"Хочу в Україну, батьки не відпускають": 9 особистих історій із Музею воєнного дитинства

У Музеї історії Києва 23 червня відкрили першу виставку Музею воєнного дитинства в Україні.

Музей документує свідчення людей, на дитинство яких вплинула війна в минулому або які досі живуть в зонах воєнних дій та на прифронтових територіях.

На виставці можна побачити особисті речі, які діти асоціюють зі своїм воєнним досвідом, а також прочитати їхні розповіді та переживання.

Публікуємо декілька зворушливих дитячих історій із виставки.

***

Нам в гімназії завжди розповідали, що "ДНР" – це добре. У нас ввели предмет "Громадянство". Там нам це розповідали.

Спочатку уроку ми повинні були обговорювати новини, які сталися в останній тиждень. Нам розповідали про закони. Це був якраз 6-7 клас.

Кожен урок музики ми починали і закінчували гімном "Донецької народної республіки". А ще у нас був обов'язковий конкурс. Він і зараз є, наскільки я знаю. Це конкурс строю та пісні.

Ми марширували, співали пісні. А в кінці нас змушували складати присягу. Приходив хтось із військових, і ми говорили: "Служу Донецької Народній Республіці!".

Це ми говорили в 6-7 класі. Ми сміялися. Один хлопчик якось під час того, як ми тренувалися говорити "Служу Донецької Народній Республіці!", крикнув: "Слава Україні!".

Ніхто не зрозумів, тому що це злилося в гулі. Але нам всім це підняло настрій. Це було тренування, де був тільки наш клас і вчителька фізкультури. І ми всі просто посміхнулися.

Якось мамі запропонували роботу в Бахмуті і вона переїхала. Рік прожила сама на орендованій квартирі. Тільки на вихідних до нас приїжджала.

Я мамі розповідала про всі ці конкурси строю та пісні, що відбувалося. І мама сказала: "Все, я не хочу. Переїжджайте до мене. Будемо разом тут".

Ми забрали кішку, папугу і приїхали. Забрали лише найпотрібніше, що могло поміститися в машину. Це моя перша іграшка, яка з'явилася, коли ми переїхали сюди. Я не брала з собою взагалі іграшок.

І ось цей зайчик – перша іграшка, яку мені мама принесла. Я її дуже люблю, зберігаю її. Це перша іграшка, яку я отримала вже тут, в Україні. І це символічно. Я переїхала і кинула своє минуле, а це – символ теперішнього.

Анна, 2004 року народження

Бахмутка

"Це перша іграшка, яку я отримала вже тут, в Україні"

***

Ми збиралися – у кожного був один рюкзак з речами, лише щоб переодягнутися, тому що ми сюди повернемося. І ми просто поїхали в Київ, а потім до Харкова.

Як тільки ми переїхали, до луганчан було дуже скептичне, дуже презирливе, недовірливе ставлення, можливо, того, що нас вважали біженцями.

У школі у мене в новому класі дівчата такі всі "Ой здорово", а хлопчики типу – "З Луганська?". І хлопчики починали вигадувати "Луганчанка така-сяка" і всякі про тебе пісеньки складають, клички, прізвиська дають.

І ти ніби як – окей, гаразд, мені не так вже прикро, але потім, коли тебе вибирають старостою класу, а на тебе просто плюють… Ти така – все, опускаєш руки, нічого не буду робити, намагаєшся нікому на очі не потрапляти.

Книга Пауло Коельо просто напевно попалася, коли я збиралася, і ,можливо я думала, – ось буду їхати в машині і читати. Ясна річ, так не вийшло…

Через кілька років я її знайшла, і подумала – ось, клас, книга, треба її почитати. І тоді вона мені дуже сподобалася, і до цього часу у мене якісь життєві уроки пов'язані з цією книжкою.

Аріна, Луганськ

"До цього часу у мене якісь життєві уроки пов'язані з цією книжкою"

***

Мене дуже гнітило, коли на тебе дивляться як на жертву. І не важливо, звідки ти – з Донецької області або з Луганської, на тебе інші люди дивляться як на жертву. Я захотіла це змінити.

І тоді почала займатися громадською діяльністю, вступила в молодіжну організацію. Я шукала курси української мови для себе, і натрапила на безкоштовні курси раз в тиждень від громадської організації. Я туди прийшла і так і залишилося там.

Ця громадська організація з’явилася саме в період 14 року як допомога військовим з нашого боку, цивільних. А потім вона переросла в організацію, яка давала освіту, неформальну освіта в різних сферах для будь-якого віку.

