"Війна схожа на дощ, який ніколи не скінчиться". Інтерв’ю з режисеркою про документування війни та прем'єру стрічки

Повнометражний документальний фільм про війну "Цей дощ ніколи не скінчиться" 29 вересня виходить у прокат на великих екранах у Києві, Дніпрі, Львові. 

У ньому режисерка показала історію 20-річного Андрія Сулеймана з Сирії. Він батьками та братом втікає від війни в рідній країні на малу Батьківщину матері – у Лисичанськ. 

Проте війна наздоганяє головного героя і в Україні, де він стає волонтером Червоного Хреста. За кілька років у Андрія помирає батько, і хлопець вирішує поховати його тіло у Сирії.

Режисеркою картини є Аліна Горлова. 

Фільм отримав низку міжнародних нагород у 2020 році, навіть вийшов у прокат в Німеччині. Тепер його покажуть на Батьківщині.

Вона розповіла "Українській Правді. Життя" про зйомки в Україні та Іракському Курдистані, а також поділилася поглядом щодо документального та ігрового кіно під час активної фази війни. 

Документалістика про війну

– З чого починається це документальне кіно – з героя чи з ідеї?

– Буває по-різному. Все залежить від ідеї та типу фільму: чи це авторське метафоричне бачення, чи документалістика. 

З фільмом "Цей дощ ніколи не скінчиться" спершу виникла ідея. Я почала шукати інформацію, а вже потім – героя. Хоча ідея та життя Андрія Сулеймана (головного героя – ред.) також вплинуло на сюжет та кінцевий результат.

– Як виникла назва-метафора "Цей дощ ніколи не скінчиться"?

– Назву ми шукали весь час, поки створювали фільм. Було дуже важливо, щоб в ній була певна циклічність і фігурувала вода, бо це – основна з візуальних метафор в нашому кіно. 

Ми дійшли до того, що війна схожа на дощ, який ніколи не скінчиться.

– За 4 роки зйомок скільки разів змінювався сценарій? Чи це документалістика, яка не терпить квапливості?

– Ви праві: документалістика точно не терпить квапливості. Мені здається, що драматургія документального фільму ніколи не лежать на поверхні. От є ідея, а тоді – тривалий процес спостережень, бо події й створюють сюжет.

Під час зйомок ми постійно опинялися у потрібному місці, де відбувались важливі для фільму події. Треба просто бути відкритим до цього, до того, що може все змінитися, а фільм буде взагалі не про це про те, що ти планував. 

– У фільмі потужна паралель між війною в Сирії та Україні. Агресор – один і той самий. Розкажіть про це порівняння.

– Коли командою узгодили героя, це рішення супроводжувало зйомки на Донбасі та в Сирії. Був великий челендж говорити про Україну, але не залишатись тільки в ній, а показати в контексті всього світу.

Треба було зняти матеріал на Близькому Сході та поєднати його з Україною. Тож та поїздка була для нас дуже захопливою і інтригуючою. 

Ми також проводили зйомки в Німеччині. 

– Скільки часу ви були в Сирії та як відбувався процес зйомок?

– Ми знімали не в самій Сирії, а в Іракському Курдистані, що на кордоні з Сирією.

Ми там були два рази. Перший – з великою групою: продюсер, оператор, звукорежисер. Другий раз я їхала лише з героєм, коли треба було відзняти похорон. Люди там насправді набагато були відкритіші та розкутіші до зйомок. Але це Іракський Курдистан, це не Іран і не Ірак. Курди – вони інші.

– В одному з інтерв’ю ви говорили про те, що там, у Курдистані,  було легше знімати, ніж в Україні. Чому?

– Наприклад, знімати похорон. Українська частина родини відмовилась, тому я їхала з Андрієм і тілом його батька в Іракський Курдистан з ризиком нічого не зняти. Я вирішила, що спитаю у його братів, сестри, брата вже на місці. 

Вони одразу погодилися і навіть частково допомогли мені з організацією. Сказали, що це взагалі-то дуже важливо, і обов’язково це треба робити.

Таких моментів всередині родини було багато. Мені здалося, що ми закритіші.

– У своєму горі?

– Ні, не обов’язково. Ми просто такі, більш холодні люди, ми не так відкриваємося незнайомцям. Нам, можливо, здається, що ми такі добрі, відкриті, і таке інше. 

Але коли порівнюєш з іншими націями, то розумієш, що ми виглядаємо як холодні європейці.

Читайте також: "Фільм ніколи не буде цікавіший за пацанів, які зі "Стугни" валять російський танк". Інтерв’ю з актором Павлом Алдошиним

Війна та ігрове кіно

– Коли ви зрозуміли, що в Україні війна? Чи це стало поштовхом до вашої документалістики?

