печально, там нічого нового не з’являється, все тримається на ентузіазмі самих бібліотекарів, на їхніх можливостях – а вони у них невеликі.

Пересидимо карантин, переборемо пандемію, – зробимо проєкт на підтримку шкільних бібліотек. 

Сергій із дочкою також роблять саморобну книжечку "Вірші для Марійки". Фото Читаріум

А що ти думаєш про необхідність змін до шкільної програми з літератури?

Сергій: Все повинно трансформуватися, це природньо, але мені здається, що тут справа не в програмі, справа в учителях, в їхньому розумінні педагогіки, шкільної освіти, природи цієї освіти. І шукати панацею лише в творах сучасних письменників це трошки наївно. 

Можна включити в цю програму Прохаська, Андруховича, Іздрика, Забужко, – але якщо це буде подаватися як раніше, то який сенс?

Дуже показова історія з "Кайдашевою сім’єю". Мій тато покійний любив говорити, що за своє життя прочитав одну книгу, – от власне її. 

Всі ми виросли на "Кайдашевій сім’ї". І зараз з’явився цей прекрасний серіал "Спіймати Кайдаша", за сценарієм Наталки Ворожбит, який показує, що про все це можна говорити сучасно, щоб це торкало, головне знайти правильну мову, правильну інтонацію. 

Сюжети не міняються, герої не міняються, і всі ми вийшли не так із шинелі Гоголя, як із вітрил Гомера, і ми там далі знаходимося, і слід міняти не обкладинки книжок, а форматування наших мізків.

Наталку Ворожбит я загалом люблю, вона завжди робить цікаві речі, і зараз робить велику справу. 

Ідея з Кайдашами, як на мене, геніальна. З одного боку, по-простому новаторська, а з іншого Наталка торкнулася дуже болючого моменту в нашій культурній політиці, культурному просторі: насправді у нас все є, але нам треба трошки більше про себе знати, і більша частина наших проблем, наших комплексів – від того, що ми соромимося свого. 

"Ну як можна читати українську літературу! Слухати українську музику!" – це якісь дитячі речі, які випливають з елементарних комплексів.

На завершення Сергій із дочкою читають із саморобної книжечки "Вірші для Марійки". 

Сергій напівжартома називає її самвидавом – там не лише вірші, але й намальовані Сергієм персонажі: тхори, лисиці, коти.

Сергій розповідає: кілька років тому Харківський Художній музей запропонував різним дитячим художнім студіям намалювати ілюстрації до цих віршів – вийшло фантастично. 

Погоджується, що малювання й читання – речі, які круто доповнюють одне одного, а карантин – якраз добрий час для батьків і дітей разом поекспериментувати. 

І на завершення читає свого нового вірша, про кота, – який не знати чи то дитячий, чи то не зовсім.

Іванна Скиба-Якубова, спеціально для УП.Життя

Фото "Читаріум" та з родинного архіву Сергія Жадана