Толстовка для мене – це уособлення всіх п'яти років, які я була в організації. З нею пов'язано дуже багато моментів і волонтерських проектів, де ми їздили, допомагали, і якихось наукових проектів.

Толстовка – це історія мого становлення, впевненості в собі, становлення мене як особистості. Це був символ, що я належу до цих людей, що я частина великої команди, яка щось робить.

Софія, Бахмут

"Толстовка – це історія мого становлення"

***

Мені було 4 або 5. Ми спали, прилетів снаряд, був дуже яскравий спалах у вікні, мама закричала і покликала мене.

Коли снаряд впав і вибухнув, ми побігли до підвалу. У нас було дуже багато сусідів, і сусіди сусідів. Всього в підвалі сиділо 12 людей. Я була одягнена як пампушечка і сиділа на матрацах, там мама стелила, і я спала. А дорослі все сиділи.

Була свічка велика. Вона, правда, погано пахла, але була велика і освітлювала весь підвал.

Потім, уже під кінець, була буржуйка. Ледь-ледь тепліше стало, але все одно було холодно. Кожен день доводилося прати речі, тому що в підвалі брудно, все сиплеться.

Потім стріляли, мама виходила в хату готувати їсти на 12 осіб. Ми їли і щовечора купалися, якщо не дуже близько стріляли. У нас собака був дикий, він теж боявся, лапою мені відкривав підвал і заходив з нами. Зараз вже не так страшно. Почув, що десь поруч буде, і все.

Після війни ми виїхали на море, гуляли на атракціонах, каталися на чортовому колесі або на колесі огляду, як правильно говорити. Стріляли по банках, і я виграла іграшку. Це було у 18-му році, напевно.

Я вирішила саме її принести, бо ми ж не виїжджали, не ходили нікуди, їли одну картоплю, нічого смачного не було, ні солодкого. І коли ми виїхали на море, там вже не стріляли, все було спокійно, було класно, добре було відпочити після війни.

Я з цією іграшкою спала на морі. І зараз вона лежить поруч з подушкою. Я не хочу її віддавати назовсім. Забирають, а потім не повертають, не хочуть їхати, бо у нас стріляють, тому я не хочу віддавати.

Каріна, 2009 року народження

"Я з цією іграшкою спала на морі. І зараз вона лежить поруч з подушкою. Я не хочу її віддавати назовсім"

***

Мені це подарували, напевно, коли мені було років 14-15 на Новий рік. Це один з перших моїх флаконів духів.

І я думаю, це особливість для дітей-підлітків, що ти ніколи не використовуєш духи кожен день або тільки для себе. Дорослі таким страждають.

Я виливала по пів флакона цих духів тільки на свята. Тільки на дуже великі свята. На Новий рік, на день народження, і коли ми ходили до якихось друзів, до маминих, до батькових друзів.

Зі своїми друзями я вважала, що сенсу особливого там бризкатися немає. І тому ці духи для мене були дуже новорічними. Я реально просто обливалася ними.

І потім пахла тиждень після Нового року цими духами. І останній раз, коли я була в Донецьку, це був теж Новий рік, з 14-го на 15-й. Це теж був Новий рік, це теж були друзі, і були ці духи.

Тому що для мене це запах снігу, веселощів, торжества, загалом, такого донецького. Тому що після Донецька я не сильно запам'ятовувала свої нові роки і дні народження.

Це останній Новий рік у Донецьку, хоча він був таким сумним, тому що вже була комендантська година, вже не було людей, вже не було нічого, взагалі нічого: вже не було Донецька, яким я його пам'ятаю. Це був вже другий Донецьк.

Я відкриваю і завжди згадую донецьку зиму. У Донецьку завжди дуже-дуже багато снігу. У нас завжди закривали школи через сніг. І в Києві жодного разу не було такої зими, яка була в Донецьку. Навіть добре, що такі духи більше не випускають. Такий законсервований аромат дитинства. Я відчувала б себе знову якимось дитиною без хвилювань, проблем, минулого.

Просто дитина, яку задаровують на Новий рік батьки і друзі подарунками. У таку прекрасну новорічну пору.

Аліса, 1997 року народження

Донецьк

"Для мене це запах снігу, веселощів, торжества, загалом, такого донецького"

***

Якось ми грали з пацанами у войнушки, коли війни ще не було. І біля мого будинку цей пістолет залишив один хлопчик, я його знайшов.