– Я нещодавно переглядала архів матеріалів нашого продакшена, який ми знімали на Майдані. Зловила себе на думці, що війна почалася там. Мені й під час Революції так здавалось. Вона була ще на рівні вуличних боїв, коктейлів Молотова і стрілецької зброї з боку Беркута. 

Мені тоді було 23. Революція Гідності надихнула займатися документалістикою. Я завжди хотіла це робити, але якось не наважувалася. Здавалось, що до Майдану в Україні був брак сценаріїв та тем для документалістики, а кінематограф – дуже відірваний від суспільства. 

Більш того, до Революції я сама працювала на якихось, вибачте, примітивних російських серіалах, тому що не було іншої роботи. І хтозна, якби не Революція, де б я була зараз. Можливо, продовжувала б працювати на сервісних проєктах, які обслуговували росіян. 

Мені здається, ця Революція дала поштовх. Багато людей почало цікавитися документальним кіно після цих всіх подій. А я – почала знімати.

– Назвіть ваш синонімічний ряд до слова війна, асоціативний.

– Мабуть, що сірий, залізо. Важко, стільки асоціацій. Хочу сказати і кров, і… в принципі... Мабуть, що кров, так.

– Нещодавно був скандал з ігровим кіно про Бучу. Автори вирішили реконструювати трагічні події на Київщині.  Що ви думаєте про це?

– Ось що я думаю щодо ігрового фільму про Бучу: це не час для нього взагалі. Бо наразі це – бажання отримати хайп на кривавій темі. І це жахливо. 

Документальне кіно зараз знову розвиватиметься, як за часи Майдану. І саме цей розвиток допоможе ігровому кіно вийти на інший рівень. 

– Ігрове кіно під час війни про війну – чи це ок?  

– Якщо говорити про велику кількість людей на майданчику під час зйомок ігрового кіно, то це певний ризик для команди і акторів. Тому я думаю, що це зарано. Зокрема й через те, що немає аналізу аудиторії, рівня їхньої травматизації тощо.

Мені здається, що і документальний фільм зарано випускати про цю війну. 

Щоб швидко створювати контент, є журналістика, яка може створити дуже яскраві, та водночас структуровані історії. 

Читайте також: "Як там Катя?": український фільм здобув престижну кінопремію

Прем'єра в Україні

– Ви презентували фільм у світі у 20-му році, але прем'єра в Україні була на 8-му місяці повномасштабного вторгнення. Чому саме зараз?

– Повірте, ми хотіли зробити якомога скорше. Після світової прем’єри я хотіла, щоб фільм нарешті побачив український глядач. 

На весну 2022-го був запланований показ в Україні: ми отримали гранти на інформаційну підтримку та прокат. Але сталось вторгнення, і нам довелось чекати.

– Чому варто піти на це кіно? Який епізод з фільму для вас найяскравіший?

– Там є багато сцен, які варто відрефлексувати, зараз їх бачиш зовсім по-іншому. Наприклад, військовий парад або сцену з КПВВ "Станиця Луганська", якого вже не існує. Здебільшого зйомки проводилися в Лисичанську і Сєверодонецьку – там, де жив наш герой Андрій Сулейман. 

Я, як мама фільму, сказала б, що мені дуже подобається епізод з дідом та козами. Він створює дуже позитивні емоції своїм ставленням до цих тварин. Мене це дуже зворушує. Тому для мене цей дід і є серцем фільму, бо несе життя посеред цього всього мороку та смерті.

– Якби ви цю стрічку знімали зараз, чи щось би ви в ній змінили?

– Якби ми почали цей фільм знімати зараз, можна було б його не закінчувати. Зняли б, як родина Андрія Сулеймана, його мати та молодший брат евакуювалися з Лисичанська до Німеччини. Вони вже вдруге втратили свій дім через війну, а Андрій знову потрапив у вир військових дій. 

– Чи думаєте ви над новим фільмом? 

– Так. Я почала знімати про цю війну в березні.

Спершу команда і я, подумали, що не хотіли б знімати більше про війну після "Дощу". Нам не було чого більше сказати, хотілося перепочити від цієї теми. 

Але війна змінила плани. Бо хто, як не українські документалісти, покаже цю війну? Так, як її побачили ми, знаходячись постійно в епіцентрах цих активних дій. Тому ми вирішили почати знімати. Сподіваюся, що буде новий фільм наступного року. 

Вікторія Андрєєва, УП.Життя

Читайте також: "Між нами безодня": вийшов короткометражний фільм "Ма" про різницю між українцями і росіянами