Я хотів його повернути, але бабуся того хлопчика сказала, що не треба повертати, і сказала залишити собі. Так він у мене залишився. Ось так мені його тоді подарували.

У всіх були пістолети. А я не хотів, щоб мама просто так гроші витрачала на пластмаску якусь. Я зрозумів, що якщо я його зламаю, мені ніхто новий купувати не буде, тому я почав його берегти.

Ми ним грали у війну і не тільки. Ще грали проти невидимих ​​зомбі.

Потім ми перестали гратися на вулиці. Нас пускали на вулицю, але ми вже не хотіли грати в войнушки через те, що і так війна. І бабусі на вулиці говорили: "Тут ще й ви в війну граєте? Нам і так війни вистачає".

Костянтин, 2008 року народження

селище Північне, Торецьк

"Ми ним грали у війну і не тільки. Ще грали проти невидимих ​​зомбі"

***

Коли в Горлівці почались захоплення адміністративних будівель, ми з братом переїхали з дідусем і бабусею в Ковель Рівненської області. Я там провчилась увесь восьмий клас.

Влітку 2015-го закінчилися найстрашніші обстріли, і батьки хотіли нас забрати в Горлівку, щоб ми були разом. Але я не хотіла, бо розуміла, що там вже інша влада (так звана "Донецька народна республіка"), я ж хотіла дев’ятий клас закінчили в Україні. Мене залишили.

Але потім батько переконав мене поїхати додому на кілька днів, провідати маму. Мене дуже вразили блокпости, коли ми повертались, військові люди, ми довго стояли в черзі.

Водій, коли ми проїхали українські блокпости, сказав: "Аж легше дихати стало, що українці позаду, а наші денееровці попереду". Мені було дуже боляче.

Але приємно було повернутись, побачити маму, вчителів, друзів, дім.

Через тиждень мама часто почала говорити про те, що їй сумно без мене. Через кілька днів тато каже: "Дідусь вже не молодий, йому важко. Він з твоїм братом приїде в Горлівку, відпочине тут, а потім вже з тобою поїде в Ковель".

Ми так і домовились. Я прийшла до духівника і попросила благословення на дорогу (це наша традиція в сім'ї), а він покликав мене на розмову. Казав, що мені ще немає 15, що батькам важко, як я можу їх залишити, я ще неповнолітня.

Я пояснювала, що хочу нормальну освіту і чогось досягти. До нас підключилась дружина отця, матушка, і на підвищених тонах почала зі мною розмовляти. Я вибігла вся в сльозах. Дідусь сказав, що зараз же піде до батьків і поговорить, щоб ми уже завтра виїхали. Але повернувся зі словами "Вероніко, це кінець".

За дідусем одразу прийшли батьки і сказали, що я залишаюсь вдома, вони мої батьки, а я неповнолітня. Я подзвонила бабусі, почався хаос. Я почала збирати сумки, все одно рвалась, сподівалась.

Зранку тато остаточно сказав, що не відвезе мене. А мої сумки ще стояли в коридорі зібраними... Я пам’ятаю, як уже уявляла, як я повернусь, піду в школу, як ми будемо виступати на сцені, співати. І так все обірвалось.

Я зрозуміла, що можу збожеволіти. Підтримувала себе тим, що читала багато книжок, мені постійно дзвонили бабуся і дідусь, однокласники з Ковеля підбадьорували.

Я попросила хоча б здати екзамени в українській школі віддалено, але для цього треба було виїжджати в Україну, і батьки не підтримали мене. В мене почалась апатія. Що робити далі, як з навчанням, дипломом. Батьки казали, що до вісімнадцяти мене нікуди не відпустять.

І якраз в цей момент дзвонить дідусь і каже: "Вероніко, є можливість втекти в Україну".

Ми їхали в маленькому мікроавтобусі, і на блокпості якийсь чолов'яга перевіряв документи, він сказав що мені 15 і я маю їхати з батьками, але потім вийшов і ми поїхали далі. Нас зустріли, ми йшли полями. В мене стрес такий був, але я відчувала піднесення.

Але наступного дня, коли я сідала в поїзд на Київ, де мене мала зустріти тітка, я повертаю голову і бачу тата. В мене був шок. Тато сказав "Ти сама підеш, чи будеш противитись".

Ми вийшли на наступній же станції, сиділи на вокзалі, я плакала.

Тоді я подумала, що я ще ж в Україні, тож можна ще щось зробити. На блокпості я сказала тим, хто перевіряв нам документи, що не хочу повертатись в Горлівку.

Я сказала: "Хочу в Україну, батьки не відпускають…". Понаїхали різні служби, розмовляють окремо зі мною, окремо з батьками… Я розуміла, що вони не можуть мене забрати у батьків, але вони взяли з батька обіцянку, що він зробить мені український паспорт.

Мене мали відвести до психолога. Вона виявилась професіоналом, і зуміла донести до батьків, що якщо вони мене зараз не відпустять, то потім, після вісімнадцяти, вони мене взагалі не побачать.

Ввечері того ж дня мене відпустили назад.

Мене дуже суворо виховували, в домі завжди були консервативні правила.

Мене завжди бачили як людину, повністю під опікою батьків, що їх слухає і залежна від них. І я сама так вважала.

Коли мої інтереси повністю розбіглись з батьківськими, я сама була від себе в шоці, що на таке здатна. Я зрозуміла, що коли ти чогось хочеш, ти маєш щось робити для цього.

Я тоді вела щоденник, і там є сторінки, які прогіркнуті тим болем, який я тоді відчувала. Після того, як я переїхала – я не вела його більше.

Ті почуття я уже не переживаю. В мене вже є інший, і він переповнений щастям.

Вероніка, 2000 року народження

Горлівка

"Я тоді вела щоденник, і там є сторінки, які прогіркнуті тим болем, який я тоді відчувала"

***

Цей динозаврик, мені його подарувала бабуся, коли я був маленький. Мені було рочків п'ять. Це була моя улюблена іграшка. Я з нею спав, гуляв.

Динозаврик був як мій друг. Я з ним всюди ходив, годував його, грався з ним. Під час війни я з ним спав, щоб не було страшно – це ж дракон! Потім подорослішав і залишив.

Зараз, коли Ярику (кузену) сумно, я дістаю динозаврика і з ним граюся, розповідаю, як я раніше з ним грався. Ярик у нас дуже боїться, коли сильно стріляють.

Він каже: "Ходімо в підвал або лягаємо на підлогу". Тоді бабусі доводиться нас втішати. Маленький братик не розуміє ще, що відбувається і йому не дуже страшно. А Ярику дуже страшно. Ми його підтримуємо всі.

Олег, 2006 року народження

Гнутово

"Динозаврик був як мій друг"

***

Підходив час, коли 72-я бригада повинна була змінюватися. Вони стояли у нас 8 місяців. Вони повинні були в грудні змінюватися. Але потім ввели військовий стан, і вони залишилися ще на пару місяців.

Вони дуже добре з нами спілкувалися. Завжди запитували, як справи. Один раз я йшла додому і дуже сильно кашляла. Один військовий, Валик його звали, запитав, чи захворіла я.

І на наступний день він сказав, що до лікаря мене відведе. Я маму попередила і він сказав: "Не бійся, лікар – жінка".

Це треба було до нульового поста йти. Лариса мене зустріла, обняла і дала таблетки. Сказала, прийти ввечері, якщо краще не стане.

У нас не вийшло, ввечері почали стріляти. Я була в своїй кімнаті, а мама сказала, що до мене прийшли. Лариса прийшла, знову мене послухала. Потім вона до мене почала приходити. І ми з нею дуже добре здружилися. Її підвищили. Вона поїхала в інше місто. Але, коли була можливість, завжди приїжджала і до мене заходила, шоколадку приносила.

А цей шеврон дали мені хлопці з її бригади. Там були пару хлопців, з якими ми добре спілкувалися і вони мамі допомагали.

Я додому прийшла і мама сказала, що на посту стояв Богдан і пообіцяв, що ввечері прийдуть попрощатися. Я вийшла, там стояли Богдан і Рома. Вони сказали, щоб не забувала їх. І вони будуть писати. І один зняв шеврон, а потім і другий. Це було за днів зо три до того, як вони їхали. Але вони вирішили раніше попрощатися, раптом потім не встигнуть.

Дивлячись на шеврон, я згадую, що такі хлопці стояли. Що спілкувалися з ними добре, і деякі моменти. І зараз ми спілкуємося.

Діана, 2004 рік народження

Зайцеве

Виставка буде доступною для відвідувачів 23 червня – 12 липня в Музеї історії міста Києва (вул. Богдана Хмельницького, 7).

Вас також може зацікавити:

Витягнути війну з воїнів: що стоїть за посттравматичним стресовим розладом

Фізично вдома, а думками – на війні: як ми з татом переживаємо його посттравматичний стресовий розлад

"Це щось серйозне? — Та просто балаканина". Як починається війна: історія очима однієї жінки

Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.